Казка про царевича та його брата Івана Білого (українська народна казка)

***

Казка про царевича та його брата Івана Білого (українська народна казка)

Був собі цар, а в нього три доньки та один син. Жили вони собі привільно у пущах, мали пригожі палаци і всього вдосталь, чого лиш душі забагнеться.

Аж тут прийшло до них Щось уночі під вікно та й мовило:

– Царю! Віддай за мене найстаршу свою доньку!

Цар з палат відгукнувся та й каже:

– Коли ти не лихе, то йди в хату.

Найстарша царівна відчинила двері й визирнула надвір, а Воно і вхопило її та й помчало геть, невідомо куди. Цар спохопився на розшуки, нишпорив по всіх пущах, по всіх місцинах – не знайшов.

На другу ніч знову Щось підійшло під вікно та й мовило:

– Царю! Віддай за мене середульшу свою доньку!

Цар з палат відгукнувся і каже:

– Коли ти не лихе, то йди в хату.

Середульша царівна метнулася з хати, визирнула в темряву, а Воно і вхопило її та й помчало в безвість. Цар, вискочивши з своїх палат, ще довго і довго шукав свою доньку і, не знайшовши, вельми розпачав і побивався.

І померли з горя цар із царицею, залишилися лиш син їх і найменша донька.

А на третій день, в ніч глуху, знову Щось підійшло під віконце та й мовило:

– Віддай, царевичу, найменшу сестрицю!

Відгукнувся з палат царевич:

– Коли ти не лихе, то заходь у хату.

Наймолодша сестра його відчинила віконце – виглянути, що то за з’ява така, а Воно і вхопило її та й помчало, хто і звідки, – Бог знає. Затужив тоді гірко царевич, шукав, шукав сестру свою по всіх усюдах і, не знайшовши, пішов у світ за очі, куди ноги несуть. Ішов зо три неділеньки і надибав трьох чоловіків, котрі билися поміж собою. Запитав у них царевич:

– Навіщо ви б’єтеся?

А вони, задивившись на його красу молодецьку, відповіли:

– За спадок вітцівський.

– За який іще спадок?

– За сорочку, за шапку, за чоботи.

– Що ж то за сорочка така, і шапка, і чоботи такі?

– Та такі, що сорочку тую не проб’є жодна куля, а шапку як натягнути на голову, то й не видко людини зовсім, а чоботи такі, що як взути їх і сказати: «Несіть мене, куди я захочу», – то вони й понесуть.

Тоді царевич пораяв їм:

– Підіть он у хащі, наріжте лози і зробіть із неї по луку і по стрілі на кожного і стріляйте: хто найдалі влучить, візьме собі сорочку, хто поближче, тому чоботи, а третьому дістанеться шапка.

Втішилися чолов’яги та й гайнули в лозиння, а царевич мерщій шапку на голову, чоботи на ноги, сорочку на тіло і зі словами: «А тепер несіть мене, чоботи, до найстаршої сестри», – помчав лісами та ярами зі швидкістю блискавиці. Аж поки на другий день не вгледів у гущі камінний град, та такий, що звичній людині, а то й птиці навіть не перелетіти, не те що пролізти в нього. Завдяки шапці-невидимці зайшов царевич у той град, а в ньому камінні палати, а в них сестра його у світлиці шиє своєму чоловіку хустинку золотом. Уздрівши брата, кинулася до нього, а він до неї, одігнали злого тура, що вартував вхід у хороми, вскочили разом у світлицю. Привіталися, як годиться, і запитує брата сестра:

– Чого ти, брате, сюди приїхав?

– Та ноги самі занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?

– Мій чоловік – грім ясний. Ох! Мій чоловік лихий дуже, як прилетить, то спопелить, заб’є тебе. Де ж мені тебе сховати?

– Не бійся, сестронько, щось придумаю.

Одягнув він собі шапку-невидимку та й присів у куточку. Аж тут і сам грім ясний надлетів, вдарився об землю і перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і з порога вже:

– Щось тут руською кістю чути.

А жона йому:

– Там, де ти літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним заносить.

Тоді вдарив її він по щоці, вдарив і процідив крізь зуби:

– Видно, в тебе полюбовники завелися.

А вона й відповіла спересердя:

– Що ж! Брат мій приходив, але ж твого духу налякався, не знаю, куди подівся.

Кинувся тоді грім на пошуки. Зі сльозами в голосі проказував:

– О, хоч би я його та знайшов!

А жона його сумно так:

– Що ж! Коли ти його знайдеш, ти ж його заб’єш.

А він:

– Та ні, нізащо.

Тут царевич і вийшов на світ божий зі свого закуття:

– Здоров, зятю!

– Здоров, швагре!

Привіталися, як належиться, стали пити й гуляти, і сказав царевич:

– Зятю, навчи мене свого лицарства.

– А що, навчу.

Вийшли разом із палат, перекинулись громами і піднялись високо, ген за хмари, стали стукотіти й гриміти: вчитель добре, а учень іще ліпше. Повернулись вдоволені назад у хороми, стали знову пити й гуляти. І промовив нарешті царевич:

– Зятю, і ти, сестрице, прощайте, дорога мене чекає.

Вони ж плачуть за ним і не хочуть випускати. Насилу відкланявся, вийшов на двір і приказав чоботам-скороходам:

– Несіть мене, чоботи, тепер до середульшої сестри.

Мчав він лісами чотири дні і попав у такі хащі та нетрі! А там далі град камінний, а в ньому палац мурований, а перед палацом двір великий. І зайшов царевич на той двір, бачить – сестра його у світлиці своєму чоловіку хустинки шиє. Кинулись вони одне до одного в обійми, віталися та здоровалися, одігнали псів чатових та й зайшли разом до світлиці. Тоді й запитала сестра братика свого:

– За чим ти сюди прийшов?

– Та ноги занесли. А за ким ти, сестро моя мила? Хто твій чоловік?

– Мій чоловік – дощ рясний. Ох! Мій чоловік лихий, коли він прилетить, заб’є тебе, заллє тебе! Куди б то мені тебе сховати?

– Не бійся, сестронько. Якось буде.

Та й рукою по шапку-невидимку!

Аж тут земля застугоніла, дощ рясний летить! Вдарився об землю, перекинувся молодцем красним, зайшов у хороми і забубнів:

– Щось тут руською кістю чути.

А жона йому відповідає:

– Там, де ти бував, де літав, там ти і руського духу набрався, і тут тобі ним чути.

Тоді він її як вдарить по щоці!

– Значить, в тебе полюбовники завелися?

– Що ж! Мій брат приходив, але ж твого духу злякався, і не знаю, куди подівся.

Кинувся дощ на пошуки брата-прибульця, гірко зітхаючи:

– О, коли б мені його знайти!

А жона йому говорить:

– Якщо знайдеш його, то погибель йому принесеш, заллєш, заб’єш його!

– Та ні, не буду.

Аж тільки тоді царевич вийшов зі своєї схованки:

– Здоров, зятю!

– Здорово, швагре!

Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти, а невдовзі царевич попрохав свого зятя:

– Чи не навчив би ти мене лицарства свого?

– Навчу, а чого ж.

Вийшли вони з палат, перекинулись дощами й стали лити, топити села та гради: вчитель гаразд, а учень іще ліпше. Повернулися вдоволені собою додому пити й гуляти. Попрощався тоді царевич:

– Зятю, і ти, сестро, бувайте. Жде мене дорога.

Вони ж плачуть за ним, не випускають з хати, насилу якось розпрощався. Вийшов царевич на двір, відкланявся, відійшов трохи і приказав своїм чоботам-скороходам:

– Несіть мене до найменшої сестри.

Мчався лісом вісім днів, аж поки не вздрів серед хащ великий камінний град, та такий, що і не пролізти, і не перелетіти через нього. Але з допомогою шапки-невидимки пробрався він у той град, а в ньому – муровані палати. Бачить царевич – сидить у світлиці сестра його і шиє чоловікові хусточки шовком. Але ж ворота надійно охороняються від прибульців! Пильнує їх прикований олень семирогий. Та прорвався непоміченим повз того оленя царевич, вскочив у світлицю – просто сестрі в обійми. Розцілувалися, та й питає царевич:

– Сестронько моя рідна! А хто твій чоловік?

– Мій чоловік – вітер буйний. Де ж мені, бідній, тебе сховати від нього? Лихий він дуже, заб’є тебе, рознесе по світу.

Аж тут і сам чоловік надлетів, вдарився об землю, перекинувся молодцем хвацьким, зайшов у хороми і з порога зразу:

– Щось тут руською кістю чути!

А жона йому:

– Там, де ти бував і літав, там і руського духу набрався.

Він її тоді як вдарить по щоці! І так, крізь зуби:

– Цить, полюбовників собі завела!

Тоді вона й випалила:

– Що ж! Мій брат був, та твого духу перелякався, не знаю, де він зараз подівся.

Кинувся тоді буйний вітер на розшуки, гірко побиваючись:

– Лишень би я його знайшов!

Одізвалася тоді жона його:

– Ну добре, знайдеш ти його, так уб’єш же і рознесеш по світу.

– Та що ти, не буду!

Тоді аж царевич відгукнувся:

– Здоров, зятю!

– Здоров, швагре!

Привіталися, як годиться, стали пити й гуляти. І просить царевич:

– Зятю, навчи мене лицарства свого.

– Навчу.

Вийшли вони з хоромів, перекинулися вітрами та й заходилися дути й повівати, цілі царства роздувати, хати перевертати: вчитель старається, а учень іще ліпше. Прилетіли назад додому, вдарились об землю, перекинулись молодцями, увійшли в палати і знову пити й гуляти! Аж поки не став царевич прощатися:

– Бувай, зятю, і ти, сестронько, бувай, жде мене дорога дальня.

А вони його не випускають, плачуть за ним, прохають:

– Живи у нас.

Ледве відкланявся їм та й пішов. Іде собі та й гадку гадає:

– Куди ж тепер мені податися?

І згадав собі, що казала якось йому рідна баба, буцімто єсть у нього ще брат Іван Білий, під білим наметом живе. Приказав тоді царевич своїм чоботам-скороходам:

– Несіть мене до брата.

А вони відповіли йому хором:

– Ходили ми по всіх царствах і по всіх державах, а такого не знаємо.

Тоді покинув він їх під лісом, а сам подався в такі вже нетрі та пущі! Аж бачить у тих нетрях – град камінний! Підійшов царевич під самі ворота, стукнув паличкою, і вийшов до нього старезний дід. Привіталися:

– Здорові були, діду.

– Здоров, синку. Для чого ти сюди зайшов?

– Чи не знаєте ви, дідусю, мого брата, Білого Івана під білим наметом?

– Та щось не пригадую. Скільки градів і царств я звідав, перейшов, а такого не знаю, хіба би мої слуги знали, запитаю.

Вийшов старець поза двір і як свисне! Назбігалося повно всілякого гаддя, і каже він до них:

– Чи не знаєте ви, слуги мої, Білого Івана, який під білим наметом живе?

– Та ні, не знаємо!

– Мусите знати! Бо інакше вам голови постинаю!

А сам звернувся до царевича:

– Не знають вони, синку, а то, напевно б, сказали! Але єсть у мене старший брат, піди ще до нього та й запитай: мо’ він знає.

І пішов молодець лісом, йшов зо три неділеньки і знову надибав у пущах град камінний. Підійшов під ворота, грюкнув паличкою, вийшов білий-пребілий старець:

– Для чого ти сюди прийшов?

– Може, ви, батеньку рідний, знаєте. Єсть у мене брат Іван Білий, під білим наметом живе. Чи не чули про такого?

– Щось не пригадую, хіба би мої слуги знали. Вийшов за град, свиснув богатирським голосом, назбігалося повно всякої звірини, якої лишень водиться по світах, і питає в них:

– Чи не знаєте ви, слуги мої, Івана Білого, що під білим наметом живе?

– Та ні, не знаємо.

– Мусите знати, бо інакше голови вам постинаю!

– Та ні, не знаємо!

Тоді звернувся старець до царевича:

– Вони б сказали, але ж дійсно не знають. Звернися ще, синку, до мого старшого брата, той знає.

Пішов царевич знову лісом, ішов зо шість неділь і знову угледів у нетрях град камінний. А в ньому під сріблом палати. Стукнув царевич паличкою край воріт, і вийшов до нього такий престарезний дід, що годі повірити очам своїм, і запитав:

– За чим ти мене кличеш?

– Чи знаєте ви, дідусю, мого брата Івана Білого, що під білим наметом живе?

Думав старець аж три дні і не міг згадати:

– Скільки я по світу ходив, по різних царствах і всякого чоловіка знаю, а такого не пам’ятаю. Ще запитаю у слуг, чи не знають.

Вийшов за ворота і свиснув, та так, що аж земля зрушилась, і злетілися всі птиці, які лиш водяться на світі. І запитав їх старець:

– Чи не знаєте ви, слуги мої вірнії, такого чоловіка?

– А якого?

– Білого Івана, що під білим наметом живе.

– Та ні, не знаємо такого.

– Мусите знати, бо голови постинаю вам.

Всеньке птаство позліталось на раду. Лишень однієї птахи не було, саме тієї, котра має таке перо, що як запалити його, то де б та птаха не була в тій хвилі, а мусить прилетіти до свого пера. Запалив старець оте перо, і прилетіла птиця та й запитує у свого пана:

– Чому ти мене кликав?

– Чи відаєш ти такого чоловіка, старшого брата оцього парубка, того, що Іван Білий, під білим наметом живе?

– Як тут не відати? Я щойно від нього.

Сказав тоді старець:

– Слухайте ж, мої слуги! Візьміть сього чоловіка та занесіть туди.

А птахи й відказують:

– Приготуй же п’ятдесят бочок м’яса і п’ятдесят бочок меду, набий дичини, то ми його і доставимо до того місця.

Приготував старець то все, сів царевич зі своїм спорядженням на килимок, птахи підняли свою ношу та й полетіли. Всю дорогу кидав царевич шматки м’яса для птиць, а вони його все питали:

– Чи видно вже землю?

– Не видно.

Ще вище здіймалися вони і питали:

– Чи видно землю?

Наприкінці піднесли його так високо, що аж волосся на голові загорялося, і знов спитали:

– Глянь назад і наперед: чи видко вже землю?

Він розглянувся довкола і відповів їм:

– І ззаду вода, і спереду вода.

Що вони закричать, то він їм кидає шматки м’яса, і так без кінця, викидав геть усе, що мав. Наостаток, коли вони знов закричали, відрізав шмат м’яса зі своєї ноги і кинув їм.

Впустили вони його долі і говорять:

– Що ти кинув нам під кінець таке солодке?

Він злякався і не відповідає. А вони наполягають:

– Скажи, не бійся.

Признався він:

– Та я зі свого стегна вам відрізав м’ясця і кинув.

Плюнули вони йому тоді на рану, і загоїлася вона. Дивиться царевич – і спереду себе, і ззаду – стоїть він на острові, а на ньому білий кінь, хорт і сокіл. Нагадав він собі, як зяті вчили його свого лицарства. Перекинувся він вітром і схопив свого коня, понісся високо та впустив коня на березі, впав кінь і забився. Став плакати царевич, став його водою відливати і відлив-таки, втішився дуже, сів на коня та й поїхав. Прибув до свого брата Івана, котрий спав. А кінь Іванів, кінь богатирський, жар їв, хорт зайця поїдав, а сокіл качкою смакував. Одігнав царевич коня отого, свого коня приставив до жару, відігнав сокола і теж приставив свого. Сам ліг собі біля брата свого поспати. Прокинувся брат його Іван Білий і думає собі:

«Що се? Чий би то був кінь, і сокіл, і хорт? Адже мій кінь збоку стоїть, а чужий жар його їсть; мій хорт збоку, а чужий зайця їсть; мій сокіл збоку, а чужий качку їсть».

Подивився на свою постіль: лежить на ній якийсь прибулець. Від обурення схопив Іван Білий свій меч-самосіч і хотів спершу тому чоловікові голову відрубати, але ж роздумав собі: «Щось тут не так: коли б він був лихий чоловік, то відрубав би мені сплячому голову; значить, добрий то чоловік».

Став будити його:

– Встань, чоловіче. Для чого ти до мене зайшов?

Прокинувся царевич і відізвався:

– Я твій брат молодший, а ти мій брат старший, Іван Білий.

– Так, я Іван Білий.

Привіталися вони, як годиться, стали пити й гуляти. Аж тут приходить до Івана Білого лист: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на битву».

– Зараз іду, – відповів той.

Пішов Іван Білий під міст, став гострити свій меч-самосіч. І просить його брат-царевич, згадавши про свою непробивну сорочку:

– Давай, брате, піду я за тебе на ту битву. Подивишся, чи гідний я тобі брат.

– Куди, братику! Той змій з трьома головами посіче тебе на дрібен мак.

Тоді порадив йому брат:

– Ти, брате, всіх рубай, окрім того триголового змія. Його не руш.

Пішов царевич на бій і став рубати зміям голови, порубав геть усе військо, аж сам тяжко здивувався:

– Скільки ж я тисяч поклав?

Наліг на свого богатирського коня та й понісся.

А триголовий змій мчиться за ним, та тільки ніяк не наздожене, гора розступилася перед царевичем і сховала його від змія.

Повернувся молодець до свого брата і каже:

– Порубав усіх.

Аж через три дні знову приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко! Рушай на баталію!» Пішов Іван Білий гострити свій меч-самосіч, і знову просить його царевич:

– Давай, брате, піду я замість тебе на битву.

– Та ні, братику, отой змій з шістьма головами тебе точно порубає на сей раз.

– Що б ти, брате, не казав, а все ж піду.

І знову попросив Іван Білий, щоби не чіпав змія з шістьма головами.

І пішов царевич на битву, став рубати зміям голови, порубав дощенту геть усе військо. І знову здивувався сам собі:

– Скільки ж тисяч я порубав?

Тоді наліг на свого богатирського коня та й понісся, знову гора розступилася перед ним і сховала. Повернувся до свого брата живий-здоровий і каже:

– Всіх порубав.

І знову через три дні приходить лист до Івана Білого: «Скрипливі ворота, похила шапко, виходь на битву».

Взяв Іван Білий свій меч-самосіч і пішов під міст гострити, і гострив зо три доби. А царевич знову своє:

– Давай, брате, я піду на герць.

– Та що ти, братику, єсть тут такий змій із дванадцятьма головами, він же тебе посіче на дрібен мак.

– Та вже якось буде. Не ликом шитий.

Пішов, вийняв свій меч-самосіч і як махне на два боки! Наче косою підтяте, падає військо зміїне направо і наліво, падає, як у покоси трава. Сиплються голови зміїні, наче пісок на берег. Всіх вирубав, залишився лишень єдиний змій, отой, що з дванадцятьма головами. І думає собі царевич: «Скільки тисяч порубав, то невже не подолаю і цього, єдиного? Помагай мені, Боже милостивий».

Наліг на свого богатирського коня і ринув за тим змієм! Змій утікає щодуху, царевич за ним, жене і не наздожене. Пригнались вони разом під гору велику, розступилася та гора, і скочив змій усередину її. А царевич ніяк не зумів стримати свого коня богатирського, і теж занесло його в нутро тої гори, а вона зійшлася назад і щільно перекрила усі виходи.

Як втішиться тут усе гаддя, котре жило в тій горі!

– А, попався, проклятий сину, що хотів нас усіх порубати! Ось тепер ми вже тебе, напевно, вб’єм, та ось кари відповідної тобі ще треба намислити. Наразі лізь до нашої сестри, спочивай і потерпай за свою шкуру трикляту.

А в тих горах була світлиця велика. В ній рідна сестра отих трьох головних зміїв сорочки шила своїм братам. Поліз туди царевич, щоб трохи спочити після битви. Привіталися вони зі зміївною, і питає вона його:

– За чим ти сюди приїхав?

– Мене сюди мій кінь заніс.

Здивувалася тій відповіді зміївна, а по хвилі каже:

– Як візьмеш мене за жінку, то мої брати не вб’ють тебе, а як ні – то таки вб’ють.

– Та чого, візьму.

І заприсягся, що візьме.

Аж тут викликає його змій:

– Ану, дмухни на тік, будемо молотити!

– Твій дім, твоя воля, дми ти.

– Дми, вражий сину, бо уб’ю тебе.

Царевич дмухнув – і посріблився тік, змій дмухнув – помідився; стали вони битися, і вбив царевич змія. Аж тут другий змій одізвався:

– Лізь битися! Але поперед тим дмухни на тік!

– Дми ти.

– Дми, вражий сину, бо уб’ю тебе.

– Твій дім, твоя воля, дми ти.

– Дми, царевичу! Я вб’ю тебе.

Царевич дмухнув, помідивши, змій дмухнув, посрібливши, стали битися. І ніяк не вдавалося царевичу побороти змія. Аж згадав собі він, що зміївна дала йому два ножі булатних, і як вдарить отими ножами змія під серце! Убив на місці. Поліз у світлицю спочивати, і питає зміївна:

– А що, убив?

– Убив.

Почав царевич гарячково шукати вихід по всіх коморах і дірках – як би йому вибратися відтіль на волю. А зміївна йому говорить:

– Всюди ходи, тільки не йди в ту комору, що золотою печаткою мічена.

Але він таки не втерпів, закортіло і туди зиркнути. І бачить царевич – висить там рідний батько зміївни, підвішений за залізний гак ребром, а під ним горить вогонь великий, а на тому вогні казан смоли кипить. І мовить змій:

– Прийми он ту смолу. Зніми мене з гака.

Царевич запитав:

– А ти не будеш битися?

– Не буду.

Уволив його волю царевич. А тоді змій накинувся на нього:

– За віщо ти синів моїх побив? Тепер я тебе за те у смолу вкину. Пішли на герць!

Вийшли вони з комори, а зміївна прошептала царевичу на вухо:

– А що я тобі говорила, щоб ти не йшов туди?

– Як же мені його вбити?

– Його не вдасться нікому вбити, бо він весь кам’яний.

Зажурився царевич. Вона тоді говорить:

– Дам я тобі такого піску, що як одне лиш зерно попаде в око, то осліпне око.

Аж тут кричить змій:

– Іди битися!

Пішов царевич, стали битися. Наприкінці як жбурне царевич отим піском змію межи очі! Змій і здох.

Повернувся царевич до свого брата Івана Білого:

– Здоров, брате старший мій!

– Здоров!

Стали на радощах пити й гуляти.

– А тепер нумо, брате, і женитися. Вже пора нам двом.

– Нумо.

Поїхав менший брат невідомо куди і привозить згодом до Івана Білого свою жінку. Сподобалась вельми старшому брату обраниця царевича. Стали пити й гуляти. Коли це менший брат говорить старшому:

– Візьми собі, брате, мою жінку. Лишаю її тобі. Сам же поїду шукати для себе Семикрасу.

Охоче згодився на таке старший брат. А царевич поїхав по свою зміївну Семикрасу, віднайшов її, повернулись вони разом додому, стали пити й гуляти, й матір поминати, як говориться: «Богу нашому слава во віки віків, амінь».

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)