Що трапилося з витязем Миколою? (українська народна казка)

***

Що трапилося з витязем Миколою? (українська народна казка)

Не знати, в якому царстві, але був один цар. А він мав трьох доньок і славного витязя, котрого звали Миколою. Принцеси були дуже красні, й на них усі чатували, бо дуже хотіли заволодіти ними. Одної неділі цар із царицею пішли десь на гостину.

Шестиголовий змій використав той час, доки їх не було дома. Зайшов у палац і почав просити витязя Миколу – хай віддасть йому найстаршу принцесу. Витязь не хотів віддавати дівчину і виправдовувався тим, що без дозволу царя і цариці він не може вчинити таке, бо якби вчинив, його би наказали стратити. Але змій так умовляв, що витязь не витерпів – пішов, викликав принцесу зі світлиці й, коли вона вийшла, передав її змієві.

Незабаром прилетів і другий, дванадцятиголовий змій – просить собі середущу доньку. Микола знову довго сперечався, а потім таки вивів принцесу зі світлиці й передав її змієві.

Тоді з’явився третій змій, котрий мав двадцять чотири голови. І почав просити третю царську доньку. Витязь думав, що йому робити, та й зміркував так: якщо двох сестер уже забрали, то най беруть і третю! I викликав молодшу принцесу із світлиці і передав її змієві.

Цар із царицею вернулися додому – світлиці порожні. Де поділися їх доньки? Кого не питали, всі відповідали, що не знають. Цар і цариця не знаходили собі місця і доти дозвідувалися, доки не зрозуміли, що винен їх витязь, бо він мусив берегти принцес.

Закликали дванадцятьох теслів – витесати шибеницю. Якраз тоді, коли майстри взялися до діла, попри них нісся на коні витязь Микола. Став і звідав людей, що то вони тешуть. Майстри відповіли, що вони ставлять шибеницю для світлого витязя, бо то він дозволив, аби царських доньок повикрадали змії.

Витязь помчав до замку, взяв із собою повно грошей і втік із дому. Скачучи на коні, він забрався у велику хащу. А в тій хащі було так темно, що ледве видів небо. Тяжко, наосліп пробирався крізь гущавину й натрапив на печеру, що вела під землю. Зійшов із коня та думає:

– Мені вже однаково треба пропадати, ліпше спущуся на той світ.

Заходить у печеру і рушає углиб. Іде, іде, вже пройшов немало, коли чує – щось застогнало-зайойкало, і так дуже, аж земля порепалася. Та витязь Микола спокійно йшов далі й добрався до одної мідяної хащі. Посеред неї він увидів красний мідяний замок, який обертався на качачій лапці. Нараз йому хтось гойкнув:

– Гей, Миколо, витязю наш славний, що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?

– Я тебе тут глядаю, принцесо! – відповідає витязь.

Старша царівна попросила Миколу зайти, та мідяний замок крутився так швидко, що ніяк було до нього приступити. Тоді вона порадила:

– Під замком є мідяний прут, візьми його в руку, вдар по замкові, і він не буде вертітися.

Так і сталося. Витязь хльоснув мідяним прутом по замкові – й той одразу перестав вертітися. Микола зайшов до старшої принцеси і звідав, де її чоловік.

– Пішов із слугами орати, – відповіла царівна. – А поле звідси за шість миль. Коли мій чоловік рушає додому, то дає знак довбнею – мече її наперед, і довбня падає у замок через комин.

Тільки вони закінчили бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, ухопив ту довбню й жбурнув її на шість миль ще далі від того місця, де стояв зміїсько. Прийшов змій додому, але страшенно був сердитий, що мусив так здалеку нести довбню на плечі. І звідає принцесу:

– Скажи лиш, жоно, хто тут є сильніший за мене? Хто посмів сюди прийти?

– То витязь Микола, – відповідає старша царська донька.

– Ну, має щастя, бо якби хтось інший, то нараз би йому був кінець! Ходи, Миколо, – гукнув змій, – поцілуймося. А ти, жоно, швидко вари галушки з олова та поливку з міді!

Змій викотив дві бочки вина. Хотів налити, але витязь підняв цілу бочку і випив її всю за одним разом.

Увидів то змій і каже Миколі:

– Гей, виджу, ти – великий хлоп! Будемо битися з тобою чи боротися-розщибатися? Що собі вибереш?

– Вибираю те, до чого тобі дяка, – відповів Микола.

Змій мав охоту боротися і так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до колін. Але Микола вискочив із ями, схопив змія і вдарив ним так, що той застряг у землі до самої шиї. Тоді змій почав просити Миколу, хай подарує йому життя. А витязь відповів:

– Я тебе відпущу, але кажи, що то може бути: я вже був сюди на півдорозі й нараз чую – в хащах щось зайойкало, айбо так страшно, що аж земля порепалася. Що то було і чому воно так страшно йойкало?

– Того я тобі не можу сказати, але як підеш далі, то мій старший брат, дванадцятяголовий змій, може, щось і знає.

І Микола знову подався в дорогу. Ішов він, ішов і добрався до срібної хащі. Посеред тої хащі увидів срібний замок, котрий обертався на курячій лапці. А у тому замку жила середуща принцеса. Як тільки вона увиділа витязя, то одразу крикнула згори:

– Здоров, Миколо! Що тебе занесло в такий далекий край, куди й потятко не може долетіти?

– Я тебе тут глядаю, царівно, – відповів витязь.

– То підіймися в замок, – покликала вона.

– Як мені піднятися, коли замок крутиться так швидко, що я й брами не виджу?

– Під замком, – поясняла середуща донька, – лежить срібний прут. Візьми його, удар по замкові, і він не буде вертітися. Перед тобою відкриється брама і ти вийдеш до мене нагору.

Так сталося. Микола стьобнув срібним прутом по замкові – і той одразу перестав вертітися. Відкрилася брама, і він піднявся в замок. Зайшов до середущої царівни, привітався з нею і звідає:

– А де твій чоловік?

– Пішов зі слугами косити. А поле звідси за дванадцять миль. Коли мій чоловік збирається додому, то поперед себе мече довбнею, і вона все падає у замок через комин.

Тільки вони закінчили свою бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, схопив довбню і як жбурнув нею, то вона полетіла ще на дванадцять миль далі від того місця, де саме стояв змій. Найшов зміїсько довбню, звалив на плече і поніс додому, але у ньому так кипіло, що мало не тріснув. Дома звідає жону:

– Що то за легінь, котрий жбурнув назад мою довбню?

– То, милий чоловіче, наш витязь Микола.

– Ну, хлопче, виходь, – покликав його змій. – Якби то був хтось інший, нараз би йому настав кінець! Але тебе не буду чіпати. Ану, жіночко, звари нам на вечерю срібних галушок.

Вечеря була готова, витязь сів до столу, а змій приніс три бочки вина. Почав шукати цівку, аби натягнути вина. Та Микола схопив цілу бочку, підняв її і доти держав коло рота, доки всю не випив.

Увидів то господар і каже:

– Гей-гей, ти й справді витязь! Іди зі мною в сад прогулятися.

Микола радо вийшов з ним у сад. Там стояла змієва стодола. І каже змій:

– Ну, Миколо, спробуй – чи годен би ти мою стодолу копнути ногою, аби вона розсипалася.

– Спершу спробуй сам, – відповів Микола.

Змій ударив ногою в стодолу, аж з неї всі дошки посилалися. А як ударив витязь, то вона одразу розсипалася на порох. Тоді змій покликав Миколу боротися. Він так гепнув витязем об землю, що той застряг у ній до попереку. Але витязь вискочив, вхопив обіруч змія і як вдарив ним, то змієві лиш голови стирчали з-під землі. На змія зі страху нараз напала гикавка, і він почав просити-благати – най витязь дарує йому життя. На те Микола каже:

– Я тебе відпущу, як ти мені скажеш одне діло. Коли я йшов сюди, то чув, як щось зайойкало, але так страшно, що аж земля порепалася. Що то могло бути й чому воно так страшенно стогнало?

– Того я тобі не можу сказати, – відповідає змій, – але мені видиться, що мій старший брат, у котрого двадцять чотири голови, міг би щось сказати.

І Микола подався в дорогу. Ішов він, ішов і дійшов до золотої хащі. Посеред неї був золотий замок, що обертався на гусячій лапці. Наймолодша царівна увиділа витязя і крикнула згори – най зайде до неї в замок. Але замок вертівся так швидко, що ніяк було до нього приступитися.

– Під замком, – пояснила наймолодша принцеса, – є золотий прут, найди його, удар ним по замкові, й він перестане вертітися.

Так і сталося. Витязь узяв золотого прута, хльоснув ним по замкові, й той одразу перестав вертітися. Микола увійшов через відкриту браму, піднявся до царівни, привітався, а тоді зазвідав, де її чоловік.

Вона відповіла:

– Пішов у поле глянути на свою худобу. А те поле звідси за двадцять чотири милі. Коли мій чоловік хоче вертатися додому, то поперед себе верже довбню, і вона паде у замок через комин.

Ледве вони закінчили бесіду, як у димарі страшно загуркотіло, і довбня гупнула на землю. Микола підбіг, ухопив її і жбурнув нею так, що вона упала на двадцять чотири милі далі від того місця, де був змій.

– Ей, чорт би його взяв! – каже зміїсько сам до себе. – Та то раз силач, якщо так далеко закинув мою довбню!

Прийшов додому й нараз – до царівни:

– Що за чужий чоловік у нашому замку?

– То витязь Микола, – відповіла жінка.

Змій аж зітхнув:

– Ну, хлопче, маєш щастя, бо якби то був інший, то нараз би йому тут кінець. Дорога жоно, приготуй вечерю! І не хоч яку, а золоті галушки та поливку із срібною бараболею!

Доки вечеря варилася, змій приніс чотири бочиська вина. Посідали за стіл, повечеряли – то годиться й випити. Змій почав шукати цівку, аби натягнути з бочки вина, та Микола підняв одну бочку і випив до дна.

Увидів то змій і засичав:

– Ей, та ти й справді великий витязь! Раз так, то ходи боротися зі мною!

– Я не маю проти! Йдім! – відповів Микола.

Поєдинок почав змій. Він ухопив Миколу і так ним ударив, що той заглибився у землю до самого попереку. Та витязь нараз вискочив, обтис обіруч змія і як гепнув ним, то змієві вже лише волосся стирчало з-під землі. Тоді він почав гикати й просити-благати витязя Миколу – най подарує йому життя.

– Я тобі дарую життя, – відповів Микола, – але ти мені скажеш, що то йойкало, коли я йшов сюди, і так страшенно йойкало, що аж земля порепалася.

– Про те дізнаєшся ген там, у чорній хащі, де є один довгий чоловік, – мовив витязеві змій.

Микола відпустив його і поспішив до темної хащі, раз-два – і був там. Дивиться – стоїть довга колиба, а в колибі лежить чоловік щось о дванадцять сажнів довгий. Із колиби стирчать лише довгі, дивно м’які ноги того велетня, а голова далеко. Микола гукнув:

– Слухай, гусаре! Скажи мені, що то було за йойкання, котре я чув, коли йшов сюди, у підземне царство? Так страшно щось йойкало, що довкола аж земля розколювалася!

– То я йойкав, дорогий мій витязю! – відповів чоловік. – Недалеко звідси росте одна липа, на вершку тої липи замок-палата, а в палаті живе стара відьма з трьома доньками. Ота стариганя вибрала з мене кості. Доки вибирала, я мусив терпіти дуже тяжкі муки і тоді так страшенно кричав. Але коби ти, дорогий витязю, пішов до тої відьми, дістав мої кості й повставляв їх знову в мої ноги, то ніякої біди мені би не було. Коли підеш туди, то запам’ятай, як би не любилася тобі відьмина донька, розум май при собі! Візьми мою шаблю і моїх двох псів. Як їм скажеш, так будуть робити.

Микола пішов. Іде, іде і нараз видить голуба. Прицілився і застрілив його. Розклав у хащі ватру, почистив собі голуба, надів його на рожен і почав пекти, бо вже хотів їсти.

Раптом чує з дерева:

– Йой-йой, як мені тут студено!

На те Микола гукнув угору:

– Якщо хочеш зігрітися, то йди сюди, до ватри.

– Як іти туди, коли в тебе два пси, а я їх боюся.

– А ти їх не бійся, – відповідає витязь, – вони тебе не будуть чіпати.

– На, візьми дві волосинки і поклади на псів, тоді я зійду, – почулося з дерева.

Микола взяв ті волосинки і – тиць їх у полум’я. Відьма – то була вона – верещить згори:

– Мої волосинки згоріли! Я чую їх дух!

– Та де там згоріли, не говори дурниці, – каже їй Микола. – То псяча шерсть притліла, тому й чути дух!

Зійшло старе страховисько з дерева, переступило ватру й сіло грітися. А Микола вдарив відьму по нозі розпеченим голубом, що був надітий на рожен; вона сердито підстрибнула, кинулася на витязя й почала безжалісно душити. Микола враз крикнув:

– Гей, пси мої, беріть стару відьму, не дайте мене мордувати!

Пси вхопили стариганю і почали дерти-роздирати. Відьма перелякалася і вже стала просити Миколу – най змилосердиться над нею – ще й пообіцяла, що віддасть за нього одну з трьох своїх доньок. Тоді витязь сказав псам, аби вони вартували відьму, доки він не вернеться.

Потому виліз на дерево, зайшов у палац і зустрів там першу відьмину доньку. Вона була на око досить гарною. Та Микола пам’ятав застерігання велета. Заговорив із нею, покликав її на ґанок прогулятися і під час прогулянки поміркував так:

– Дарма ти, дівко, доста красна, я все одно відітну тобі голову, бо ти – нечиста сила.

І вихопив шаблю, відтяв відьмаці голову, а тіло її скинув униз із ґанку.

Зробив то Микола, спустився до псів і наказав, аби вони далі дерли-роздирали стару відьму. Вона почала знову просити та благати – най змилосердиться над нею, бо дасть за нього другу доньку, якщо йому перша не дуже полюбилася. Тоді витязь подав знак, аби пси перестали роздирати відьму, але не відпускали її ні на крок. А сам піднявся у палац і зустрів там другу відьмину доньку. Заговорив із нею, покликав її на ґанок прогулятися і знову собі поміркував так:

– Дарма ти, дівко, ще красніша за старшу сестру, я все одно відітну тобі голову, бо ти – нечиста сила!

І вихопив шаблю, відтяв відьмаці голову, а тіло скинув униз із ґанку.

І знову спустився Микола до псів та наказав їм дерти-роздирати стару відьму. Стариганя почала просити – най подарує їй життя, і вона віддасть за нього свою третю, найфайнішу доньку, якщо й друга йому не припала до серця.

– Добре, най буде.

І Микола вибрався у відьмин палац – знайшов там третю, найкраснішу доньку. Вона йому дуже полюбилася, і витязь довго розмовляв із нею, а потому закликав її прогулятися на ґанку. Тоді собі поміркував так:

– Дарма ти, дівко, така красна, як русалочка, я все одно відітну тобі голову, бо ти – нечиста сила!

Він вихопив шаблю й одним махом відтяв дівці голову, а тіло скинув униз із ґанку.

Тоді зійшов до своїх псів і подав їм знак. Пси знову стали дерти-роздирати стару відьму, а вона просила-благала його зжалітися над нею, обіцяла дати йому все, чого він зажадає. Тоді Микола звідав:

– Скажи, як міг би я зробити, аби твій золотий замок вчинився моїм? І ще скажи – де кості того довгого гусара? І де та масть, котрою треба його помастити, аби він ожив?

І відьма все відкрила:

– Під замком є золотий прут, удар ним по замку, і він тої хвилини обернеться на золоте яблуко, котре зможеш покласти в кишеню. Кості чоловіка – ген під отим дубом, у криниці, а коло неї глек із живою мастю.

Микола сказав псам, аби пустили відьму, і вона полетіла – аж вітром загуло. А він вийшов на липу, знайшов золотий прутик: ударив ним по відьминому замкові, і той одразу обернувся на золоте яблуко. Витязь положив його в кишеню й пішов до криниці. Там він знайшов кості довгого чоловіка, взяв і живу масть. Невдовзі велет-гусар вже скочив на ноги і каже Миколі:

– Ну, тепер ходім розщибатися!

Микола йшов не дуже охоче, бо трохи боявся. Але коли схопилися, то вже не подавався. Боролися вони дев’ять днів і дев’ять ночей і не могли один одного пересилити. Тоді гусар каже:

– Досі я не боявся однієї половини світу, а ти, витязю, як виджу, не боїшся другої. Словом, нам з тобою не страшний цілий світ.

І почали вони жити разом. І так жили довго. Та одного разу Микола сказав:

– Я вже піду додому – подивлюся, що там діється.

Велет-гусар відраджував витязя, але потім відпустив його – дав йому чотирьох коней, котрі одним скоком могли триста миль перескочити. Сів Микола у сідло і за одним скоком був у своєму місті. Але що він видить – усе геть спустошене! Десь на околиці надибав лише на одну нещасну хижчину. Зайшов туди, а там сидить дівка, у котрої два передні зуби – майже як дві шаблі, такі довгі. Дівка запросила його сісти, а сама вийшла з хижі. А по кімнаті почала ходити і муркотіти мала кішка.

– Ей, шкода сього молодого витязя: його тут чекає смерть!

– Що ти говориш, кішко? – звідає Микола.

– Говорю, що зараз, як тільки зайде дівка, ти, витязю, помреш, бо вона пішла гострити собі зуби. Бери ноги на плечі й біжи скільки можеш, бо то – стара відьма, яку ти відпустив.

Микола відразу скочив на коня і поскакав геть. Дівка пустилася за ним і стала доганяти. Витязь уже був близько до шестиголового змія і гукнув йому – най іде на допомогу. А змій зареготав:

– Сам ти, Миколо, добрий витязь, то обійдися своїми силами.

Тим часом відьма побачила змія, вхопила його і нараз проковтнула, аби стати ще дужчою. Доки вона впоралася з ним, Микола встиг поскакати далі. Тоді відьма знову пустилася за ним і мало не догнала. А витязь мчав якраз попри другого – дванадцятиголового – змія і так само кликав його на допомогу. Та змій зареготав:

– Сам ти, Миколо, славний витязь, обійдися своїми силами!

Тим часом відьма побачила змія, вхопила його і нараз проковтнула, аби стати ще дужчою. Доки вона впоралася з ним, витязь знову був уже далеко. Дівка пустилася за ним і мало не догнала. А Микола якраз доскакав до палацу третього – двадцятичотириголового змія і гукнув йому – най іде помагати. На те змій одповів:

– Ей, Миколо, ти – великий витязь, то викрутися сам.

Тим часом відьма теж добігла до двадцятичотириголового змія, вхопила його і одразу зжерла, аби стати ще дужчою.

Доки те зробила, Микола нісся далі. Відьма пустилася за ним і вже майже-майже догнала його. Але витязь якраз доскакав до велета-гусара і позвав його на допомогу. А в гусара була стара сова, що вже п’ятнадцять років коптилася в комині. Він скоро визволив її і напустив на відьму, котра в ту мить добігла до колиби. І почала совище битися з відьмою, та так билися, аж іскри летіли. Наостанок сова пересилила тоту стариганю і з’їла її. Як бійка минулася, велет-гусар наново повісив сову в комин.

Так позбулися два великі витязі своїх ворогів і почали жити в мирі й злагоді. Може, і донині живуть собі разом, як не прийшов час помирати.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)