Дерево казок

Кадирове щастя (казахська казка)

Кадирове щастя (казахська казка)

Жили собі два брати. Старший був розумний і працьовитий, а молодший, на ймення Кадир, був дурний, ледачий і заздрісний. Про нього й казка.

Прийшов Кадир до брата й каже з досадою:

– Чому так виходить, брате, скажи, будь ласка! Одного ми з тобою роду-племені, одного батька діти, а доля у нас різна. Тобі щастить в усьому, а я завжди в дурнях. Твої вівці плодяться і гладшають, а мої – здихають одна за одною; твій кінь переміг у перегонах, а мій скинув мене на півдорозі; у тебе на столі завжди м’ясо й кумис, а в мене і юшки катма; у тебе лагідна дружина, а на мене жодна дівчина не дивиться; тебе шанують навіть аксакали, а наді мною безсоромно діти кепкують…

Усміхнувся старший брат:

– Не інакше як щастя мені допомагає.

– Чому ж воно не допомагає мені?

У кожного своє щастя, брате. Моє любить працювати, твоє, видно, спить собі десь під деревом.

«Ну постривай,– думає Кадир, – знайду я своє щастя, примушу його працювати на себе».

І того ж дня вирушив він на пошуки щастя.

Йде та йде. Далеко забрів. Вискочив із-за каменя кошлатий

лев, став попереду на дорозі, жде. Злякався Кадир, а бігти все одно нікуди не втечеш: голий степ навколо. Що робити?

Лев і каже:

– Хто ти такий?

– Я – Кадир.

– Куди йдеш?

– Іду шукати своє щастя.

– Ну, тоді слухай, Кадире,– сказав лев,– коли знайдеш щастя, спитай у нього, що мені робити, щоб не болів живіт. Ніякі трави не допомагають. Замучився я, ледь животію… Пообіцяєш виконати моє прохання – не займу тебе, а то відразу загризу.

Кадир пообіцяв левові виконати його прохання – і звір відпустив хлопця.

Іде далі Кадир. Бачить: серед випаленого сонцем поля сидить старий, стара й дівчина дивовижної краси, і всі гірко плачуть, наче за покійником.

Зупинився Кадир.

– Чого ви плачете, шановні?

– Велике у нас горе,– відповідає старий, – Три роки тому купив я це поле, віддав за нього все, що мав за душею. Працюємо, працюємо, як прокляті, а врожаю все нема й нема… Дружно піднімаються сходи, буйно зеленіє поле весною, обіцяючи багаті жнива, але серед літа, хоч скільки поливай землю, усе жухне й гине по самісіньке коріння. А причини такого лиха – ніхто сказати не може. От помирати нам доведеться. Видно, нема у нас щастя…

Кадир і каже:

– А в мене хоч і є щастя, але воно спить десь під карагачем. Це я помандрував на його пошуки.

Почав старий благати Кадира:

– Серце моє, хай не дме тобі вітер в обличчя, хай не вмістяться твої успіхи за пазухою! Якщо допоможе тобі випадок найти своє щастя, не відмов, запитай у нього, чи не знає воно, від чого гинуть наші посіви. Все життя тобі дякуватиму.

Кадир пообіцяв старому вернутися на це місце з відповіддю і знову рушив в дорогу.

Через кільканадцять днів Кадир прийшов до великого міста – столиці могутнього ханства. Тільки-но він з’явився на вулиці серед галасливої юрби, як на нього накинулась варта й потягла до ханського палацу. Кадир від такої несподіванки геть розум утратив, бо не знав, у чому його провина.

Але хан зустрів його милостивою усмішкою і лагідними словами.

Кадирове щастя (казахська казка)

– Будь моїм гостем, іноземцю,– сказав хан,– і розкажи, хто ти й куди прямуєш.

Кадир упав навколішки і, плутаючись у словах, розповів про себе ханові.

Вислухавши його, хан наказав:

– Устань і підійди до мене, Кадире. Не бійся мене. Я звертаюся до тебе не як до раба, а як до друга. Є і в мене прохання до тебе. Коли ти зустрінешся зі своїм щастям, запитай у нього, чому я, володар великого, багатого і могутнього ханства, живу безрадісно й страшно нудьгую в золотому палаці. За відповідь, якою б вона не була, я щедро обдарую тебе.

І ось Кадир знову в дорозі. Непомітно спливло три роки. Прийшов він якось до високої чорної гори і бачить: коло стрімкої скелі стоїть крислатий карагач, а в затінку його мертвим сном спить роздягнена й роззута, немита й нечесана істота, схожа на людину.

«Невже це і є моє щастя?» – подумав Кадир і почав будити лежня:

– Вставай, прокинься, час братися до роботи! Он щастя мого брата працює на нього, не покладаючи рук. А чому ти не хочеш служити мені? Прокинься, вставай швидше!

Довго він кричав і штурхав ледацюгу. Нарешті істота ворухнулася, потягнулася, підвела голову й, позіхаючи, стала протирати очі. Це і було Кадирове щастя.

– Це ти, Кадире? Даремно ти тиняєшся по світу, ноги б’єш. Лежав би ти краще під таким ось крислатим деревом, спокійніше б тобі було. Щастя допомагає розумним та працьовитим, як твій брат, а таким, як ти, дурням та неробам, і щастя не допоможе. Та коли вже ти прийшов до мене, – сідай і кажи, як знайшов сюди дорогу, що бачив, з ким зустрічався, про що розмовляв і чого тобі від мене треба.

Почав Кадир розповідати, а щастя час від часу позіхає, сопе. Коли дослухало розповідь до кінця, навчило Кадира, що кому відповідати зворотньою дорогою, а потім і каже:

– Багато, Кадире, в тобі поганого, але є й хороше. Ось за це я й хочу нагородити тебе. Іди додому. Велика радість чекає тебе попереду. Не кожному таке випадає. Гляди тільки, не прогав його. На все добре!

Простяглося знову Кадирове щастя на траві під карагачем і захропло на всю долину. Почав був Кадир знов трясти його, щоб довідатися про своє майбутнє, але куди там – весь упрів, а щастя так і не розбудив. Постояв він, постояв та й поплентався додому.

Дістався до столиці, завітав до хана. Хан зрадів йому, наказав вийти з палацу всім слугам та охоронцям, посадив гостя біля себе:

– Розповідай, Кадире!

– Моє щастя відкрило мені причину твого суму. Ти правиш країною, і всі називають тебе ханом, думаючи, що ти чоловік.

А насправді ж ти жінка. Тобі важко ховати істину і не під силу одній нести військову звитягу і турботи управління. Знайди собі достойного чоловіка, і радість знову повернеться до тебе.

– Правду сказало твоє щастя, Кадире, – прошепотів схвильовано хан і скинув з голови дорогоцінну шапку: чорне волосся впало на кольоровий килим, і побачив Кадир перед собою дівчину, прекрасну, як троянда.

Почервонівши, красуня сказала:

– Ти перший, хто відкрив мою таємницю. Будь же моїм чоловіком і ханом моєї країни!

Занімів Кадир від таких слів, замахав руками:

– Ні, ні, не хочу бути ханом! Моє щастя чекає мене попереду!

І пішов він далі.

Ось зустрічають його старий, стара і їхня красуня дочка.

– Що ти скажеш нам утішного, дорогий Кадире?

– Скажу я вам,– відповів Кадир, – що в сиву давнину на вашому полі якийсь багач, наляканий навалами іноземців, закопав сорок мішків золота. Тому й не родить ваша земля. Викопайте золото, і грунт знову стане родючим, а ви самі будете найбагатшими людьми в цій країні.

Заплакали від радості бідняки, обнімають Кадира. Старий і каже:

– Ти зробив нас щасливими, Кадире. Залишайся з нами. Допоможи нам викопати золото. Бери собі частину скарбу, бери за дружину нашу дочку. Будь моїм сином і зятем.

Сподобались Кадиру старі, ще більше сподобалася їхня дочка, але він не залишився з ними.

– Ні, – сказав Кадир, – моє щастя чекає мене попереду!

Кадирове щастя (казахська казка)

І пішов далі.

Йшов, йшов – стоптав чоботи, намуляв ноги, насилу шкандибає по безлюдній стежці. Побачив камінь, сів та задумався:

«Ось уже скоро кінець шляху, а де ж обіцяне мені щастя?»

І тільки він подумав так, зирк – перед ним лев стоїть.

– Ну,– каже лев,– чи приніс ти мені, Кадире, пораду? Або ліки.

– Ліків не приніс, але є спосіб позбутися хвороби. З’їж найдурнішу у світі людину – й відразу одужаєш.

– Дякую, Кадире. Шукатиму тепер такого дурня. Можливо, ти мені допоможеш у цьому? Розкажи, яких людей бачив у мандрах, про що розмовляв з ними. Поки не розкажеш, не відпущу тебе.

Нічого не вдієш, почав Кадир розповідати і про свою розмову із щастям під старим карагачем, і про хана, про старих з їхньою красунею дочкою.

Заблищали у лева очі, заклацали зуби, настовбурчилася грива. Каже лев:

– Ну й дурень же ти, Кадире! Таке щастя у тебе в руках було, а втримати його ти не зміг. Ти відмовився від влади й пошани, відмовився від багатства й благополуччя, відмовився від двох прекрасних наречених… Та якщо я навіть тричі обійду всю землю, все одно не знайду дурнішої за тебе людини. Ось ти і порятуєш мене!..

І, розгнівавшись, лев кинувся на Кадира. Мов підстрелений беркут, Кадир з переляку впав на землю. І це його врятувало: лев ударився грудьми об камінь і відразу сконав.

– Яке щастя! – не тямлячи себе від радості, закричав Кадир,– Неминуча смерть загрожувала мені, а я лишився живий! Яке щастя!

Коли Кадир повернувся додому, ніхто не впізнав його: обличчя те ж саме – вдача інша. Наче вдруге народився джигіт, новою людиною став. Завжди веселий, з усіма привітний, він більше ні на що не скаржився, нікому не заздрив. З ранку до вечора працював тепер, співаючи пісень, і всі хвалили його за розсудливість і чемність. З кожним днем примножувалось багатство Кадира, став він зразковим сім’янином і зажив у радості й пошані.

– Як поживаєш, Кадире? – питали в нього друзі.

– Щасливіше за всіх на світі! – відповідав з усмішкою Кадир.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Ще ніхто не голосував!)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн