Сімдесят небилиць (бурятська казка)

***

Сімдесят небилиць (бурятська казка)

Кажуть старі люди, наче багато-багато років тому, в прадавню давнину жив один хан. Ніде не було такого злющого володаря, як він. Ніщо його вже не цікавило: ані розваги, ані бенкети й гульня, ані полювання в степах та лісах, ані державні справи – усе йому набридло, усе надокучило. Нікого він не хотів бачити, й слуги давно вже забули, коли їхній володар востаннє сміявся. Так і сидів хан – похмурий, самотній, сидів та чахнув од люті.

І раптом спало йому на думку розважитися по-своєму, й розіслав він скрізь по улусах такий наказ:

«Хто розповість ханові сімдесят небилиць, без крихти правди, без зупинки, той дістане такий в’юк золота, який зможе піднести найдужчий верблюд.

А як хто, собі на лихо, запнеться чи розповість хоч один правдивий випадок, того зариють живцем у землю».

Ледве оголосив цей наказ – так і посунули до хана вславлені вигадники й брехуни. Але ніхто з них не зумів догодити лютому ханові: ні-ні та й зірветься з язика правда, навіть у такого балакуна, який з самого малечку тільки те й робив, що брехав. Через те загинуло дуже багато людей: вже й не стало охочих оповідати ханові сімдесят небилиць.

Але жив у далекому улусі один бідний хлопчина, і нікому він у житті не збрехав, хоч спритний був, як сім чортів, і розумний, як сто ханських мудреців.

Ходив той хлопчина босий і влітку, і взимку; сорочка на ньому в лахмітті, штани діряві – латка на латці. І надумався хлопчина спробувати: чи не вигадає хоч він оті сімдесят небилиць? Прийшов до ханського палацу й постукав. Загавкали пси на подвір’ї, зарипіли ворота.

– Чого тобі треба? – питаються слуги.

Каже хлопчина: так, мовляв, і так, а сам стоїть собі спокійнісінько.

– Ану, йди геть звідси, поки голова на плечах ціла! – гримнула на нього сторожа.

– Я прийшов забрати свій в’юк золота, що його зможе піднести найдужчий верблюд,– спокійно каже хлопчина.

Здивувалася сторожа і пропустила сміливця в ханські покої.

На великих пухових подушках, розцяцькованих у вісім 6арв, лежав сердитий хан. Обабіч дверей стояли і трусилися з жаху нойони. Навшпиньки бігали слуги, на золотій таці ставили перед ханом різні страви в срібних чарках, носили різні напої.

Нічого не хоче хан, усе йому набридло. Стоять нойони ледве живі: «Ой, буде сьогодні лихо! – міркують,– Хан з люті навіть їсти перестав».

Побачив хан обдертого хлопчину.

– Чого тобі треба? – гукнув, аж затрусився спересердя.

Хлопчина вклонився й спокійно відповів:

– Всемогутній хане, я прийшов з твого наказу – розповісти тобі сімдесят небилиць.

– Що-о? – заревів хан, витріщивши налляті кров’ю очі. Та як ухопить свій десятигранний жезл з діамантовою голкою.– Ти, паскудний хробак, хочеш, мабуть, щоб тебе відразу живцем у землю зарили?

– Всемогутній хане,– ще спокійніше мовить хлопчина,– мудреці повідають: не вбивай тварини, не виточивши з неї крові; не вбивай людини, не вислухавши її спершу. Ось послухайте спершу мої сімдесят небилиць.

Прикусив хан язика, помовчав з хвилину, якось поборов свою лють і каже:

– Слухаю, собако, починай!

Навіть сісти не дозволив хлопчині, а той схрестив на грудях руки і почав:

– Всемогутній хане! Те, що зараз почуєте, сталося в давню давнину – аж учора. Небо тоді було завбільшки з пітник, що його кладуть під сідло, а земля не більша за верблюже копито.

Мати ще й не народила мене, а я вже випасав табун свого онука, хоч було мені тоді лише десять років.

Одного разу в страхітливу спеку, обливаючись потом і трусячись од холоду, я гнав коней на водопій. Підійшов до річки, аж бачу – вона замерзла і крига на ній блищить. Хотів був прорубати сокирою ополонку, та крига така товстелезна, що й сокира її не бере. Тоді я наставив сокиру на кригу, одірвав свою голову з-поміж плечей, міцно взявся за шию обома руками й давай щосили гатити по сокирі головою.

Всемогутній хане! Думаєте, що сталося? Один лише раз ударив і вирубав такенну ополонку – сотню коней враз напоїти можна.

Напилися мої коні й стали пастися на кризі. Коли бачу – нема в табуні рябої кобили, а мені ж вона дорожча за власне життя! Скинув я з себе козячий кожух – вистругав палицю зі свого поту, встромив палицю в кожуха, видряпався на неї, дивлюся: нема моєї кобили, нема моєї рябої.

Устромив у палицю свого кістяного ножа, видряпався на нього, дивлюся: як нема, так і нема кобили.

Зажурився я, витяг з серця голку-журбу, встромив у ножа, дивлюсь крізь вушко. Ай-ай! Бачу кобилу, бачу мою рябу на чорній скелі біля Чорного моря. Водяний жеребець навкруги скаче, водяний пил здіймає.

Зробив я із своєї палиці човна, зробив з ножа весельце й поплив до того острова. Доплив я добре, але дорогою вдарилося об мого човна морське шумовиння; загойдався човен, захлинувся я й почав тонути. Тоді сідаю на весло, веслую своїм човном, і що б же ви думали й оком не змигнув, як доплив до острова. Але ряба моя кобила здичавіла, й не спіймати б мені її, якби я не сплів з її хвоста мотузку та не зашморгнув рябої. От спіймав я кобилу та й помчав морем, аж море загуло, а позаду жену жеребця водяного. Раптом моя ряба спіткнулася об хвилі й почала тонути. Що його робити? Миттю пересів я на жеребця, а кобилу погнав слідом за ним. Отак і вискочив на берег, доїхав до свого табуна. Але їсти хочеться – страх! На щастя, вискочив звідкілясь десятиногий заєць і кинувся навтіки. Прив’язав я поспіхом свою рябу кобилу, напнув тятиву стріляю – заєць біжить. Аж то стріла полетіла не вперед, а назад. Ще раз напнув, пустив стрілу – але як? Наконечником назад! Стріла прошила зайця наскрізь, та шкура лишилася цілісінька. Почав я збирати сухий гній, щоб розпалити багаття.

Сімдесят небилиць (бурятська казка)

Коли бачу – кобила моя форкає, а її хтось тягне вгору. Виявляється, спохвату прив’язав я кобилу не до куща глоду, а до рога кози, що мала тридцять рогів-гілок.

Ледь-ледь наздогнав кобилу... Повертаюся – бачу: господи помилуй! Отой гній, що я назбирав на багаття, знявся аж до хмар і там пурх! – розлетівся на всі боки.

А воно справа не хитра: замість гною назбирав я сонних перепілок: їм не те що не сподобалося лежати купою, а наполохались вони. Отож знов назбирав я гною, розпалив багаття і почав варити зайця в казані без дна. Зварився заєць, але що вийшло? Беру я добрячий шматок, хочу покласти в рота, та горенько моє – рота ж немає!

Я його забув біля ополонки разом з головою. Ай, ай! Та це ще не велике лихо, наїмося й так!

Наївся так, що й на ноги звестися не можу. Обтер руки об халяви унтів і ліг спати. Тільки-но заснув – чую: хтось вовтузиться коло моїх ніг, кричить, галасує. Дивлюся – унти мої б’ються! І чого б, ви думали? А того, що я обтер масні руки об одного унта – він і наївся. А другий лишився голодний і ну лупцювати ситого! Якось розборонив я їх, поклав обіч себе й заснув знову.

Прокидаюсь – бачу: лежить коло мене один унт, отой, що наївся, а другий утік. Що його робити? Запхав я обидві ноги в той унт, що лишився, і помчав навздогін за втікачем. Цілісінький день біжу без відпочинку – немає унта. Місяць біжу немає унта. Вже й рік біжу – все нема й нема мого унта. Насилу добіг до одної оселі, а там бенкет на всю губу. Сидять гості, снують із стравами слуги.

О всемогутній хане! Що ж, ви думаєте, уздріли мої очі? В одному із слуг я пізнаю свого унта. Він весь спітнів, весь був у салі, в м’ясі. Я з подиву аж занімів, а потім гукнув його. Він мало не впустив тацю з м’ясом, бо злякався мене, подумав, що я його зараз битиму. І давай мене пригощати: тягає страви й тягає, а сам усе примовляє:

Сімдесят небилиць (бурятська казка)

– Ти пошкодував сала на руках, не обтер їх об мене! А тепер їж. скупий господарю, їж, жаднючий, їж!

Накидав цілу купу м’яса навколо мене. Тоді я вирядив його, щоб приніс мою голову. Приніс він голову, поставив на місце Що це? Ай, ай! Зуби мої, відпочивши, хіба ж так нагострилися. Миттю перемолов я ними все м’ясо. Натяг я на ноги обидва унти й повернувся до свого табуна. Від жирного м'яса почала мене палити спрага. Нахилився я до води й п'ю, п'ю.

Так напився, аж лоба мені роздуло, мов бочку. Хочу підвестися, але де там! Величезна рибина заплуталася мені в бороді. Насилу я витяг оту рибину, бо вона була сім ступнів завдовжки. Обміняв я рибину на чаплю...

О всемогутній хане! Треба вам знати, яка то була чапля. Вона з колодязя пила, не нагинаючись...

Бачить хан, що хлопчина таки розповів сімдесят небилиць жодного разу не збився, і всі небилиці, як одна, вигадані, і вирішив збити його з пантелику.

Як стукне своїм жезлом, як гримне на хлопчину!

– От іще знайшов дивовижу! Колодязь твій був зовсім не глибокий, якщо чапля пила, не нагинаючись.

Сімдесят небилиць (бурятська казка)

– Ти правду сказав, всемогутній хане: колодязь таки й справді був неглибокий – жбурнеш камінь вранці, впаде на дно аж увечері.

– І це не диво! – перечить хан.– Адже день тоді був зовсім коротенький.

– І знову ж твоя правда, о всемогутній хане! День і справді був короткий, бо ж твого батька спіймали тоді з краденою овечкою й ледве встигли йому вискубти всього чуба по волосинці, поки він став лисий – як уже настав вечір.

– Брешеш! – гримнув хан, весь перекривившись од люті.

– О всемогутній хане! – ще спокійніше закінчив свої небилиці хлопчина,– Я розповів тільки те, що бачив сам, а якби схотів розповісти те, що від людей доводилося чути, й життя б мого не вистачило на це. Та, якщо маєш час, слухай!

– Геть звідси, негіднику! Віддати йому в’юк золота, і щоб духу його тут не було! – гримнув хан і наступного дня вмер од люті.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)