Про Дундулюка, Михайлика й Калинку (українська народна казка)

***

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку (українська народна казка)

Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу... Не зовсім і здоровий був – він мав один ганч: свербіли п’яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати – помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та гречний.

Легінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п’яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і – дим та й нитка за ним.

Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села – одні лише піски. Він скочив з воза і – гайда! Гейби поплив у порохах. А коні – перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляг трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.

Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися – й ні кроку вперед. Свербинога придивився – вони навіть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускає.

«Мой, кепсько мені! – подумав чоловік.– Хоч реви до неба».

Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.

– Що, полюбило тебе моє море? – спитав з карети.

– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.

– Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.

Свербинога подумав про свою жінку й каже:

– Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!

– Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.

– А то можу дати,– відповів Свербинога.

– Присягай.

– Присягаю. А ти хто є?

– Я – Дундулюк, господар тридев’ятої землі,– сказав панисько і відразу щез, як камінь у воді.

Тоді вода спала, і Свербинога поїхав. Гнав коней, як скажений. Приїхав додому, обіймив свою жінку – глип, а її горботки тримається хлопчик.

– Що це за дитина?

– Це твій син, Михайлик,– відповіла жінка.

Свербинозі забігали мухариці поза шкірою. Згадав свою

присягу, яку дав Дундулюкові, й тяжко засумував. Адн, чого захотілося дяблові з тридев’ятої землі! А жінка спитала:

– Чому ти такий зажурений?

– Ой жіночко добра! Колись прийде наш смертельний ворог, і ми залишимось самі, як зірниця і місяць на небі.

Михайлик ріс, бігав по діброві, беркицькався в зеленій траві і став файним легінем.

Одного дня, підвечір, на подвір’я вбігли дванадцять чорних коней, запряжених до діамантової карети. У ній сидів Дундулюк. Він підвівся, заклав пальці в рот, широкий, як ворота, і як свиснув! Божечку мій! Від того свисту листя з дерев пообпадало, дахи з хат позлітали.

– Чого, дурню, свищеш? – спитав Свербинога.

– Прийшов нагадати, аби ти завтра вирядив свого сина Михайлика у тридев’яте царство. А як не послухаєш, весь край заллю водою. Це мені на один пчих, закарбуй собі на носі.

І карета з Дундулюком щезла. Свербинога стояв, як закам’янілий. А потім сказав:

– Що ж робити – на небо не скочиш і в землю не закопаєшся. Приготуй, жінко, хлопцеві харчів на дорогу.

Хлопець поцілував клямку рідної хати, вклонився неньові та мамі та й поманджав у тридев’яту землю. Ішов лісами і горами, через сині ріки й широкі поля. Його пекло сонце, палили морози, вітри й дощі били по лиці. Та не зупинявся ні на хвильку й нікого не розпитував, бо хіба до пекла питають дорогу?

У торбині вже скінчився хліб, а дорозі не видно кінця. Став такий, що хоч свищи у смерековий лист: живіт запався, голод валить з ніг.

Та в одному лісі надибав хатину. Зайшов до тої хати. Глип – на печі кудлата ведмедиха з розпатланим ведмедятком в лапах. Хлопець налякався, та що вже робити?

– Добрий вечір, паніматко, у вашій хатині! – сказав чемно.

– Прошу ближче, легіню,– попросила його ведмедиха.– Сідай на лаву й розкажи, куди це ти манджаєш отакими дикими дорогами.

Михайлик розповів.

– Погано тобі буде там, легіню, бо в тридев’ятім царстві не дають лизати меду.

Ведмедиха принесла йому меду і горіхів. Михайлик їв, аж хата ходила, а ведмедиха ворожила:

– Будеш мати багато гризоти, але жоден волосок не впаде з твоєї голови. Цими лісами-хащами ще маєш іти сім тижнів і три дні. Вийдеш коло одного великого озера. Там, на березі, росте корчик калини – ти сховайся за нього й чекай. Прилетять двоє дівчат, скинуть крила й поскачуть у воду. Відтак прилетить ще одна, Калинка. Вона теж скине крила і, як піде у воду, ти візьми ті крила й заховай. Її сестри відлетять, а вона залишиться і гірко заплаче. Буде обіцяти багато речей. Як тобі сподобається те, що вона казатиме, то кинь їй сорочку. А як схоче, аби вернув крила, то скажи, най присягне, що буде тобі вірна все життя. Вона є дуже файна і дуже розумна. Далі сама скаже, що тобі робити.

Михайлик за все подякував і вирушив. Ішов сім тижнів і три дні й дістався до одного великого озера. На березі ріс корчик калини. Хлопець присів там і чекає.

Раптом у повітрі почувся шум крил – фах-фах-фах! То прилетіли дві дівчини. Скинули крила і – у воду. Не минуло багато часу, як знову – фах-фах-фах! На березі

сіла одна дівчина, але така красна, що очі сліпнули від неї.

Це була Калинка. Вона пірнула в озеро, а Михайлик вибрався зі сховища, узяв її убрання і крила й сів на них під калиною. Старші сестри скупалися й замахали крильми. Потім вийшла з води і Калинка. Глип – а від убрання і сліду не лишилося. Вона гірко заплакала і почала мазати:

– Як старий віддасть моє убрання, то буде мені за рідного тата; як чоловік середнього віку – стане моїм братом, а як то буде хлопець – віддамся за нього.

Михайлик обізвався з-за корча:

– На тобі убрання і будь моєю жінкою!

Калинка попросила:

– Віддай мені й крила.

А Михайлик каже:

– Не дам, доки ти не поклянешся, що будеш мені вірна все життя.

Дівчина відповіла:

– Клянуся, що я буду тобі вірною. Як є хоч крапелька неправди у моїх словах, то най скапаю, як віск.

Михайлик дав своїй жінці крила. Посідали на траву, і він розповів, куди йде й чому.

А вона сказала:

– Та я донька Дундулюка! Він украв мене від мого неня й мами разом із колискою.

– Ти – мій ворог?

– Ні, я – твоя жінка. Будеш іти до мене ще сім тижнів і три дні. Потім уздриш великий палац – там і живе Дундулюк з двома справжніми доньками... Звідти дев’ять-десять ліктів до моєї хатки.

Калинка полетіла. Михайлик теж пустився у дорогу. Йшов сім тижнів і три дні й побачив високий палац Дундулюка. Пройшов іще дев’ятдесят ліктів і побачив хатку своєї жінки.

Калинка сказала:

– Тепер іди до Дундулюка, стань по праву руку і слухай його розказ. Вигадає для тебе дуже тяжку роботу, та не кажи, що її не зробиш, бо тоді загинеш.

Михайлик пішов у палац.

– Меш мені служити? – спитав Дундулюк.

– Так, я люблю роботу.

– То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв’яжи їх і перетягни – одну на схід, а другу на захід. Іди!

Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.

– Я зараз прийду,– сказала Калинка.

Вийшла надвір, свиснула, і умліока збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.

– Чого тобі, Калинко?

– Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні,– на захід. Але так, аби ніхто не чув.

Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.

Уранці Михайлик сказав своєму панові:

– Я виконав твій розказ.

– О-о, ти є моцний легінь! – похвалив Дундулюк.– Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!

Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.

– Я зараз прийду,– мовила вона.

Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:

– Чого тобі, Калинко?

– Тепер висадіть східну гору на західну.

Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.

Михайлик став перед Дундулюком:

– Я виконав твій розказ.

Але пан розсердився:

– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев’ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш – ліпше не вертайся.

Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що зиче Дундулюк. А вона зітхнула:

– Не роби таке, бо люди вб’ють того, хто спробує лишити їх у темряві.

– А що маємо діяти?

– Треба тікати з цього царства.

Калинка взяла Михайлика за руку, і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга – в сінях, третя – на порозі. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:

– Обніми мене.

Він обняв її, і полетіли.

Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:

– Приведіть мені сюди жінку того хлопа!

Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:

– Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.

Сльоза, що впала в хаті, відказала:

– У мене болить голова, прийду завтра.

Доньки передали Дундулюкові ці слова.

– Най буде і завтра,– погодився він.

Другого дня доньки знову постукали у шибку:

– Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.

Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:

– У мене болить нога, прийду завтра.

Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:

– Зачекаємо...

І третього дня Дундулюкові доньки постукали в шибку:

– Ходи вже, брехухо, тато не хочуть більше чекати тебе!

Сльоза, що впала на порозі, мовила:

– У мене болять руки. Не можу отворити...

Як дізнався про це Дундулюк, став лютий, як вогонь.

– Зв’яжіть її і приведіть сюди!

Четвертого дня доньки постукали у шибку, але їм ніхто не відповів. Відчинили двері – у хаті нікого.

Доньки полетіли у палац:

– Ніхтолиця втекла зі своїм чоловіком!

Дундулюк на те кинувся вгору і полетів, як блискавка. А горлиця летіла з Михайликом попід саме небо. Раптом він сказав:

– Твоє пір’я вже мене пече.

Горлиця спустилася на землю і почала казати:

– Нам треба розлучитися. Мусиш бути невидимим доти, поки Дундулюк житиме на світі.

– Добре, Калинко.

І Михайло, вже невидимий, вирушив у дорогу, а його жінка стала перепілкою і сховалася в траву.

Та Дундулюк прилетів, витріщив очиська й накрив її долонею.

– Ти, я бачу, хитра, але твоя хитрість слаба переді мною. Чому ти не стала невидимою?

– Бо віддала ту силу Михайликові.

Дундулюк вернув її додому і там його доньки пантрували жінку вдень і вночі. Калинці набридло сидіти у хаті, почала збирати тріски на подвір’ї.

Дундулюкові доньки спитали її:

– Нащо тобі трісок?

– Хочу собі купіль зігріти.

– А ми б теж скупалися.

– Я вас покличу,– мовила Калинка.

Вона шпурнула ті тріски під припічок, а сама стала димом і вийшла через комин.

Доньки довго чекали, потім увійшли в хату. Тріски лежали під припічком, піч була студена, а баняк порожній. Вони побігли у палац.

– Тату, ніхтолиця знову щезла.

Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що він недалеко, перекинулася в зірку й попросила хмарку:

– Хмаринко-сестричко, накрий мене!

Хмарка її накрила. Але Дундулюк засапався ї так дмухнув, що із хмарки пір’я полетіло. Тоді схопив зірку й спустився на землю.

– Кажи, чому тікаєш від мене?

– Я присягла Михайликові, що буду йому вірною.

– Тому лайдакові? Я його знищу!

– Не зможете. Ваше око не уздрить його.

– Тоді стань каменем навіки!

– Ні, лише на три тижні... А вам щоб серце трісло!

Дундулюк зблід і раптом упав. Більше не підводився.

Калинка стала каменем. Лежала так три тижні, гейби спала. Потім ожила й полетіла за своїм чоловіком.

А він уже був дома і чекав її. На все село зробили весілля. Я теж там був, про все почув та й вам розповів.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)