Про богатиря Сухобродзенка Івана й Настасю Прекрасну (українська народна казка)

***

Про богатиря Сухобродзенка Івана й Настасю Прекрасну (українська народна казка)

В однім царстві, в однім господарстві жив собі мужик і мав два сини. І ростуть вони не по роках, а по годинах – так ростуть, як із води йдуть. Віддав їх батько у школу, і вони там так грамоти набрались, краще того, що їх навчав. Приходить старший син до свого батька й каже йому:

– Тату мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок: я поїду собі лицарства доставати.

Батько заплакав, дав йому коня… І поїхав він аж у десяте царство. В’їхав у степ, найняв собі намет і ліг на дванадцятеро діб спати. Проснувся і почав із бабою воюватися. Невеликий час пробув – пробув сім літ, потім настиг його брат його менший.

Приходить той менший син до батька й каже:

– Тату мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок: я поїду собі лицарства доставати.

Дав і йому батько коня й усе і виряджає його й каже:

– Їдь, – каже, – сину мій, Іване, їдь, Бог з тобою! Може, тобі в степу доведеться з яким лицарем битися – вперед не бийся, а розпитайся, як звуть, бо, може, наткнешся на брата. Ти будеш Сухобродзенко Іван, а той Сухобродзенко Василь.

Сів Іван на коня і поїхав, їде аж у десяте царство. Коли дивиться – в степу стоїть намет, коло нього кінь – полум’я п’є, а яру пшеницю їсть. Пустив коня до коня – кінь з конем не б’ється. Пустив хорта до хорта – хорт із хортом не кусається. Пустив сокола до сокола – сокіл сокола не кусає.

Входить Іван у намет, а там лежить богатир, на дванадцятеро діб спати ліг. Він коло нього походив, походив і сам у тому наметі ліг спати – дванадцятеро діб спав, на тринадцяту кінець.

І не за великий час прокидається старший, коли дивиться – лежить хтось коло нього. Ухопив меч і хотів йому знести голову з плеч. Далі роздумався:

– Коли, – думає, – він на мене сонного не напав, то й я його не буду починати. Нехай проспиться, і я його розпитаюсь, що воно є таке.

Проспався той, прокидається. Умився, помоливсь Богу. І той старший не знає, що то його брат, став приймати його. Стали вони пити чай. Напились чаю, от він йому й каже:

– Ну, тепер сідаймо на коні та їдьмо у степ битися!

Поїхали. Почали битися. Вдарились раз – відскочили. Вдарились другий раз – відскочили. Потім розігнались третій раз. Старший меншому хотів голову з плеч зняти. Менший нагадав батьківське слово, упав з коня й говорить:

– Хто ти такий? Пожди, не бийся.

Той йому каже:

– Я Сухобродзенко Василь.

А менший йому каже:

– А я Сухобродзенко Іван.

Тоді старший брат скочив з коня, ухопив його за шию, заплакав і каже:

– Є ми рідні брати! Годі битися, ходім у намет!

Погуляли собі, а старший брат каже:

– От що, брате, тепер ми погуляли. Ти відпочивай, а я поїду в степ. Вже сьомий рік я воюю з бабою, так мені треба їхати з нею воювати.

– Поїду і я з тобою, – каже менший.

– Ні, ти залишайся, бо ти ще молоденький. Не треба, щоб тебе там убили. Поїду я сам.

Той почекав трохи, поки старший брат сховався. Осідлав свого коня й поїхав за ним у погоню. Приїжджає. Дивиться – брат уже воює. Він зліз із коня, як махне мечем, то на той бік – як полова, а на цей – як солома. Дивиться, що баба втікає. Він погнався за нею. Вона в нору хотіла. Тільки він догнав її над норою, як махнув мечем, так і відрубав їй половину ноги. Вона так і втекла в нору. Стоїть він над норою й жалкує, що тільки половину відрубав…

А старший брат ходить між трупів і шукає його. Думає, що він уже давно вбитий.

– Ах, Боже ж мій, тільки нажив собі брата, а він уже вбитий!

Але дивиться, аж його брат сидить над норою і плаче.

– А чого це ти, мій братику, плачеш?

– Як же, – каже той, – мені не плакати, коли в цю нору втекла проклята баба.

– Та чорт її бери: нехай утікає.

– Е ні, – каже, – не хочу. Я її витягну. Рви комиші та плети канат!

Виплели канат, і пішов Іван сам у ту нору, а братові каже:

– Ну, гляди ж, як я стрепену, щоб ти мене тяг!

Входить туди. Дивиться – сидить дівчина-красуня й хустки гаптує. Побачила його й каже:

– Слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. За чим ти, – каже, – сюди так глибоко забивсь?

– Сюди, – каже, – втекла баба, то я хочу її звоювати.

– Не звоюєш ти її, – каже вона. – Як мене візьмеш за себе, то я тобі поміч дам, і ти тоді її звоюєш.

– Я тебе, – каже, – за себе не візьму. А є у мене нагорі старший брат – от за того йди.

– Йди ж, – каже, – і дивись за грубкою: вона сидить на верстаті й військо тче.

Йде він і дивиться: сидить баба. На цей бік кине – кінь, на той бік кине – козак. Він підходить і каже:

– Здорова, бабко!

– А здоров, вражий сину! Одрубав ти мені половину ноги, ще й сюди прийшов? А що? Чи будемо битися, чи миритися?

– Ні, бабо, не того я сюди йшов, щоб миритися!

– Ну, ходім на тічок, давай битися!

Як узяли битися, як узяли битися… ні він її, ні вона його. Баба утомилась і каже:

– Сип, дочко, під нього горох, а під мене вугілля.

Та дочка як підправить під нього вугілля, а під неї горох, то та баба тільки коліньми: цап, цап, цап, а він зверху. Баба почала знов кричати до дочки:

– Сип, вража дівко, під нього горох!

А дочка підправилась та й ще їй додала гороху. Баба впала, а той її вбив. Потім узяли вдвох з дочкою й понабирали всякого дорогого одягу. Він стрепенув, і їх витягли нагору. І взяв він ту дівчину, дав її старшому братові за жінку, й поїхали вони у намет. Він – молодий юнак, зморився й ліг спати. А вона каже мужеві:

– У мене є сестра, ще краща від мене.

Вона думає, що той спить, а той усе чує.

– А де ж вона? – питається її муж.

– Украв Білий-Полянин за жінку собі.

– А як же її звуть?

– Прекрасна Настася.

Іван встав, умився, осідлав коня і поїхав.

Старший брат і питається його:

– Куди ти, мій братику, їдеш?

– А що ж, – каже, – брате, тобі дістав жінку, поїду й собі діставати.

Приїжджає він у десяте царство. Дивиться – стоїть хатка.

Він до тієї хатки – помоливсь Богові. Баба відчинила двері. А у баби голова обручем збита.

– А, слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. То було чутно, тепер і у вічі видно. Чи по волі, чи по неволі?

– По волі, – каже той, – бо добрий молодець не ходить по неволі.

– Куди тебе Бог несе?

– Що, стара, чи не чула ти де Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі – усе біле.

– Не чула, – говорить. – Їдь до моєї сестри середульшої, може, вона тобі скаже. Нічого тобі, голубчику, й попоїсти дати, хіба нà – головку капусти, може, де попариш та з’їси.

Він узяв і поїхав. Стоїть хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Баба відчинила двері – двома обручами у неї голова збита.

– Слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. Куди тебе Бог несе?

– А що, – говорить, – шановна стара, чи не чула ти про Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі, коні білі – усе біле.

– Ні, – каже, – не чула, їдь до моєї старшої сестри: може, вона знає. Нічого тобі, голубчику, дати на дорогу. На, візьми круп пшоняних трошки, може, де кашу звариш.

Поїхав він. Дивиться – іде заєць і четверо маленьких зайченяток лізуть за ним, так бідні схудли. Він узяв головку капусти, розрізав на чотири частини й кинув їм. Зайчики поживились, а заєць і каже йому:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти моїх діток поживив. Я тобі у великій пригоді стану.

Поїхав далі. Дивиться – хатка. Він сотворив до тієї хатки молитву, баба відчинила двері – трьома залізними обручами у неї голова збита.

– Слухом чувати, великого богатиря, Сухобродзенка Івана, у вічі видати. То було чутно, а тепер і у вічі видно.

– Чи не бачила, стара, – питається він, – Білого-Полянина? Сам білий, кінь білий – усе біле.

– Не бачила, – каже. – Їдь до мого найстаршого сина. Як він тобі не скаже, то вже ніхто не скаже. Нічого тобі, мій голубчику, дати попоїсти. Одним-одно поросятко маю, візьми хіба вже й те. Де-небудь заріжеш собі й поживишся.

Їде він, аж коли бачить: іде качка і малесенькі каченята веде. Маленькі, біднячки, поприставали. Він подивився на них, узяв та й висипав їм пшоно; вони підкріпилися, а стара качка й каже йому:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти діток моїх трохи підживив. Я колись тобі у великій пригоді стану.

Він собі й думає:

– Господи, Боже ж мій, у якій пригоді вона може мені стати, коли вона така маленька?

Поїхав далі. Бачить: іде вовк і веде за собою вовченят – ті вовченята поприставали. Він дивився, дивився на них і жаль йому стало маленьких вовченят. От він узяв та й кинув між них те порося; вони розірвали його й підкріпились. Тоді вовк обертається й каже йому:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти моїх діток погодував; за те я тобі, може, коли у великій пригоді стану.

Поїхав він. Приїжджає у десяте царство, дивиться – стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій одчинив.

– Слухом чувати, Сухобродзенка, превеликого богатиря, у вічі видати. За чим Бог так далеко заніс?

– Чи не чули про Білого-Полянина?

– Ні, – каже святий Юрій, – нічого не чув. Почекай: я своїх хортів скличу, як вони не знайдуть, то вже ніхто в світі тобі не скаже.

Поставив Івана за дверима, а сам вийшов і крикнув. Як прийшли звірі – повен двір найшло! Усякі тут були.

– А що, – питається святий Юрій, – усі зібрались?

– Усі, – кажуть, – тільки ще нема кривої вовчиці.

– А чи не чували, – каже, – чого про Білого-Полянина?

– Ні, – кажуть. – Либонь, розказували, що його хорти та твоїй вовчиці ногу перекусили. А більш ми не чули.

Коли ось іде та стара вовчиця. Йде і шкандибає.

– Ах, ти, – каже, – стара кривуле, а чого це ти так барилась? А чи не чула часом чого про Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, коні білі, хорти білі – усе біле.

– Як, – каже вона, – господарю, не чула, коли в його дворі мені його хорти ногу перекусили.

От святий Юрій розпустив усіх, а її залишив і каже Іванові:

– Ну, гляди ж, як будеш іти й вона буде казати: «А бачиш місто?», кажи: «Не бачу!» Аж поки не приїдеш до міста і не побачиш царини. Бо вона боїться хортів.

Бере він вовчицю на коня й поїхали. Тільки вона каже:

– А бачиш, Сухобродзенку, місто Білого-Полянина?

– Ні, – каже, – не бачу.

Проїхали трохи. Вона знов питається:

– А чи бачиш?

Він уже зовсім бачить, але каже:

– Ні, не бачу.

Коли під’їжджають аж до царини, вона й питає:

– А то, вже бачиш?

– Бачу, – каже.

Вона як схопиться з коня, як махне, та так, що й конем не доженеш, уже й не кульгає зовсім, так хортів боялася! Пройшов він царину. Дивиться – аж стоїть хатка. Він молитву сотворив. Відчинила двері стара баба.

– Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати!

– А що, – каже, – бабуню, чи не знаєш ти Білого-Полянина?

– Як, – каже, – не знати мені, коли я його баба. А нащо він тобі?

– Я хочу взяти собі у нього прекрасну Настасю собі за жінку.

– Помагай тобі Боже.

– Підіть, бабусю, й розпитайте її, коли він із дому поїде, і скажіть їй, що приїхав такий-то й такий і хоче її взяти!

Пішла баба. Приходить до Настасі й каже:

– Прекрасна Настасе! Приїхав, – каже, – великий, славний богатир Сухобродзенко Йван і хоче тебе собі за жінку взяти!

– Боже, – каже, – йому поможи, я давно сама того хочу.

– А де ж твій чоловік?

– Поїхав, – каже, – на полювання. Скажи йому, коли він має час, нехай зараз доїжджає й забирає мене.

Приїхав Іван, забрав її, заплатив бабі й поїхав. Їде він, їде, приїжджає в десяте царство.

Білий-Полянин із своїм Гнатом-Булатом, вірним слугою, вертається з полювання. Б’є свого коня тесаком між вуха.

– Ну, – кричить, – скоріше до Прекрасної Настасі на чай поспівай!

Кінь до нього говорить:

– Пане любий, пане милий, уже Прекрасної Настасі немає.

– А де ж вона? – питається Білий-Полянин.

– Сильний богатир Сухобродзенко Іван узяв.

– Нічого, мій коню! – каже. – Ще ми приїдемо, виоремо, насіємо жита, жито виросте, нажнемо, намолотимо, наваримо пива, нап’ємось і поїдемо доганяти, тоді й доженемо.

А кінь тільки на трьох ногах. Приїхали додому, зробили так, як казав Білий-Полянин. Потім погнався у погоню й догнав Сухобродзенка й відняв Прекрасну Настасю, а його порубав, посік на капусту і коня його також порубав.

Лежать вони обидва порубані. Йде зайчик, подививсь, пізнав його. Сів та й плаче:

– Це ж мій господар, той, що моїх діток голодних нагодував.

Летить качечка й питається:

– Зайчику, зайчику, чого ж ти плачеш?

– Як же, – каже, – мені не плакати, коли це лежить порубаний мій господар, що моїх діток нагодував.

Качка пізнала його й каже:

– Адже ж він і моїх діток нагодував.

Сіли вони і вдвох почали плакати. Йде вовк і питається:

– Зайчику-братику, а чого це ти плачеш?

– Як же, – каже, – мені не плакати, коли він моїх діток нагодував, а тепер я йому не можу нічим помогти.

Вовк сів і собі став плакати:

– І моїх, – каже, – діток він нагодував.

Утрьох уже плачуть.

Качечка говорить їм:

– Чого ми будемо плакати! Ну, щось думати про нього!

Качка полетіла, а зайчик побіг за нею. А вовкові сказали, щоб стеріг.

– Гляди, ж, – кажуть, – вовче, стережи його й не чіпай. Бо не дивись, що ми такі маленькі, а ми тебе також посічем, як ось він посічений лежить.

Побіг зайчик до гончара й украв двоє горняток: одно причепив качечці під праве крильце, друге – під ліве. Зайчик побіг, качечка полетіла. Прибіг зайчик у Чуй-ліс. У тім Чуй-лісі є криниця, а в тій криниці – цілюща й живуща вода, а коло неї стоїть дванадцять чоловік сторожів.

Тепер качечка сіла на яблуні, а зайчик почав бігати між ними. Вони ось-ось не вхоплять його.

– Чи бач, братці, зайчик! Якби ми його зловили, було б що пообідати.

Шість чоловік побігло за ним. Він бігає між ними, вони мало його не вхоплять. А він усе так робить, щоб як тільки відвести ще й їх від криниці.

– Братця! – кричать вони. – Дайте помочі! Зловимо зайчика!

І ті собі від криниці та за зайчиком. А качечка з дерева пірнула у ту криницю, набрала цілющої і живущої води й полетіла. Вони як оглянуться та покинули зайчика і до криниці. Зайчик за качечкою побіг, і слід простиг. Прибігають. А вовк усе сидить і стереже.

– А що, – кажуть, – вовче, не зачіпав?

– Їй-бо, – каже, – не зачіпав!

От вони покропили цілющою водою, Іван оцілів. Покропили живущою, він ожив.

– Ото, – говорить, – як я заснув!

– Еге, – кажуть, – пане любий, дивися, – кажуть, – як ти був заснув, так, як твій кінь.

Покропили коня, він зцілився й ожив. Надумався Іван, що у нього відняв Білий-Полянин Настусю, вернувся назад і поїхав до тієї сторони. Приїжджає.

– Здорова була, – каже, – стара!

– Здоров, Іване! Адже ж він тебе був на капусту порубав!

– Ні, – каже Сухобродзенко, – то він не мене порубав, а куль соломи. Піди, стара, й спитай Настусю: нехай вона допитається, де він такого коня добув!

Пішла стара й каже:

– Здорова була, Настусе Прекрасна! Приїхав Сухобродзенко Іван!

– Але ж, – каже, – він його на капусту порубав?

– Ні, не його, а куль соломи. Казав він тобі, щоб ти довідалася, де Білий-Полянин такого коня взяв?

Приїжджає Білий-Полянин. Вона його й питається:

– Скажи мені, де ти такого коня взяв, що як ми далеко не втекли, а ти нас таки догнав.

– Прекрасна Настусе! За ті коні, – каже, – збувають голови. Є, – каже, – Чуй-ліс. У тім лісі є три баби, і в однієї баби є три кобили. Хто тих три кобили попасе три дні, той заробить лошака. А хто не встереже й упустить, той збудеться своєї голови.

Вона все розказала старій. А та це все переказала Іванові Сухобродзенку. Уклонився він бабі й пішов. Ішов, ішов, аж у десяте царство зайшов, їсти йому дуже схотілося. Дивиться він – аж над дорогою гніздо шершнів. Він поліз на дерево, коли матка вискакує з гнізда і каже йому:

– Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати. По що ти так високо до нас забрався?

– Не питай, – каже, – бо я дуже їсти хочу і вас усіх із гніздом з’їм.

– Не їж, – каже, – я тобі у великій пригоді стану!

Подумав він, подумав, кинув їх і пішов. Дивиться – комашні купа. Матка вискочила й каже:

– Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати! Навіщо ти нас рунтаєш?

– Не питай, – каже, – як я їсти хочу, то вас усіх з купиною з’їм!

– Не їж, – каже, – я тобі у великій пригоді стану.

Подумав, подумав він і пішов далі. Йде понад морем, аж дивиться – на піску лазить рак. Сам висох увесь, а живий. Він подивився – їсти нічого – взяв та й кинув у воду. Рак очуняв, вернувся й каже:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти мене врятував, я тобі у великій пригоді стану.

Пішов він далі. Дивиться – палі. На кожній голова стримить, тільки на одній нема. От він і думає:

– Отут-то моя голова поляже!

Йде далі. Дивиться – хатка, а в тій хатці стара бабка. От він і каже:

– А здорова, бабко, а чи в тебе тут, – каже, – кобили пасти?

– У мене, – каже вона. – Три дні попасеш – візьмеш лоша, а як погубиш – голови позбудешся. Ночуй, – каже, – у мене. А я тим часом піду до кобилок замовити, щоб тобі було лоша за цих три дні.

Пішла вона. А її дочка йому й каже:

– Не вечеряй, а йди послухай, що вона їм буде казати.

Пішов він і слухає, а вона й каже:

– Дивіться ж, як він пожене вас пасти, то щоб ви мені втекли в Чуй-ліс – там він вас не знайде.

Він вернувся в хату, а дівчина й питається його:

– А що? Чув?

– Чув! – каже.

– Ну, гляди ж! Стережи добре, бо пропадеш!

Повечеряв він, ліг спати. Рано встав, збирається гнати кобилки на пашу, а баба й каже йому:

– Ну, гляди ж, паси добре! Візьми лучок – уб’єш тетервачка, візьми лучечок – уб’єш зайчика, і як вечоріти стане, то щоб ти й кобилки пригнав і тетервачка приніс, і зайця.

Дала йому із сном пиріжок і каже:

– Як схочеш пополуднувати, то пополуднуєш.

Погнав він. Пасе. Захотілось йому їсти. От він з’їв той пиріжок і заснув. Прокинувся – коли нема кобилок. Плакав він, плакав – нічого не помагає. Тоді він встав, натягнув лучечок – убив зайчичка, натяг лучок – убив тетервачка. Летить до нього шершень і питається:

– Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?

– Як же мені, мушко, не плакати, коли я погубив кобилки.

Шершень як крикне, як свисне!.. Як почали з усіх сторін летіти шершні, от він їм і каже:

– Глядіть мені, щоб кобилки були зараз!

Полетіли вони і знайшли їх у Чуй-лісі, аж у яру.

Як почали їх кусати, то ті не витримали, давай бігти. От і пригнали їх аж до Йвана. Він тоді взяв доброго дрюка і погнав їх додому. Загнав у стайню, а сам входить у хату.

– А що, – питається баба, – пригнав кобилки?

– Пригнав, – каже.

– А зайчика приніс?

– Приніс.

– А тетервачок є?

– Є, – каже.

– Ну, сідай вечеряти, а я піду до кобил.

Дівчина знов каже йому:

– Не вечеряй, а йди слухати, що вона їм буде казати.

Пішов той. Коли чує, а вона кобил лупить дрюком і кричить:

– А я ж вам казала, щоб ви од нього втікали!

– Ми, бабусю, – кажуть, – утікали, та щось руденьке, маленьке як почало нас гонити, то ми аж до нього прибігли.

– Ну, глядіть же, щоб завтра ви мені втекли у такий ліс, щоб вас там і птиця не знайшла. Залізьте у гнилу колоду, то там ніхто не знайде.

На другий день рано вона знов дає йому пиріжок із сном і каже:

– Візьми лучок – убий тетервачка, візьми лучечок – убий зайчика і щоб кобилки пригнав.

Він знову з’їв той пиріжок і заснув. Прокидається – нема кобил. Він сів і плаче. Натягнув лучок – убив тетервачка, натяг лучечок – убив зайчика. Маленька комашечка прилазить до нього й питається:

– Чого ти плачеш?

– А як же мені не плакати, коли мої кобилки повтікали.

– Чекай, не плач!

Полізла зараз до своїх і скликала всіх, і пішли вони в ліс. Знайшли кобил у лісі, у гнилій колоді. Як почали їх кусати, то аж до нього пригнали. Він їх пригнав додому, а сам увійшов до хати. Баба його й питається:

– А що, пригнав?

– Пригнав, – каже.

– А тетервачка й зайчика приніс?

– Приніс.

– Ну, йди, вечеряй, а я піду до кобилок. Ще день попасеш і будеш мати коника.

А дівчина знов каже:

– Йди, дивись, що вона буде робити їм.

Пішов він і бачить, що вона б’є їх дрюком і кричить:

– А чому ж ви не втікали?

– Ми, бабусю, втекли, то щось маленьке, руденьке як почало нас кусати, то ми прибігли назад.

– Ну, глядіть же, щоб завтра ви повтікали у море. Там вас уже ніхто не знайде.

На другий день дала йому пиріжка зі сном і каже:

– Ну, візьми лучок – убий тетервачка, натягни лучечок – убий зайчика і щоб кобилки пригнав!

Він з’їв пиріжок і заснув. Прокидається – аж нема кобил. Він сів і плаче. Знає, що вони в морі, але ніяк не вижене їх звідти. Коли лізе рак і питається його:

– Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?

Той йому і каже.

– Стій, – каже рак, – не плач, може, я тобі поможу.

Як крикне, як свисне, збіглись усі раки – і великі, й малі. От той рак і каже їм:

– Щоб ви мені зараз вигнали з моря тих кобилок.

Вони пірнули. Як почали їх там кусати, кобили не витримали і вискочили до Івана. От він їх зайняв дрюком, пригнав до баби.

– Ну, сідай же ти вечеряти, а я піду до кобилок, щоб тобі завтра було чим заплатити.

А дівчина йому й каже:

– Йди, дивися, що вона буде робити.

Пішов він і чує, як баба кричить:

– Щоб мені зараз було по лошачку, коли не вміли ховатися!

Лошачки стали перед нею. Вона взяла із двох гарних вийняла печінку і легені та вклала в поганішого.

А дівчина йому й каже:

– Як буде вона тобі давати гарного лошачка, не бери, бо ти ж бачив, що вони порожні. «Вже, – кажи, – за три дні служби не варто брати гарного лошачка». І уздечки гарної не бери, а проси із личка.

Переночували. От ідуть у стайню. Вона й каже:

– Ну, бери котрого хочеш лошачка. От стоїть гарненький – бери!

– Ні, – каже, – бабуню, я того не хочу. Дайте мені цього поганенького і дайте мені личану уздечку, щоб мені гріха не було, що за три дні служби такого понабирав.

Загнуздав його й веде. А той йому й каже:

– Пане мій любий, дозволь мені відлучитися на цю ніч, нехай я матір поссу.

– Йди, – каже.

Той пішов. Виссав матір, виссав тіток. Приходить до нього й каже:

– Ну, пане мій любий, сідай тепер на мене.

– Чи ж ти мене, – каже Йван, – втримаєш?

– Чи втримаю, – каже кінь, – чи не втримаю, то побачиш. А от краще скажи мені, як тебе нести: чи нижче лісу стоячого, чи вище хмари ходячої?

– Ні, – каже, – неси мене по суходолі. І неси до Настасі Прекрасної.

Поніс той. Приніс його до баби. Входить він у хату й каже:

– Здорова була, бабусю!

– А, здоров, Іване Сухобродзенку. А я вже думала, що ти не живеш на світі.

– Ні, – каже, – бабусю, живий! Піди-но й спитай Настусю, коли не буде Білого-Полянина вдома, то я вже тепер її візьму.

Пішла баба й каже:

– Приїхав Сухобродзенко Іван. Він питається тебе, коли Білого-Полянина не буде вдома, щоб тебе взяти.

– Скажи йому, бабусю, що тепер саме час, бо його нема вдома, поїхав на полювання.

Приходить баба до Івана й каже йому. От він на коня та й туди. Взяв Настусю й утік із нею.

Вертається Білий-Полянин з полювання, поганяє свого коня й каже йому:

– А ну-бо, хутчій поспішай до Настасі на чай!

– Гай, гай, – каже кінь, – нема чого нам квапитися, бо вже твоєї Настасі Прекрасної нема й не буде. Узяв славний, могучий богатир Іван Сухобродзенко.

– Як, – каже, – Іван Сухобродзенко? Я ж його на капусту посік!

– Ні, – каже кінь, – це ти не його посік, а куль соломи.

– Ну, – каже, – нічого те, нехай утікає. А ми ще виоремо, посіємо жито, вижнемо, зберемо, змелемо, наваримо пива, нап’ємось і тоді поїдемо й доженемо, й одберемо Настасю.

– Ні, пане мій любий, як думаєш доганяти, то їдьмо зараз, бо потім буде вже не пора. У нього тепер кінь – мій рідний брат.

– Коли так, то їдьмо! Я ж йому покажу, як чужих жінок красти!

Поїхали. Той кінь летить вище дерева стоячого, а він його між вуха тесаком б’є й усе поганяє. От уже доганяють, от доженуть! Тільки Сухобродзенків кінь обертається до свого брата – коня Білого-Полянина – і говорить йому:

– Невже ж, – каже, – брате мій милий, ти проти мене підеш? А ми ж, – каже, – сини однієї мами.

– Що ж, – каже той, – я буду робити, коли він мене між вуха тесаком б’є?

– Підніми, – каже, – ти його під хмари та струсни там, то він і пропаде!

Підняв той Білого-Полянина під хмари, струснув. Упав той на землю й геть розбився. І полізли з нього гади, змії, жаби, ящірки і всяка нечисть.

Сухобродзенко взяв його коня й слугу Гната-Булата до себе й поїхав. Це вже додому поїхав, до батька, їхали цілий день. Увечері стали ночувати. От Сухобродзенко із жінкою поснули, а Гнат-Булат не спить. Тільки чує: на дереві посідали зозулі й одна каже:

– Їде, – каже, – славний богатир Сухобродзенко Іван додому. А вдома батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати не рада. Як прийдуть додому, буде йому перша смерть: дасть йому мати на ніч білу сорочку. Він як її надіне, зараз умре. Хто ці слова чує й перекаже, той по коліна каменем стане.

Записав ці слова Гнат-Булат і мовчить, нікому не каже. Пани повставали й поїхали. Їхали цілий день. Увечері стали на нічліг. Пани напились чаю, повечеряли й заснули, а Гнат-Булат не спить. Знов поприлітали зозулі й одна каже:

– Їде славний богатир Сухобродзенко Іван додому, в гості. А вдома батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати не рада. Буде йому друга смерть: як приїде додому, як сядуть вечеряти, то вона йому дасть склянку вина. Він як вип’є, то зараз у ньому всередині загориться, і він умре. Хто теє чує й перекаже, той по пояс каменем стане.

Записав це Гнат-Булат і мовчить. Рано встали пани й поїхали далі. Увечері знов стають ночувати. Знов прилітають зозулі й одна каже:

– Їде, – каже зозуля, – богатир Сухобродзенко Іван у гості до батька. Батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати не рада. Буде йому третя смерть: як він засне, мати перекинеться гадюкою й укусить його, і він від того вмре. Хто те чує й перекаже, той по шию каменем стане.

І це записав Гнат-Булат. На другий день рано пани повставали й поїхали. Приїжджають уже додому. Батько такий радий, так цілує їх, так обіймає, такий веселий. Мати також весела, нібито й вона рада.

Тільки повечеряли, вона дає йому білу сорочку на ніч, як вони йшли спати. Гнат-Булат це бачив і взяв та ту сорочку спалив, а йому дав іншу.

На другий день за вечерею мати подає йому склянку вина і просить його випити. Він тільки що хотів випити, як Гнат-Булат вирвав у нього з рук склянку і кинув. Вино розіллялося, і де воно розіллялося, там підлога вигоріла. Він трошки посердився на Гната-Булата, що той вирвав у нього з рук склянку, та й перестав.

На третій вечір, як вони лягли спати, вона перекинулась гадюкою й лізе до них у хату. А Гнат-Булат не забув, що третя зозуля казала, став за дверима й дожидає. Тільки вона до ліжка, а він як махне шаблею та й не попав гадюку, а перерубав ніжку ліжка. Ліжко перекинулось, а Сухобродзенко й прокинувся та й бачить, що Гнат-Булат стоїть і меч підняв угору, а гадюка вже втекла.

От він і каже:

– А, – каже, – такий-то ти вірний слуга? Ти мене зарізати хотів. Чекай же ж, я тобі віддячу, будеш ти мене пам’ятати!

І хотів він його на смерть присудити. Тільки Гнат-Булат і каже йому:

– Почекай, – каже, – не присуджуй мене на смерть, нехай я тобі всю свою пригоду розкажу.

– Ну, розказуй, послухаємо!

От він і розказав те, що чув од тих трьох зозуль, і як розказав, то по шию каменем став. От тоді Сухобродзенко й побачив, що за чоловік був Гнат-Булат. І жаль йому його дуже стало, а не знає, як йому помогти.

Стояв той камінь, поки Сухобродзенкове дитя не вилізло на нього. А як вилізло, то впало і носа собі розбило. Кров попливла на камінь, камінь розскочився, і Гнат-Булат вийшов. Дивиться Сухобродзенко, а Гнат-Булат носить його дитя по дворі.

От тоді він дуже зрадів і задав бенкет на увесь світ. Я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Забили мене в гармату і як стрільнули, то я залетів аж у цю хату і тепер тут сиджу.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)