Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина (українська народна казка)

***

Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина (українська народна казка)

Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали. Поганин дуже розсердився і пригрозив:

– Тепер вона не сміє на сиру землю ступити, і сонце на неї не сміє засвітити, бо інакше прилечу й понесу її.

Але знайшовся один принц, котрий посватав доньку Білого царя. Він правив невеличкою сусідньою країною. Не сам прийшов до царя, а написав йому листа: «Чи можу я приїхати сватати вашу доньку? Я чув, що багато вже сватало її, але ви не хотіли ні за одного віддати. То наперед у письмі питаю, чи дасте за мене».

Цар відповів: «Можеш прийти». І молодий принц дуже зрадів. Він був сиротою, нікого з родичів не мав і, коли збирався у дорогу, передав державу своєму міністрові.

З’явився у палац і каже:

– Ну, я тут! Прошу вашу доньку за жону!:

– Слухай, сину, – говорить Білий цар, – я не тому тебе позвав, що хочу за тебе віддати свою доньку, а тому, аби тобі пояснити: мою доньку сватав і цар Поганин, але я не дав. Він страшно розсердився і пригрозив, що як вона віддасться за іншого, то він її викраде. Тепер на мою доньку не сміє сонце засвітити, вона не сміє на сиру землю ступити. Я її вбережу, а ти не зумієш.

– І я зумію вберегти принцесу! – заявив одразу принц.

Так вони говорили між собою двоє, без царівни. Та принц дуже би хотів побачити дівчину і попросив царя:

– Покличте її, хай на неї бодай подивлюся.

Цар потряс своїм дзвоником. Принцеса увійшла і сіла на стілець біля свого батька.

– Ну, донько, – каже цар, – чи хотіла б ти вийти за цього хлопця? Він обіцяє вберегти тебе від злого Поганина, та я чогось не вірю. Ніде ти не будеш у такому надійному місці, як дома, в палаці.

А вона відказує:

– Няньку, але мені вже час виходити заміж. Доки я буду дівочити? Раз треба справити весілля.

Подивилася на хлопця, і він дуже полюбився їй.

– Ну, коли так, то я не перечу, – погодився цар. І ще того дня наказав готувати весілля. Справили весілля, і молоді щасливо провели три місяці в царському палаці. А потім зять каже:

– Няньку, мені треба збиратися в дорогу. Я залишив державу на чужу людину. Мене там давно чекають.

Білий цар дав зробити для них окремий вагон, і привели туди принцесу так, щоб на сиру землю не ступила і щоб на неї сонце не світило. У країну принца виїхали вночі, коли сонця не було. А від станції до його палацу постелили килими, щоб царівна не стала на землю.

І молоді щасливо жили далі. Через півтора року знайшовся в них хлопчик. А той хлопчик мав на голові три золоті волоски. Минуло ще три місяці, і сталося велике нещастя: молодий цар виманив свою жінку в сад погуляти. Вона не хотіла, казала йому:

– Чоловіче, хіба ти не знаєш, що Поганин поклявся мене викрасти, якщо ступлю на сиру землю або якщо на мене блисне сонце.

– А може, то неправда? Може, нянько лиш так говорив, бо не хотів тебе від себе віддавати… Я візьму тебе за руку, то хто тебе вирве з моїх рук?

– Ой, я дуже боюся!

– Не бійся нічого!

Винесли в сад і малу дитинку, приколисали та й гуляють поміж зеленими деревами, кущами. Небо чисте, ніде ні хмаринки. Раз лиш над ними знявся вихор, надлетів змій-Поганин і схопив принцесу. Принц дивиться, а жінки немає. Почав бігати – в косицях, у кущах шукати. Ніякого сліду! Тоді зрозумів, що її поніс Поганин. Принц гірко заплакав. Пішов шукати для хлопчика якусь годувальницю…

Хлопчик ріс, як з води. У три роки вже тягся до книжки. Записали його в таку школу, де вчилися лише панські діти, що мали вже по десять, по дванадцять років.

Вчитель тикав іншим школярам під ніс:

– Видите, я вчу вас стільки років, а цей хлопчик тут лиш один рік і навчився вже більше за вас!

Дітлахи розсердилися на здібного хлопчика і почали його обзивати:

– Тебе знайшли в капусті! Тебе знайшли в капусті!

Чули, що його мати пропала десь безвісти. Хлопчик повернувся додому зажурений і питає:

– Няньку, а де моя мама?

– Ой, була в тебе мама, але щось її вкрало, і не знаю за неї нічого.

А з хлопчиком ходив до школи й син удовиці. Він мав уже дванадцять років, і хлопчик запитав:

– Приятелю, ти старший за мене – може, пам’ятаєш мою маму?

– Твоєї мами я не бачив, але чув, що люди говорили… Ходи до нас. Моя бабка вже дуже стара, має сто дев’ять років. До неї на гадання йдуть зі всього світу. Вона щось порадить.

І просто зі школи хлопці прийшли до тої гадалки.

– Велике діло, хлопчику, тебе бачити, – каже стара. – Ти ніколи до нас не заходив. Що привело тебе сюди?

– Бабко, я хотів би знати за свою маму. Яка вона була, чому пропала і де вона тепер?

– Твоя мама, синку, – донька Білого царя. Вона така прекрасна, що на світі іншої такої немає… Сватав її Поганин, та не дали за нього. Він страшно розсердився і сказав: «Не сміє на сиру землю стати, а сонце не сміє на неї світити, бо інакше прилечу й понесу її». А твій нянько взяв її за жінку і не повірив тим словам. Повів твою маму в сад трохи пройтися, і тут її вхопив змій-Поганин.

– Чи живе моя мамка?

– Живе.

– Порадьте мені, бабко, як її побачити?

– Якщо будеш розумний – побачиш, а якщо дурний – загинеш. У вашому саду є ліщина. А на тій ліщині три прутики-однолітки. Ти виломи собі середній прутик і йди з ним уздовж муру, доки не побачиш замурований у ньому залізний рожен. На тому рожні настромлена кінська голова. Прутиком удар три рази по голові – і з’явиться кінь. Він порадить, що далі робити.

Хлопчик так і зробив. Зрізав із ліщини середнього прутика, знайшов рожен з кінською головою, вдарив по голові три рази тим прутиком, і голова підскочила аж під самі хмари. З’явився перед хлопцем прекрасний жеребець – золота шерсть на ньому.

– Для чого ти мене розбудив? Що тобі треба? – спитав кінь.

Хлопець розповів:

– Так і так, шукаю мамку…

– А хто тобі порадив звернутися до мене?

– Така й така баба, ворожка.

– І що би ти хотів?

– Увидіти мамку.

– Ну, коли так хочеш видіти свою мамку, то йди під ту ліщину, з якої цей прутик, і там глибоко в землі знайдеш іржавий ключ. З ключем піди в крамницю, що поросла бур’яном, бо має триста років. Відкрий двері до тої крамниці й там побачиш поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Положи все те у міх і принеси сюди. Крамницю замкни, а ключа знову закопай під ліщиною.

Хлопчик знайшов іржавий ключ, відімкнув двері до крамниці і знайшов там поламані сідла, підкови, кусочки шаблі та рушницю. Склав усе то в міх і приніс до коня…

Кінь на те подув, і тут же постали діамантове сідло, золоті підкови, срібні шабля й рушниця.

– Ну, прибий мені підкови, – сказав кінь.

І хлопець прибив.

– Осідлай мене.

Хлопець осідлав. Рушницю й шаблю взяв на себе.

– Приготуй нам на цілий місяць їжу.

Хлопець усе приготував, тоді кінь питає:

– Як хочеш їхати: як вихор чи як гадка?

– Так, щоб було добре і мені, й тобі.

Піднявся кінь під хмари і летять, летять, летять.

Місяць летіли без зупинки, доки не побачили величезну гору. А на тій горі було таке широке поле, що не мало краю.

– Злізай, – сказав кінь, як спустився вниз.

Хлопець став на землю, і він наказав:

– Викопай для мене таку глибоку яму, аби мене з неї не видно було.

Хлопець викопав. Кінь скочив у яму й наказує далі:

– А тепер мене загреби так, аби не було слідно ніякого горба. А прутика з ліщини встроми мені над головою. Сам підеш цим полем. Там зустрінеш одного за одним двох величезних чоловіків. Та не налякайся, вони тобі нічого злого не зроблять. Вони тобі порадять, як дійти до мамки. Будеш розумний – не загинеш, будеш дурний – пропадеш… А коли повернешся знову на це місце, то дивися добре: якщо прутик всохне – не викопуй мене, бо я буду мертвий, якщо прутик лишиться зелений – викопай мене, я буду ще живий.

Хлопець загріб коня і йде полем. Здалеку помітив великий вогонь – якби хто хату запалив. А коло вогню сидів чоловічисько, який ногами обняв ватру. На вогні кипів грубезний котел, повний баранячого м’яса. Чоловік великий, як полонина. Хлопець трохи налякався, але поклонився:

– Добрий вечір, старче.

– Добрий вечір, – зрадів чоловічисько. – Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив? Куди йдеш?

– Я йду шукати свою матір. Може, ви щось знаєте за неї?

– Та чия твоя мати?

– Донька Білого царя. З-за Червоного моря.

– Знаю… Твою матір вкрав мій найменший брат – Поганин. Та ти її не визволиш. Краще повернися. Тут, на полонинах, страшні звірі і птахи живуть – можуть тебе з’їсти… Видиш, який я чоловічище, а мій молодший брат ще більший – і то Поганин нас обох поборов і вигнав. Що ти йому вчиниш? Він має, щоб ти знав, двадцять чотири голови!

– Ні, я не вертаюся, – відказує хлопець. – Я хочу побачити свою рідну мамку, хоча б тої хвилини загинув! Аби лише побачив її.

– Ну, коли так хочеш видіти її, то увидиш, але не визволиш з полону.

Чоловік махнув ногою й визув чобота:

– Сідай на цей чобіт – він понесе тебе до мого молодшого брата. Понесе тебе на таку гору, на яку ніхто не може вийти.

Хлопець сів на чобота і прилетів на інше поле, ще більше. Бачить він такий вогонь, якби зразу дві хати палали. А коло вогню ще більший чоловік ногами обняв ватру і в грубезному котлі варить собі м’ясо. Хлопець поклонився:

– Добрий вечір…

– Добрий вечір, – зрадів чоловічисько. – Сякої душі я ще тут не бачив, відколи народився. Як ти сюди потрапив?

– Від вашого старшого брата.

– А куди йдеш?

– Шукаю свою мамку.

– Та чия твоя мамка?

– Донька Білого царя.

– Знаю, знаю… Твою матір викрав наш наймолодший брат. Він нас обох із братом поборов і прогнав від себе геть… Що ти йому вчиниш? Він, неборе, має двадцять чотири голови! Вернися додому, бо знищить тебе.

– Не вертаюся. Я хочу увидіти свою дорогу мамку, аж би й нараз загинув. Аби лише я побачив її…

– Ну, коли так хочеш її увидіти, це можемо зробити. – Здоровань махнув ногою і визув чоботисько. – Сідай на цього чобота і він понесе тебе, куди загадаєш.

Хлопець сів на чобіт і подумав, щоб ніс його до матері. Чобіт миттю, якби кліпнув оком, прилетів з ним на Скляну гору, де жив Поганин. А жив той шаркань у прекрасному будинку із самого золота, на двадцять чотири поверхи. Скільки голів у Поганина, стільки було поверхів у його палаці.

Коли хлопець зайшов до кімнати, мати його побачила і зомліла. Хлопець покропив її студеною водою:

– Не бійся, білоглава (ще не називав її своєю матір’ю), я чиста душа.

Мати прийшла до тями і каже:

– Я не тому злякалася, що ти якась нечиста душа, а з несподіванки – як ти сюди потрапив?

– А ти?

– Я йшла не сягаючи ні неба, ні землі.

– Ну, і я так само…

– Але ж Поганин, який мене сюди приніс, хвалився, що нема того на світі, хто би на цю гору дістався.

– Багато би казати, а нічого слухати, – відповів їй хлопець. – Розповідай, що ти за одна і що з тобою сталося.

– Я донька Білого царя, з-за Червоного моря. Мене сватав Поганин, але нянько не віддав мене за таку потвору. Поганин розсердився і пригрозив, що більше не сміє на мене сонце засвітити, а я не смію на сиру землю ступити, бо інакше він мене вкраде. І викрав мене від чоловіка, того і того принца.

– Скільки ви жили разом? – розпитує хлопець.

– Півтора року.

– А чи була у вас дитина?

– Був хлопчик.

– Скільки йому було місяців, коли змій вас викрав?

– Три місяці.

Далі її запитав, як зовуть того принца, що був її чоловіком. Вона відповіла, і тоді хлопець вигукнув:

– Ти – моя мама, а я – твій син!

– Неправда.

– Чому?

– Бо моєму хлопчикові було би тільки дев’ять років, а ти вже хлопчисько…

– Мамко, я ріс, як із води… Я твій син!

Тоді вона каже:

– Нахилися. Мій син мав на голові три золоті волоски.

Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на голові ті три волосини і знову зомліла.

Хлопець підняв її з землі, вона отямилася, і дуже радіє, обнімає сина, цілує…

Приготувала швидко їсти, пити. Сіли й гостяться. Та мати згадала:

– Ой синочку, ми веселимося, а опівночі змій-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..

– Мамо, про це нема що говорити. Вивідайте, де у нього сила. Він мусить мати ще якусь окремішню силу. Тепер я піду геть, а через три доби навідаюся знову.

Сів на чобота, подумав, куди полетіти, і знявся у повітря. Летить попід хмари і чує десь у них таку прекрасну музику, що аж серце мліє. «Неси мене туди, де та музика», – подумав він, і чобіт тої ж миті полетів крізь хмари. Глянув хлопець – перед ним будинок на дванадцять поверхів. Він відчинив двері. Дивиться – в кімнаті горить світло, посередині стоїть широке ліжко, в ньому три дівчини сумненько гусляють. Поклонився:

– Добрий вечір, сестри!

– Доброго здоров’я тобі, легіню!

– Чи я би міг у вас заночувати?

– Ночуй, але з умовою, що до другої кімнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навіки. Бачиш, і ми не сміємо з цього ліжка встати: якби рушилися з місця, був би нам кінець.

– Та хто ви такі?

– Наш нянько – Поганин. Він закляв нас так, що мусимо сидіти на ліжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночує в цій вежі три ночі. Лише рано-вранці, на полудень та ввечері ми можемо встати на якусь чверть години.

Дали дівчата хлопцеві вечерю і полягали спати: вони – на одному залізному ліжку, а він – на другому. Спить як мертвий, та уві сні чує:

– Вставай, принце, бери свою шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати.

Схопився, оглянувся: дві дівчини сплять, а одна сидить, вартує. Та він на неї не зважав – узяв шаблю і рушницю та й відчинив двері в сусідню кімнату. Не встиг їх зачинити, як на нього налетів дикун. Почали рубатися. Цілу годину билися, аж будинок трясся.

Попівночі дикун заревів:

– Ой, коби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!

– Ой, коби моя мила не спала, – крикнув на те принц, – аби подала мені погар вина й кусок калача, то ти би пропав!

Але запіяв півень, і дикун сховався.

Рано-вранці о шостій годині сестри встали з ліжка. Одна готує їсти, друга побігла за водою, третя накриває вже на стіл. А коли минуло п’ятнадцять хвилин, вони знову скочили на ліжко. Хлопця не будили, бо був дуже змучений і солодко спав.

Спав до восьмої години. Потім устав, помився, поснідав і сів біля дівчат. Вони гусляють, він співає.

На полудне сестри підвелися, швидко пообідали і – знову на ліжко…

Настав вечір. Дівчата повечеряли й кличуть принца до себе, аби співав далі. Але він ліг спати, бо їх сумна музика навівала сон.

Цієї ночі вартувала середня сестра, а дві інші спали.

Раз хлопець чує уві сні:

– Вставай, бери шаблю і рушницю і біжи до другої кімнати, бо позбавишся життя.

Схопився він і бачить: одинадцята година. Взяв шаблю, рушницю – і до сусідньої кімнати. Лише відчинив двері, як дикун – на нього. Одною рукою принц закриває двері, а другою – обороняється. Билися дві години. В годину по півночі дикун заревів:

– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!

А хлопець гукнув:

– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача – ти би сам пропав!

На те запіяв півень, і дикун сховався.

Хлопець вернувся на своє ліжко і заснув. Так уже дві ночі перебув.

Уранці сестри повставали, приготували їсти, пити. Поснідали – і знову на ліжко. Але не гусляють, бо принц дуже зморений і солодко спить.

Старша каже:

– Любі мої сестри, що я чула передминулої ночі! Принц уночі встав і пішов до другої кімнати, а там почалася страшна боротьба. Довгий час не було чути нічого, крім брязкоту, потім почувся крик: «Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!» А принц відповів: «Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би пропав!» Я хотіла йому понести погар вина й кусок калача, та не посміла зійти з ліжка.

– І я це чула, – каже середуща. – Я теж побоялася підвестися з ліжка.

Тоді старша говорить:

– Ну, молодша сестро, тепер твоя черга. Коли з сусідньої кімнати почується крик, зразу неси вино і калач. Підготуй того вина, що наш няньо у сто років пив.

На третій вечір знову принц ліг спати зразу по вечері. В десять годин почув крізь сон голос:

– Вставай, бери шаблю і рушницю й біжи до другої кімнати, бо втратиш життя.

Він схопився, взяв шаблю й рушницю – і до сусідньої кімнати. Лівою рукою закриває двері, а правою борониться, бо дикун розлючено на нього нападає. Билися три дні. В годину по півночі з дикуна потекла кров і заливає всю кімнату. Хлопець почав тонути, а дикун заревів:

– Ой, якби мені тут дуб, аби я з’їв із нього корінь, то ти би пропав!

Принц вигукнув:

– Ой, якби моя мила не спала, аби мені подала погар вина й кусок калача, то ти би сам пропав!

Тоді молодша із сестер швидко принесла йому вина й калача. Принц випив вина, закусив калачем і відразу дістав таку силу, що порубав дикуна на дрібні шматки.

Тут півень запіяв, вітер завіяв, двері зачинилися за принцем, і він повернувся до ліжка. Змучений, закривавлений одразу ліг.

Дівчата повставали, нагріли повний кадіб морської води, викупали сонного і положили спати.

Ранком збудили принца, сіли з ним за стіл гоститися. Тепер уже не мусили сидіти на ліжку.

Старша каже принцові:

– Ти бився за нас три ночі та й звільнив нас. Зараз вибери собі котру хочеш і будеш за царя на всю нашу державу.

– Я вибрав би молодшу, – каже принц. – Якщо вона хоче, то нехай чекає на мене один рік. Через рік прийду, як не загину.

Відкланявся, знову сів на чобіт і тільки подумав: «Неси мене до мами» – як вилетів на Скляну гору.

Мати дуже зраділа йому. А він одразу запитує:

– Ну, мамко, ви дізналися, де в Поганина сила?

– Питала.

– Ну і що?

– Спочатку так ударив мене, що полетіла до стіни. А потім сказав, що його сила – у мітлі. А як пішов битися із залізною бабою (він кожного дня б’ється на горі з тою бабою), я мітлу позолотила, повила в шовк і зачинила в скрині – кімнати не мела. Через добу він повернувся і почав кричати: «Чому кімната не метена?» Кажу: «Та я твоєю золотою силою сміття б вимітала? Я вмію шанувати твою силу». Тоді плюнув мені межи очі: «Пропала би ти, хіба моя сила – у якійсь мітлі?» Я почала його цілувати і, плачучи, питати: «Чому ж мені не скажеш, у чому твоя сила?» «Моя сила в шкатулці», – зареготав Поганин. Я почистила шкатулку і позолотила. Він, як побачив, задивувався: «Нащо ти це зробила?» – «Аби твоя сила була в чистому місці». А він знову плюнув мені межи очі. Правда, вже повірив, що я шаную його силу. Я обняла його й поцілувала. Тоді він заговорив: «Я би тобі сказав, де моя сила, але ти її не будеш видіти…» Кажу: «То нічого, хоча буду знати, де вона і яка вона». Він на те: «Ну, слухай сюди: за Червоним морем є великий явір, такий височезний, що його вершини ще ніхто не сидів. У того явора є три товсті гілляки. На вершині середньої – золоте гніздо, а в тім гнізді – золота качка, а в тій качці – три золоті яйця, а в тих золотих яйцях – моя сила…»

– Ну, мамко, – зрадів хлопець, – це може бути правда!

І почав збиратися в дорогу:

– Через три доби мене чекайте.

Сів на чобіт, подумав: «Неси мене за Червоне море до товстого явора, що на ньому золоте гніздо, а в гнізді золота качка» – і полетів, якби оком кліпнув.

Чобіт упав із ним під явір. Принц узяв рушницю, прицілився й подумав: «Убий золоту качку». Вистрілив і бачить – золота качка падає прямо до його ніг. Принц шаблею розрізав її й вийняв три золоті яйця.

Розбив одно яйце, розбив друге, хоче розбити третє – і в ту мить з’явився Поганин-шарканин:

– Ой не трощи останнє яйце. Я вже тобі нічого не зроблю. Я вже слабший від тебе… Мені лише хотілось би ще жити, дивитися, як цей світ тече. Обдаруй мене отим яйцем, і я тебе чимось обдарую.

– Чим ти мене, змію, обдаруєш?

– Але даси мені яйце?

– Дам.

– Ти матір шукаєш?

– Так, її.

– Знав я тебе ще в утробі матері. Ой, якби я відав, що ти мені будеш давати силу!..

– Кажи, чим обдаруєш?

– Тим палацом, де ти бачив матір.

– Але як я понесу палац із собою?

– Понесеш. Вийдеш на останній, двадцять четвертий поверх і там знайдеш золоту шкатулку, а в ній – золотий прутик. Візьми того прутика і вдар ним по палацу з трьох боків, а собі подумай, аби палац зробився – яйцем, горіхом і яблуком… Так і станеться. А як приїдеш у свій край, оте яйце поклади на землю, вдар золотим прутиком – і той палац на новому місці стане таким, як був на старому.

– Це правда?

– Чиста правда.

Принц розбив яйце, і Поганин-шарканин розсипався на порох.

Тепер уже спокійно принц сів собі на чобіт, подумав:

– Неси мене до моєї мами, – і полетів на Скляну гору.

Мати вибігла на двір.

– Ну, мамко, Поганина вже нема на світі!

Мати дуже зраділа і приготувала велику гостину.

Коли пригостилися, то пішли по кімнатах. Дивляться: в одній повнісінько срібла, в другій – золота, в третій – діамантів, у четвертій – усіляка їжа, а в п’ятій – напої.

– Синку, та тут усього досить на тисячу років!

– Досить, мамко!

Подивилися вони увесь палац і, змучені, полягали спати. Коли мати заснула, син узяв ключі і з поверха на поверх вибрався наверх – на двадцять четвертий. Відімкнув двері двадцять четвертої кімнати, знайшов у ній золоту шкатулку, а в шкатулці – золотого прутика. Позакривав за собою двері, спустився вниз і золотим прутиком ударив з трьох боків, а собі подумав, щоб палац зробився золотим яйцем.

І так сталося: палац почав швидко зменшуватися і вчинився золотим яйцем. Принц положив яйце в кишеню, сів на чобота й подумав: «Неси мене до твого господаря».

Піднявся чобіт понад хмари, а спустився на широкім полі біля велетня. Чоловічисько грівся біля вогнища і в котлі варив м’ясо:

– Ну, як ти злітав?

– Добре.

– Чи бачився з матір’ю?

– Бачився.

– А де мій брат Поганин?

– Пропав.

– Ну, хай тобі щастить. Ти й нам допоміг звільнитися від лиха. Тепер усі міста будуть наші, а не його, Поганина.

Вийняв із котла м’яса і пригостив принца. Принц поїв і передав велетові чобіт, за все гарно подякував. А потім відкланявся, сів на другий чобіт і подумав: «Понеси мене до твого господаря».

За пару хвилин чобіт опустився на широкому полі біля першого велета. Той так само обняв ножиськами вогнище й варив у котлі їсти. Спитав принца:

– Ну, як ти злітав?

– Добре.

– Чи видівся зі своєю матір’ю?

– Видівся.

– А де брат Поганин?

– Пропав. Розсипався на порох.

– Ну, дякую тобі, що ти і нас визволив від біди.

Велет сягнув у котел, вийняв добрий кусок м’яса і пригостив хлопця.

Принц поїв і передав господареві чобіт. Відкланявся і рушив у дорогу пішки. Думає собі: «Прийду до коня, який там закопаний, і якщо він ще живий – вернуся додому, а якщо вже мертвий – залишимося з мамою жити у палаці на тім місці».

Йде, йде, йде. Прийшов на те поле, де закопав свого коня. Дивиться – прутик на кінці ще трохи зелений. Швидко розкопав коня. І як тільки торкнувся його, той одразу підскочив до неба, полетів попід хмари, а коли став на землю, то зробився у сім разів кращим.

– Ну, як ти сходив?

– Добре.

– А твоя мама де?

– Тут, – показав принц на яйце.

– Якби ще одну добу тебе не було, не знайшов би ти мене живим. А тепер усе гаразд. Куди хочеш їхати?

– У свій край.

Погостилися. Трохи перепочили, і кінь каже:

– Ну, сідай на мене. Як хочеш летіти – вихром або гадкою?

– Так, щоб мене не загубив. Щоб мені й тобі було добре.

Кінь знявся під хмари. Летіли, летіли й прилетіли до царського саду. Кінь спустився в сад біля рожна, де його хлопець розбудив…

– Чи впізнаºш, де ми? – спитав кінь.

– Ще ні.

– Ми – дома. Дивися – рожен.

– А що нянько робить?

– Сидить за столом і новинки читає. Він дуже постарівся…

Принц завів коня у царську стодолу, покормив його цукром і пішов у знайомий палац – до свого батька.

Батько аж злякався: хлопець – у діамантовому одязі, шабля блищить, рушниця за плечима…

– Не бійтеся, няньку. Я ваш син!

– Не можеш ти бути моїм сином, бо мій хлопчик іще не міг вирости в такого хлопа.

– Няньку, я ж ріс, як із води. Хіба ви забули?

Батько тільки дивиться й не вірить, що це – його син.

Тоді хлопець каже:

– Няньку, чи ви хотіли би видіти свою жінку, а мою маму?

– Де би не хотів!

– Ну, ходіть зі мною і увидите…

Повів його на широке поле і показав яйце:

– Тут є ваша жінка, а моя мамка…

Цар покрутив головою. Подумав собі: «Хлопець блукав по світу, усього надивився, немало натерпівся – і здурів». А той усміхнувся:

– Не вірите?

– Не вірю.

– Ну, дивіться…

Син поклав яйце на землю, вдарив по ньому з трьох боків своїм прутиком і подумав, щоб постав палац… І палац почав рости й рости. Виріс аж на двадцять чотири поверхи.

Батько не міг надивуватися. Коли палац зробився таким, як був на високій горі у Поганина, син узяв батька за руку і повів з одного поверха на інший.

На дванадцятому поверсі він відчинив двері і показав на ліжко:

– Чи пізнаєте ту жінку, що спить?

– Ні… Розбуди її.

– Мамко, вставайте!

Мати підхопилася і не розуміється, де вона знаходиться. Глянула на царя і питає сина:

– Що це за чоловік?

– Це мій нянько, а ваш чоловік.

– Я не вірю.

– Ну, якщо не вірите, то ходіть за мною.

Син узяв її за руку і повів униз, у старий палац.

– Тепер вірите?

Мати не впізнавала царського палацу, лише коли побачила колиску, де хлопчик колисався, і ліжко, де він народився, то сказала:

– Тепер уже вірю.

Тоді всі троє обнялися і розцілувалися. Зробили в палаці велику гостину, на яку запросили й сусідніх царів.

Як гості розійшлися, хлопець пішов спати, бо був дуже змучений. А його батько і мати в сусідній кімнаті стали розповідати, що вони пережили. Потім батько запитав:

– Ну, чи є ще десь на світі такий витязь, як наш син?

– Є… Син Зеленого царя.

Хлопець крізь сон почув ці слова, одразу схопився і став у дверях:

– Мамко, а де син Зеленого царя?

Мати з батьком знали, що хлопець не заспокоїться, доки не знайде того витязя, сина Зеленого царя.

– Дитинко моя, – почала просити його мати, – я лише так сказала. Такого витязя, може, і немає.

Але син не слухає… Вийшов надвір і – просто у стодолу до свого коня:

– Чи ти знаєш за такого витязя – сина Зеленого царя?

– Знаю, але тобі не треба їхати до нього, бо він сильніший і за тебе. Його кінь – мій двоюрідний брат, він сильніший і швидший за мене. У нього шабля не така, як оце у тебе: що він загадає – то зрубає; і рушниця не така: що він загадає – то стріляє. Не їдь ти до нього.

– Ні, поїду.

– Ну, якщо так, то їдь… Приготуй нам їжу на довгу дорогу.

Принц приготував, склав на коня й сів на нього сам.

– Як хочеш летіти – вітром або гадкою?

– Так, щоб і мені, й тобі було добре. Рушили в дорогу. Летять попід хмари – день, тиждень, два тижні. Прилетіли на високу гору.

– Ну, злізай.

Поїли, відпочили.

– Видиш ті білі верхи? – питається кінь.

– Виджу.

– То не гори, а палац Зеленого витязя. Зараз приїдемо туди. Витязь буде спати, він завжди спить у стайні, біля свого коня. Сам – на правому боці, а кінь – на лівому. Як зайдемо у стайню, ти мене прив’яжеш на місце коня витязя, а його коня переведеш на другий бік. Тебе той кінь до себе підпустить, а іншого когось не припустив би. Над Зеленим витязем – шабля і рушниця, а вони постійно колихаються і побрязкують, і він нічого не почує. Ти його шаблю зніми і прив’яжи на себе, а свою повісь. Потім ляж біля нього і штовхни його, щоб прокинувся. Сам прикинься, що спиш. Він схопить шаблю і – тебе по шиї, але шабля лише задзвенить, бо свого господаря не буде рубати. А якщо ви будете розщибатися, то нехай він кидає тебе першим, інакше ти охлянеш раніше.

Так і було. Зайшли вони у стайню, де спав Зелений витязь. Хлопець обміняв шаблі, обміняв коней і ліг біля Зеленого витязя. Штовхнув його три рази.

Витязь скочив на ноги, схопив шаблю – і хлопця по шиї… Але шабля задзвеніла. Розсердився і ще сильніше вдарив – раз, другий раз і третій раз. Але шабля хлопця не рубала.

– Тьху, щоб ти пропав! Чи ти чиста, чи нечиста сила?

– Я чиста душа… – підхопився хлопець.

Витязь подивився – шаблі і рушниці в них однакові.

– Чи будемо цімборами (побратимами)?

– Будемо.

І почали пити вино бочками. А коли були вже напідпитку, Зелений витязь каже:

– Ходімо на вечорниці. Є тут три дівчини, три сестри. Старша моя, середуща – іншого молодого принца, а молодша ще не має пари і буде твоя. Правда, якщо її не захочеш, візьми середущу.

Посідали на коней і їдуть, їдуть до тих дівчат, яких колись принц звільнив від батька – Поганина. Але Зелений витязь про все це не знав.

Як приїхали і стали перед їх палацом, сестри збігли вниз і впізнали обох легінів. Усі три найперше підбігли до принца, а молодша обняла його і поцілувала. Взяли його під руки й повели до світлиці.

А Зелений витязь сидів на коні й сердито дивився. Дівчата повернулися за ним і повели його в кімнату.

Почали гоститися. Коли всі наїлися і напилися, то дівчата почали гусляти, а два витязі – співати…

Та Зелений витязь усе п’є та п’є. Коли геть сп’янів, то почав різати зубами.

– Може, в тебе, цімборо, оскомина, що ти зубами ріжеш?

– Не оскомина в мене. Я ріжу зубами, бо ми два без крові не розминемося…

– Чому?

– Я був у цьому домі раніше за тебе, а дівчата найперше прибігли до тебе і повели в кімнату. Чому?

– Чому? Спитай їх.

Але він не питає, лише зубами ріже:

– Хочеш битися шаблями чи розщибатися?

– Як ти сам бажаєш.

– Будемо розщибатися!..

Коли вони стисли один одного під руки, Зелений витязь каже:

– Ну, кидай!

– Кидай ти, бо ти затіяв бійку.

І Зелений витязь кинув принцом до коліна в землю. Але той відхопився і кинув ним до пояса. Витязь натужився і кинув принцом до плечей. Принц вирвався і кинув ним до шиї, а тоді махнув шаблею і відтяв йому голову… Старші сестри заплакали, а молодша каже:

– Чого плачете? Зелений витязь винен сам. Розсердився, чому ми наперед завели в кімнату принца, а не його, і не хотів слухати – чому…

А хлопець сказав:

– Зелений витязь був у вас раніше за мене, то чому вас не звільнив? Не я, а він затіяв битку. Я мусив відрубати йому голову, бо інакше він мені би відрубав.

– Та ми плачемо, що два найсильніші витязі не могли жити в мирі.

Поховали витязя, і хлопець питає:

– Сестри, хочете їхати зі мною чи залишаєтеся тут?

– З тобою, з тобою! Ти нас звільнив, і будемо з тобою!

Принц дістав золотий прутик, вдарив ним із трьох боків по палацові і загадав, щоб той палац став яблуком. Золоте яблуко поклав собі в кишеню, і приготувалися в далеку дорогу: на одного коня сів принц із нареченою, на другого – її старші сестри. Коні піднялися під хмари й полетіли. Летіли день, тиждень, два тижні й прилетіли до його країни.

Принц старшу сестру видав заміж за бабиного внука, що з ним учився в школі, і подарував йому свою державу. Середущу сестру віддав за сусіднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, і лишив собі країну Зеленого витязя і дівоцьку.

Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.

А казка – небилиця, та най нашим ворогам лисіє потилиця.

Я сів на потак – порахуйте, чи не так.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)