Дерево казок

Костинин син (українська народна казка)

Костинин син (українська народна казка)

Десь-не-десь, в деякімсь царстві та поспорив змій з царем. Як поспорив, та й покрав з неба і сонце, і місяць, і усі зірки, та й поховав у себе у підземному царстві. От журиться цар, та ніде не найде такого богатиря, щоб те все назад у змія відвоював.

А в тому царстві та був чоловік Костин, та було у нього три сини, усі богатирської поведінки. От раз цар і посилає своїх слуг.

– Підіть, – каже, – покличте мені найменшого Костининого сина.

Той приходить.

– Що, – каже, – можеш ти мені відвоювати у змія сонце і місяць і все, що на небі?

– Ні, – каже, – не можу, спитайте середущого.

Покликали і того.

– Ні, – каже, – і я не можу, хіба найстарший брат.

Кликнули і найстаршого.

– Я, – каже, – можу, тільки треба нам трьох богатирських коней; женіть, – каже, – три табуни, може, і вибереться.

От пригнали йому три табуни, він на яку коняку не покладе руку, вона з усіх чотирьох і брязне. Аж ось з самого заду шкандибає на трьох ногах і з одним крилом така вже худорба. Він поклав на неї руку – тільки на коліна впала.

– Ну, – каже, – це буде найменшому братові; женіть ще три табуни.

Пригнали ще три табуни, він всі їх поваляв, а тільки саму задню з двома ногами та з двома крилами й облишив.

– Це, – каже, – середущому братові буде; женіть ще три табуни.

Пригнали ще, він і тих забракував, тільки взяв собі найпаскуднішу, тільки з однією ногою та з чотирма крилами. От як повибирав, ті коні у нього і просяться:

– Пусти нас, Костинин сину, на три зорі у чисте поле сильної трави попоїсти.

Він їх пустив, а через три зорі вони отяглись, узяли тіло, стали коні хоч куди.

От виїхали вони на могилу і стали з лука стріляти: де чия стрілка упаде, тому туди і їхати. Як попускали стрілки, пішли, попростились та й подались своїх стрілок шукати. Їхали-їхали, приїздять до змійового двірця – аж там найменшого брата стрілка лежить. От пішли вони в той двірець, аж там усякі й напитки й наїдки. Закусили вони, спочили; черга йти найменшому на сторожу. Той відмагається, Костинин син і каже:

– Ось вам, братця, рукавички й малахаєчка; дивіться, як буде з них мило бігти, так пускайте їх, а як кров, то й самі біжіть, і коня пускайте.

А то у нього були рукавички, що самі й хватають, самі і рвуть, а малахаєчка, що сама січе, сама і крає.

Сказав, а сам пішов та й сів під містком. Коли це опівночі стукотить-гримотить, їде змій з трьома головами. З’їхав на міст, кінь спіткнувсь.

– Чого ти, собаче м’ясо, спотикаєшся?

– Як же мені не спотикатись, як під мостом Костинин син сидить.

– Нехай він у мужика п’ять років свині попасе, то тоді сюди ворон його кості занесе.

– Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Стали вони битись, не дав йому Костинин син і вгору глянути, побив на мотлох, язики повідрізував і в кишеню поховав. Пішов у двірець, аж брати сплять; він їх побудив, подививсь на рукавички та малахаєчку – сухі собі; він їм нічого не сказав, та й поїхали другого брата стрілку шукать.

От приїхали до другого двірця, знайшли середущого брата стрілку та й пішли у двірець, а там напитки і наїдки ще лучче. Ото закусили, спочили. Черга середущому на сторожу йти. Той відмагається.

– Ну, так, – каже Костинин син, – я піду.

Знов наказує їм, як і той раз:

– Тільки, – каже, – глядіть, не проспіть! Як буде мило з рукавичок капать, мерщій пускайте їх та й коня, а коли кров, то і самі біжіть.

От то сказав, пішов під місток та й сів. Ось опівночі стукотить-гримотить, їде змій з шістьма головами; з’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.

– Стій, – каже, – собаче м’ясо, не спотикайсь!

– Як мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.

– Нехай він у мужика десять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.

– Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Як почали ж вони битись, як почали битись. Вже з тих рукавичок та малахаєчки мило так і падає, так і падає, а брати сплять. Так-сяк побив він змія, язики повідрізував, поховав і пішов до них. Зараз побудив.

– Так-то, – каже, – ви мене стережете?

Та от то погуляли там ще трохи та й поїхали вже по його стрілку.

Приїздять до третього двірця, а його стрілка як упала там, так половину двірця і знесла. Пішли вони у двірець, підкріпились.

– Тепер же, – каже, – глядіть, якомога не спіть, та як стане кров з рукавичок капати, біжіть швидше до мене.

От то сказав, пішов та й сів під містком. От опівночі стукотить-гримотить, їде змій з дванадцятьма головами. З’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.

– Стій, – каже, – собаче м’ясо, не спотикайсь!

– Як же мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.

– Нехай він у мужика п’ятнадцять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.

– Ні, – каже, – брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Як почали ж вони биться, як почали биться, вже з тих рукавичок то мило падало, а то вже й кров юшить, а кінь у стайні б’ється, аж двір розлягається. От брати, як почули, прокинулись, пустили те все та й самі на коні та до нього. Тут як прибігли, рукавички рвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує. Побили й цього змія на мотлох, спалили та й попіл за вітром пустили, так що з нього і на зазір не зосталось.

Тоді пішли у підземне царство, подіставали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коні і поїхали додому. Тільки від’їхали, може, з півпуті, Костинин син і хвалиться, що забув свої рукавички та малахаєчку.

Шкода, – каже, – що таке добро та такій погані зостанеться.

От перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та зостались жінки та діти. Як прилетів він туди, перекинувсь котиком та й грається під вікном, а діти побачили та до матері:

– Який, – кажуть, – гарний котик, візьміть його.

– Ні, постійте, це, може, враг наш; даймо йому хліба з медком, а другий з нашою отрутою: як буде їсти хліб з отрутою, то наш приятель, а як з медом, то враг.

Кинули ото, він зараз до того шматочка, що з отрутою, покачав-покачав його та й загріб.

– Це, – кажуть, – наш приятель, – та й узяли його.

От увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести от тих Костининих синів. А у того найстаршого змія та зосталась жінка і три дочки.

– Ти, – каже мати на найстаршу, – перебіжи їх дорогу та стань ліжком: вони захотять спочити, та який ляже, так і розійдеться кров’ю; а ти, – каже на другу, – стань їм на дорозі криницею: як тільки вони нап’ються, так і полопаються; а ти, – на третю – яблунею: то тільки вони з’їдять по яблучку, так їх і розірве.

Він усе слухає, та як вислухав – до рукавичок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та:

– Викиньте, – кажуть, – йому їх: це того такого-сякого, що нашого батька звів.

От викинули йому те все, він знов яструбом перекинувсь, забрав те, скоро і братів догнав.

Їдуть та їдуть, аж ось таке їм пишне ліжко стоїть, над ним холодок, а коло й зелена травиця. Ті брати кинулись до нього, а він їх опередив, як рубне по ньому, так воно кров’ю зійшло. Поїхали далі, аж яблунька така їм гарна стоїть, так яблучка самі й падають. Він знов опередив братів, як рубне її, вона так кров’ю і зійшла. Від’їхали ще стільки там, аж ось криничка, та така-то ловка, а вони вже, може, стільки днів і каплі не бачили, так і кинулись до неї, а Костинин син знов перебіг та як сіконе її, так вона кров’ю і підплила.

От стара зміїха як почула, що вже дочки попропадали, та у погоню за ними: одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю та так і летить за ними. От найменший брат припав до землі вухом та й каже:

– Ей, братця, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене і проглине.

– Постій, може, ще подавиться.

От як почали вони тікать, як почали тікать, так ні – ось-ось доганяє, так вогнем і пече. А тут стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й заперлись. Прибігла вона:

– Ей, – каже, – відчиніть, бо з кузнею проглину.

А ковалі й кажуть:

– Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо.

А самі добре кліщі понагрівали. От вона лизнула, відразу і пролизала та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Доорались до моря, вона й каже:

– У тебе батько був?

– Був.

– А косарів наймав?

– Наймав.

– А опочивати їм давав?

– Давав.

– Дай же й мені спочити та води напитись.

Як допалась же вона до моря, та пила, пила, аж поки й лопнула.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 голосів, середня оцінка: 4,50 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн