Про вдовиного сина Матусю, що став царем (українська народна казка)

***

Про вдовиного сина Матусю, що став царем (українська народна казка) Була собі вдова. Мала вона одного сина. Ніяк він її не кликав, лише: «Матусю!» Навіть, як говорив позаочі, то так і казав: «Моя матуся». Через це і його прозвали Матусею.

 Бідна мати – бідний і син. А бідного ніхто за людину не мав. Через це з хлопчини всі насміхалися, не мав, бідака, ні куди вийти, ні до кого прийти. Скоро ліг – рано встав, отак роки бігли.

 Уже він немалий. Одного разу каже матері:

 – Знаєш що, матусю, піду я у світи. Десь, може, люди будуть мати мене за людину...

 Кожній матері жаль за сином, коли покидає рідну хату, але що робити?

 – Йди, – каже мати.

 Він зібрався і пішов шукати служби. Йшов не день і не два. Зайшов у темні ліси, що вже не знає, як із них вийти. Не встиг роздивитися як слід, а хмари вкрили небо, почорніло в лісі – мав бути такий дощ, що ну...

 Стає він під височезного дуба. А то не дощ, а почало градом бити. Щось там, на дубі, так тяжко пищить, що він не годен витримати: лізе живенько на дуба. Там таке величезне гніздо, що міг би сховатися під нього, а в гнізді великі пташенята, але ще навіть у пір’я не вбралися.

 Скидає, він з себе кожух, накриває пташенят, а сам над гніздом нахилився. Стояв, поки град не перестав іти. Так його змолотило, що ледве живий. Він – кожух на себе, зліз із дерева, але куди йти – не знає. Сів під того дуба та й сидить.

 Раптом прилітає величезний птах. Так плаче, як людина:

 – Йой, певне, мої діти погинули від граду! І чого я так далеко літав? – сів на дуба і дуже зрадів. – Я вже сорок літ живу, але людини ще тут не було. Діти мої, лише людина могла від такого страшного граду захистити. Якби рятівник озвався, то велику нагороду від мене дістав би.

 А він озивається з-під дуба:

 – Я тут!

 Птах злетів нижче:

 – Ти моїх дітей врятував?

 – Я.

 – Що хочеш за це дістати?

 – А що я хочу? Хочу таку силу мати, щоб дужчим за мене ніхто не був.

 Птах каже:

 – Копай на тому місці, де стоїш.

 Копає він, копає і викопує збанок.

 – Що у тім збанку є? – питає птах.

 – Вино.

 – Два рази, – каже, – хильни і два рази ковтни.

 Він два раза хильнув, а два рази ковтнув.

 – Як чуєшся?

 – Таку силу чую, що якби мав за що землю вхопити, то перевернув би.

 – Забагато в тебе сили, бо землю не треба перевертати. Копай під самим дубом.

 Копає він у другому місці й здобуває збанок з вином.

 – Що там є?

 – Вино.

 – Раз хильни і раз ковтни.

 Надпив.

 – Як чуєшся?

 – Чуюся слабшим, але ще цього дуба вирвати з корінням – для мене ніщо.

 – Досить для тебе такої сили. Йди, але нікому не кажи, що ти такий сильний.

 Іде Матуся. Прийшов аж до царя. А цей цар ще не жонатий. Приняв цар Матусю і питає:

 – Що хочеш?

 – Служити, царю, хочу.

 – Добре. Мені якраз треба робітника, щоб вивозив з міста сміття. Підеш?

 – Най буде, царю.

 Але сусідній султан мав таку доньку, що вона, як надрукує в газетах свою фотографію, хто б не подивився на неї, то в ту ж мить хоче її сватати. Приїжджають сватачі, а вона їм таку роботу завдає, що ніхто з них не може виконати, і дівчина щоразу наказує відрубати женихові дурну голову, бо хоче мати мудрого чоловіка. Називалася вона Катерина.

 Приходить до царя газета з фотографією Катерини. Цар як глянув на ту фотографію, як прочитав, що під нею написано, та й каже:

 – Я мушу їхати, хоч би мене смерть чекала.

 Зібрав усіх своїх міністрів, генералів, офіцерів:

 – Стільки і стільки мені треба супутників до чужої держави. Хто зі мною поїде?

 Але добровольців, що хотіли б йти на смерть, нема. Тоді цар виходить перед військом й питає, хто з вояків хотів би з ним поїхати. Нема таких. Тоді став цар перед найбіднішими слугами.

 Озивається Матуся, той, що сміття возив:

 – Я поїду з тобою.

 Подають голос ще десять наймитів:

 – Ми теж поїдемо з вами.

 Цар каже:

 – Я візьму коня, лук, меч, а вам нічого не треба.

 – Ой, – каже Матуся, – не ти будеш на коні їхати, не ти будеш мечем рубати, не ти будеш з лука стріляти. Одягни усіх нас у таке ж вбрання, як ти одягнений.

 Приїжджають вони до султана. Султан питає:

 – Ти приїхав сюди женитися?

 – Так.

 – Спочатку маєш виконати три роботи, які моя дочка дасть, а не виконаєш – буде твоя голова настромлена на палю.

 А цар, як побачив султанову доньку, не може від неї очей відвести. Каже вона:

 – Віддаюся за тебе, царю, але, якщо поїдеш на моїм коні, за одним махом моїм мечем зітнеш дуба, а як стрілиш з лука цією стрілою – за кілька верств звідси вцілиш у дах будинку мого брата, але так, щоб півдаху завалило, а півдаху стояло.

 Побачив цар, що йому не під силу це зробити й утікати нема куди. Сумний-пресумний приходить до своїх слуг і про все їм розповідає.

 А Матуся каже:

 – Не сумуй. Казав я, царю, що не тобі на коні їхати, не тобі дуба рубати, і не тобі з лука стріляти. Бери мене з собою. Як скаже султан на коня сідати – говори, що в тебе такі коні сміття возять. Скажеш, щоб я сідав. Буду і дуба рубати, і з лука стріляти.

 – Добре.

 Прийшли на султанське подвір’я. Дванадцять чоловіків виводять зі стайні такого коня, як змій. Хто би сів на нього – розтрясе. Подивився на коня цар і каже:

 – Слухай, султане, ти мене цілком не поважаєш. Сідай на свого коня й поїдемо до моєї держави. У нас такі шкапи сміття возять, а не царів. А як вже султанові хочеться нас перевірити, то сідай ти, Матусе.

 Матуся вхопив коня за вуздечку. Як сів, то кінь аж присів від великої ваги. Але схопився і давай скакати – хотів його рознести. Та де там! Матуся такого йому духу дав, що кінь ледве йде.

 Цар каже:

 – Нема чого мені на коня сідати, як його так слуга втомив. Шкода худобини.

 Подивився султан і говорить:

 – Ну, добре, бери меч і рубай дуба.

 А то такий величезний меч, що десять чоловік не піднімуть. Подивився молодий цар – і до султана:

 – Ти мене береш на сміх. У мене таким мечем перший-ліпший жовнір сорок зіщибує. Побачив би ти наші мечі! Хіба бери ти, Матусе, той меч і покажи, як треба дуби рубати, бо я таку зброю до рук не візьму.

 Матуся як схопив той меч, як ним розмахнувся, так той дуб упав одразу. Султан вже злякався і каже:

 – Даю тобі ще одне завдання. Бери того лука.

 Взяв він лук, зпробував і сміється:

 – Та що то за лук? Ним хіба горобців бити, а не стріляти по палацах. Ану, Матусе, покажи султанові, як у нас звичайні стрільці стріляють.

 Як пустив Матуся стрілу, то через дві години приїхали гінці й сказали, що половину даху з палацу знесло, а половина ще стоїть, а коли дах падав, то вбив султанового брата. Нема що султанові робити – віддає доньку за царя. По весіллю сідають на коней і їдуть додому...

 Довго їхали. Але в дорозі царівна здогадалася, що не цар виконав її завдання, а його слуга Матуся. І каже:

 – Я з тобою жити не буду, бо ти мене обдурив.

 Велика злість взяла царя, але нічого не каже. Уже ніч. Усі подорожні в лісі над морем лягають спати. А цар не спить – думає: «Такий нещасний Матуся, що в мене сміття вивозив, а він сильніший за царя, і його моя жінка любить. Та то буде сміх, якщо дізнаються люди, що він, а не я висватав доньку султана». Підкрадається цар до сплячого Матусі, відрубує йому ноги і кидає сонного в море.

 А вранці питає жінка чоловіка:

 – Де подівся твій товариш?

 – Я не знаю. Може, пішов купатися та й втопився.

 – Це ти його, напевне, втопив.

 – Та ти що?!

 Вона більше нічого не сказала. Зібралися і поїхали. А Матусю хвиля викинула на берег, і він живий, але без обох ніг. Думає собі: «Отут я вже загину». Але дивиться, йде сліпий чоловік, мацає дорогу.

 Матуся подає голос:

 – Куди ти, чоловіче, йдеш? Вернися, бо далі море. Втопишся!

 Сліпий питає:

 – Хто ти такий?

 – Я, – каже, – бачити бачу, але не маю ніг.

 – Ти без ніг, а я без очей. А як ми звідси виберемось, коли нема ніде ні міста, ні села?

 Питає Матуся сліпого:

 – Ти сильний?

 – Та руки ніби міцні.

 – Бери мене на руки та й неси. Ти будеш мені за ноги, а я тобі – за очі.

 Довго вони мандрували, аж до того лісу, де великий птах гніздо має. Прийшли під дуба, і Матуся почав розповідати птахові про свої пригоди.

 Птах вислухав його і каже:

 – Йдіть туди і туди, під тим і тим деревом є дві кринички: з цілющою і живлющою водою. Промий водою з першої криниці свої обрубки, а ти – очі, а з другої криниці напийтеся води.

 Знайшли вони у лісі дві криниці. Матуся змочив обрубки – і виросли ноги. Але сил не має, щоб стояти. Той промив очі – прозрів. Понапивалися обидва води і пішли, ніби нічого й не було.

 Довго йшли вони. А як дістали коней – поїхали. Приїхали у державу того царя, що обрубав Матусі ноги. Бачать – пасеться худоба. Матуся придивився: цар пастушить.

 Цар, як побачив його, заволав:

 – Матусе, ти мій рідний! Матусе!

 А він каже:

 – Геть з моїх очей, щоб я тебе більше не бачив!

 А цар плакати:

 – Не виганяй мене! Досить того, що жінка вигнала з дому і пастухом своїм зробила.

 – Йди, аби я тебе більше не бачив, бо від сьогодні царство не твоє, а моє. Якщо почую, що ти знаходишся в державі, то жити не будеш. За добро ти заплатив мені злом.

 Прийшли друзі до царівни. Знають, що вона дуже сильна і любить за руку вітатися. Як Матуся потис її руку, то на очах царівни сльози виступили.

 Каже царівна:

 – Я відразу зрозуміла, що це ти все робив за царя.

 Розповів Матуся, як цар відрубав йому ноги й кинув у море. Царівна слухала та з жалю аж заплакала. Матуся оженився з царівною.

 Товариш, що був сліпим, жив разом з ними, а пізніше теж оженився. Матуся дав йому півцарства.

 І кінець кінцем, бо курка з яйцем.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)