Сохолилан (коряцька казка)

***

Сохолилан (коряцька казка)

Жили-були в тундрі два товариші, два побратими – Сонце й Ворон. Були вони дужі й відважні. І ніхто не міг сказати, хто з них кращий. По всій тундрі ішла слава про їхнє молодецтво.

Багато разів чуло Сонце од Вітру, що в Півночі є красуня донька, що багато дужих і відважних юнаків ходило до Півночі подивитися на красуню, але ніхто ще не повертався назад.

Сонце подумало: «Я найсильніше в світі, кригу перетворюю на воду, від моїх променів снігові пустелі стають квітучою тундрою, то невже я не розтоплю морози, якими відгородилася Північ?»

Одяглося Сонце якомога тепліше: подвійний на ньому оленячий одяг – один хутром назовні, другий хутром усередину. Сіло на оленячі нарти і помчало до Півночі.

їде і їде. Що далі їде, то холодніше стає. Ось по дорозі побачило оленячі й собачі кістки, а далі й людські. Вітер завиває, мороз тріщить, земля тріскається. Відморозило Сонце пальці ніг і рук. Задихнулися від морозу олені, а оселі Півночі ще не видно. Повернулося Сонце додому, та по дорозі назад ще й носа собі відморозило.

Поїхало якось Сонце в тундру по дрова і зустрілося там із своїм сусідом, відважним Вороном. І той із своїм молодшим братом приїхав сюди по дрова. Молодший Воронів брат побачив Сонце та й питає:

– Хто це?

– Сонце,– сказав старший брат.

– Де ж пак, безносе Сонце! – засміявся малюк.

– Не смійтесь! – образилося Сонце.– Я обігріваю всю землю – та й то одморозило носа і щоки, а що ж буде з вами, якщо ви потрапите туди, де я було?

– А де ж ти було, Сонце? – спитав старший Ворон.

Розповіло Сонце про Північ та її доньку-красуню. Багато славних хлопців загинуло через неї, а так ніхто й не добрався до красуні.

– То, виходить, це не казка,– мовив Ворон.

Він теж чув про Північ та її доньку-красуню, чув, що ніхто не може дістатися туди. Ворон спитав:

– Де ж дорога до Півночі?

– їдь туди, звідки дме північний вітер,– відповіло Сонце.

їде з дровами Ворон додому та й думає: «Мені немає перепон на землі. Я підіймаюся на величезну висоту й опускаюся в безодню моря, мені доступні найвищі гори і морські безмежжя. Невже я не досягну Півночі?»

Приїжджає Ворон додому й запитує свого мудрого старого батька:

– Скажи мені, батьку, як досягти Півночі?

– Там вічна крижана пустеля, сину мій.

– Неправда, там живе могутня Північ зі своєю донь- кою-красунею. Багато сміливців прагнули побачити її, але ніхто не міг дістатися туди. Скажи мені, батьку, все, гцо ти знаєш про Північ,– інакше не спатиму цілу ніч.

– Добре, синку мій, якщо вже ти знаєш цю казку, слухай мене: твій дід загинув по дорозі на Північ, як і всі, хто хотів побачити ту, до якої ти прагнеш. Щоб дійти туди, потрібен інший одяг. Іди до свого рідного батька – Такаютана, який живе на морському дні. Коли ти був ще малюком, він не міг залишити тебе при собі і віддав мені на виховання. Спитає тебе Такаютан, хто ти, відповіси, що ти Сохолилан. Це твоє справжнє ім’я. Такаютан допоможе тобі дістатися до Півночі.

Опустився Ворон на дно морське, стукає в ярангу Такаютана. Господар морської безодні здивувався: хто це насмілився прийти до нього на дно морське? І сказав він своїй доньці:

– Спитай, хто там.

– Хто ти? – спитала донька,

– Я Сохолилан.

– Тату, це Сохолилан.

– Впусти його швидше до мене,– сказав Такаютан.

Сохолилан увійшов.

– Це ти прийшов, мій сину! Впізнаю тебе. Що скажеш?

– Батьку,– сказав Сохолилан,– допоможи мені дістатися до Півночі.

– Ага, ти хочеш узяти її доньку! Досі цього нікому не вдавалося. Дам я тобі кам’яних оленів – їх не треба годувати, вони не мерзнутимуть, і ти поїдеш на них, не зупиняючись. Можеш залишити цих оленів у будь-якому місці – їх ніхто не візьме, це ж каміння. Та найголовніше – я дам тобі нерпу. Ти одягнеш її тоді, коли почуєш звуки бубна. А приїдеш до Півночі, скажи, що ти її небіж – нерпа. В яранзі Півночі буде страшенна хуртовина,– не звертай на це уваги і не питай у. Півночі про її доньку. Вона не любить женихів.

На стіні яранги висітиме велика крижана посудина. В цю посудину сини Півночі вечорами б’ють паличкою, і вона ніжно бринить. Візьми травинку з устілки і вдар кілька разів по дну посудини. Вона розколеться. А далі роби так, як підкаже тобі твій розум.

– Тепер дозволь мені йти, батьку,– сказав Ворон і хотів уже вийти з яранги, але Такаютан крикнув:

– Зажди-но, сину мій, я тобі не все сказав. Одразу не вези жінку додому, тобі це не вдасться. Повертайся сам. Тоді я тобі дам другу пораду. А поки що спробуй дістатися до Півночі і здійснити своє перше бажання. Іди!

їде Ворон день і ніч без відпочинку. Мороз дедалі сильніший і сильніший. Вітер завиває, хуртовина мете, земля тріщить. Уже й носа одморозив, і щоки, пальці рук і ніг одморозив. Уже й вагатися почав, чи не повернути назад, та засоромився: «Тоді вже ніхто не скаже, що немає нічого недоступного Воронові».

Довго їхав. Та ось почулися далекі звуки бубна. Спершу здалося, що то у вухах дзвенить, але звуки бубна стали голоснішими. Насилу взяв відмороженими пальцями ножа, розітнув на собі одяг і заліз у нерпу, яку дав господар моря. Враз потепліло. Мороз і вітер мчали далі, не зачіпаючи його.

Вийшла Північ із своєї яранги і помітила, що в тундрі цятка якась темніє. Послала вона туди найдужчі вітри, сама задула щосили, а цятка все ближче й ближче.

– Поглянь, чоловіче, хтось їде до нас. Раніше, бувало, як подму, одразу замерзали всі, хто прямував сюди, а цей їде. Хто б це міг бути?

Поглянув молодший син Півночі та й каже:

– Та це ж нерпа!

Тут під’їхав Ворон в образі нерпи. Випріг кам’яних оленів, а сам увійшов до яранги.

– Доброго здоров’я, гостю, – сказала Північ.

– Еге, – відповів Ворон.

– Чого приїхав?

– Так, погостювати. Моя мати, Хуртовина, сестра твоя. Вона мешкає в далекій тундрі. Тож послала мене подивитися, як поживає її сестриця Північ. Чи жива, чи здорова?

– Добре, сідай.

Сів Ворон на білі шкури. Бачить, висить на стіні крижана посуда, уся прозора, але в ній нічого не видно.

Зібралися увечері брати, сини Півночі, почали об посудину паличками бити і танцювати під її звуки. Стомилися, полягали спати. Узяв Ворон билинку з устілки та й почав тихцем бити по дну посудинки. Дно відкололось, і на груди Воронові впала дівчина небаченої вроди. Ворон подумав: «Недарма люди прагнули до Півночі! Бач, яке багатство ховає вона в себе!»

Він і далі б’є билинкою в посудину, наче нічого й не помічає. А молодший син Півночі каже матері:

– Мамо, поглянь, із крижаної посудини на груди нерпі впала якась жінка!

– Мовчи, мовчи,– сказала Північ,– це тобі сниться.

Потім Північ подумала: «Мабуть, гість не бачить моєї

доньки», – і прикинулася, що спить.

А Ворон і собі вдав, що дуже стомився і засинає. Тоді Північ устала, підійшла до Ворона, забрала свою прозору, ледь видиму доньку й однесла до сусідньої яранги. Після цього Північ заснула міцним сном. Довкола запала тиша.

Удосвіта, коли ще всі спали, Ворон устав і пішов у ярангу до красуні, доньки Півночі. Там він скинув із себе нерпу і став юнаком чарівної вроди.

Коли він підняв полог і ввійшов, донька Півночі сиділа на м’яких оленячих шкурах і ждала його.

– Ти Сохолилан? – спитала вона.

– Так, ти не помилилася.

– Я ждала тебе, я знала, що ти прийдеш, день і ніч думала про тебе, але не знала, який ти. Мені набридло постійно сидіти в крижаній посудині чи в цій яранзі, куди не зазирає жоден промінчик сонця.

– Ти дуже вродлива. Я не бачив дівчат таких, як ти. Завтра я поїду додому. Якщо ти згодна, то кам’яні олені знову привезуть мене сюди, і я заберу тебе у свою землю.

– Приїжджай, приїжджай якомога швидше! – сказала дівчина.

Ворон знову заліз у нерпу і прибрав попереднього вигляду. Потім сів на нарти і поїхав на своїх кам’яних оленях на полювання. Неподалік од житла Півночі, у горах, він убив кілька диких оленів і привіз їх до Півночі.

– Це вам, тітко, од мене подарунок. Завтра їду додому. Але в скорім часі приїду до вас знову. Тепер я вже знаю сюди дорогу.

– Гаразд, приїжджай! – сказала Північ.

Ворон прудкокрилим вітром помчав на кам’яних оленях до морського берега. Швидко проїхав тундру і гори й опинився біля моря. Повернув своїх оленів у морську безодню і незабаром був на дні, біля оселі Такаютана. Постукав.

– Біжи мерщій, одчиняй, це од Півночі повернувся мій син Сохолилан,– сказав Такаютан доньці.

Ворон увійшов. Привіталися.

– Ну розповідай, сину, чи дістався ти до Півночі, чи бачив ЇЇ доньку?

– Дістався і бачив її доньку. Вона згодна стати моєю дружиною. Але я не взяв її одразу, бо так ти велів,– відповів Ворон.

– Добре, все добре, сину мій. Тепер бери череди китів, моржів, лахтаків, морських левів, нерп і жени їх до Півночі. А разом із звіриною і вода піде.

Сидить Північ у полозі, п’є гарячий чай. Раптом убігає в ярангу молодший син і кричить:

– Мамо, дивися, вода стіною йде на нас!

Виглянула Північ з яранги і подумала: «Еге, вода всю землю затопить!» Потім крикнула синам:

– Біжіть усі на найвищу гору!

І побігли всі на найвищу гору. Північ забула тільки про свою доньку в крижаній посудині. Іде вода стіною, а за нею табуни морських звірів. Вискочив Ворон на берег, убіг до яранги і схопив крижану посудину з красунею, донькою Півночі.

– Гей, Північ! Я виконав свою обіцянку, прибув до тебе. Чого ж ти залізла на гору?

Сохолилан (коряцька казка)

– Де моя донька? – спитала Північ у чоловіка.

– її забули дома в крижаній посудині,– відповів старий.

Ворон підняв руку вгору, і вода покотилася назад до своїх берегів. А табуни китів, моржів, лахтаків, морських левів і нерп залишилися лежати на березі. Північ з чоловіком і синами повернулась у своє житло. Стоїть Ворон, міцно тримає в руках красуню і каже Півночі:

– Я не нерпа, а Сохолилан, син господаря морського дна. Ти щойно бачила мою силу. Але не силоміць я забираю твою доньку. Вона сама цього хоче.

– Правда, мамо, я хочу піти з Вороном. Набридло мені сидіти в крижаній посудині, хочу побачити світу.

– Я тільки прошу,– сказала Північ,– коли донька захоче повернутися до мене, відпусти, не неволь.

– Добре,– сказав Ворон,– я виконаю твоє побажання. А зараз прийми від мене в подарунок усіх цих звірів.

Ворон показав рукою Півночі на табуни морських звірів, які лежали на березі моря.

Укутав доньку Півночі в теплі хутра, поклав собі на коліна та й поїхав на морських левах додому.

Почуло Сонце, що Ворон повернувся од Півночі, прийшло до нього й питає:

– Кажуть, ти був у Півночі?

– Був і оце щойно повернувся від неї.

– Ти бачив доньку Півночі?

– Не тільки бачив, але й одружився з донькою Півночі.

– Покажи ж мені її, – попросило Сонце.

– Що ж, подивись,– сказав Ворон і трохи відкрив полог.

На оленячих шкурах сиділа дівчина небаченої вроди. Це була донька Півночі. Побачило Сонце доньку Півночі і сказало:

– Віддай мені, ми ж із тобою побратими.

– Ні, цього не буде! – відказав Ворон.

Розсердилося Сонце і пішло за море. Настала в тундрі

ніч. Усі мешканці тундри злякалися вічної ночі і пішли до Ворона просити, щоб не гнівив Сонце. Послав Ворон до Сонця свою сестру, дівчину-красуню.

Приходить вона до Сонця і просить його:

– Повернися до нас, Сонце, принеси нам денне світло. Хочеш – я стану твоєю дружиною.

– Ні, хай Ворон віддасть мені доньку Півночі, тоді я знову повернуся в тундру.

– Хіба я гірша за доньку Півночі? – спитала Воронова сестра.

– Добре. Хоч ти й не така красива, я одружуся з тобою, але ми не повернемося в тундру.

– Хіба ж я можу бути щаслива далеко від рідних? – відказала дівчина-красуня.

– Ну, гаразд. Ми житимемо і тут, і в тундрі. Хай мешканці тундри трохи бачать мене. Але я ходитиму далеко від них.

Побачила донька Півночі, що немає близько Сонця, що мешканці тундри мерзнуть і незадоволені Вороном, а він безсилий повернути Сонце тундрі. Покепкувала вона з Ворона і пішла до своєї неньки Півночі. А Сонце відтоді більше живе за морем, а в тундру посилає тільки найхолодніші свої промені.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)