Пасербиця (турецька казка)

***

Пасербиця (турецька казка) Було таке чи й не було, тут – нічого, а в аллаха – повно всього. Жили колись чоловік та жінка та й мали одну-єдину доньку.

 Аж то якось занедужала жінка. Лежить вона немічна, вже й лікарі її дивилися, і ходжі, та тільки немає ради – ніхто не може дати добрих ліків. Хворіла вона, хворіла та й померла.

 Довго плакали чоловік із дочкою, довго жалобу носили, а тоді й кажуть:

 – Що ж діяти? Така її доля! Сталося так, як мало бути, вмирає той, кому не жити.

 Дівчинка була ще мала, важко їй поратися самій. Ото тільки й роботи, що сидить та голосить за матір’ю. Надумався чоловік оженитися вдруге.

 «Пошукаю собі жінку, а дитині матір. Може, втішиться дочка та перестане тужити»,– надумався та й похвалився сусідам. А ті й знайшли йому нову дружину.

 Тільки ж вона теж мала дочку. Але поруч із пасербицею мачушина дочка була й геть негарна. Ото й зненавиділа жінка пасербицю.

 «Як би мені її зо світу згубити?» – все гадає собі та вичікує на зручну мить.

 А вже всю хатню роботу – то тільки на пасербицю звалює. І що та зробить, то все не до ладу: мачуха тільки б’є бідолашну та сварить.

 Так і жила сірома, сумуючи за матір’ю, та все гадала, як би знайти собі смерть.

 Аж якось і каже жінка чоловікові:

 – Або забери свою дочку з-перед моїх очей, або йди геть від мене!

 Не мав сили чоловік відмовитись від молодої дружини та й подумав: «Заведу кудись дитину і віддам абикому».

 Ото й кличе якось дочку:

 – А ходи-но, дочко, зі мною,– погуляймо в лісі.

 Дівчинці так надокучили материні прокльони та духопелики, що вона зраділа, хутко одяглася і, промовивши: «Хай хоч трохи спочине моя голівонька!» – подалася за батьком.

 Ось ідуть вони, мало чи багацько, тільки в батька язик не повертається сказати комусь: «А заберіть-но в мене дочку!»

 Балакаючи, дісталися вони на вершину гори та й сіли відпочити. А тоді батько відійшов трохи поодаль, підвісив на гілці два сухенькі гарбузці, а сам утік.

 Чує дівчинка, що гарбузці стукають один об одного, підходить до дерева, а батька нема. Заплакала дівчина.

 – Стук-стук гарбуз об гарбуз, покинув мене татусь! – примовляючи так, натрапила вона на дорогу та й іде.

 Довго йшла чи ні, горами чи долами, пила водицю з джерельця, співом соловейка тішила серце, зітхала, стогнала, аж застав її в дорозі вечір. Полізла дівчинка на дерево, що стояло над струмком, аби там переночувати.

 Коли це удосвіта вийшов полювати падишахів син: бродив він лісами й горами та й натрапив на струмок.

 А дівчина побачила його й каже:

 – Стук-стук гарбуз об гарбуз, покинув мене татусь!

 Шахзаде підняв голову, зирк! – аж на дереві сидить дівчина, мов ясне сонечко.

 – Оце ж і моя здобич сьогодні! – каже та й підступає до дерева.

 – Дівчино, чи ти ін чи ти джин? – питає.

 А вона й одказує:

 – Я й не ін, я й не джин, а така людина, як і ти!

 – Тоді злазь із дерева й розкажи, хто ти?

 Дівчина злізла з дерева й розповіла йому свою пригоду.

 Юнак приводить дівчину в палац, розповідає про все батькові й просить, аби їх заручили.

 Шах як побачив, яка вона гарна, одразу ж обручив молодят.

 Сорок днів та сорок ночей святкують весілля, й шахзаде тепер щасливий чоловік.

 День, прийди, день, піди! Так вони живуть, минає час, і дружина шахзаде народила сина. Поки няньки його гойдають та пеленають, молода красуня народила ще одного хлопчика. А коли старшому синові сповнилося вісім років, шахзаде з дружиною мали вже семеро хлоп’ят.

 Коли це бачить якось шахзаде, сидить його дружина смутна.

 От і питає він її:

 – Змилуйся наді мною, скажи, чому ти журишся?

 А вона й одказує:

 – Хоч мій батько і вчинив зло,– хай тому добра не буде, хто його до того призвів! – тільки ж, мабуть, сумує й він за мною? Либонь, скучає, та й мені кортить побачити його. Аби це можна було, то я поїхала б і побачила його ще раз очима цього світу.

 Шахзаде й відповідає:

 – Я радий догодити! Хай буде так, як тобі забаглося.

 Тоді лаштують військо, падишах наказує головному візиру йти на чолі походу, й дочка з дітьми їде до свого батька.

 І ось вони покидають місто й проходять одну землю за іншою.

 Вечоріє, стає караван на спочинок. Ставлять мандрівники намети, а для дружини та дітей шахзаде велике шатро.

 А візир, як тільки побачив дружину шахзаде, одразу ж закохався в неї.

 Настає ніч. Коли всі поснули, він потихеньку виходить із свого намету й поспішає до неї.

 Жінка одразу ж прокинулася. Дивиться – візир!

 – Ти чого сюди зайшов? – питає вона його.

 А візир дістав із-за пояса кинджал:

 – Цить, бо вб’ю!

 Перелякана жінка не може й слова сказати, тільки й думає, як би його вирватися з рук візира.

 Бачить вона, що нема їй рятунку, то й каже:

 – Дозволь мені вийти на хвилину, а потім роби, що хочеш.

 – А якщо ти мене обдуриш та втечеш? – питає візир.

 – Коли не віриш, обв’яжи мене довкола стану вірьовкою.

 Візир погоджується, прив’язує їй до пояса мотузку, й дружина шахзаде виходить з шатра. Трішки пройшовши, вона прив’язує вірьовку до каменя, а сама втікає.

 Візир трохи почекав, а потім смик вірьовку. «От і гаразд! – подумав він.– Не втекла нікуди». Перечекав трохи й знову смикає. «О, тут вона, тут»,– заспокоює він себе й починає дрімати. А коли прокинувся, бачить: її таки немає! Схопився візир, вибіг, дивиться: кінець вірьовки прив’язаний до каменя.

 – От поганка, втекла-таки,– говорить він і йде до себе в намет.

 Удосвіта варта заграла в сурми, піднімає військо, питаються візира, хто має

 намети складати, а хто вояків шикувати.

 – Ідіть розбудіть дружину шахзаде,– посилає візир вартового.

 Той іде, підходить до шатра, прислуховується, а потім повертається назад і доповідає, що в шатрі тиша.

 Візир іде туди, ніби йому нічого не відомо. Зазирає в шатро, і всі бачать, що діти повбивані, а матері немає.

 Тоді візир і каже:

 – Що ти тут робитимеш? Адже вона дикунка. З гір прийшла, в гори й пішла.

 І ось вони ховають хлопчиків, а військо повертає назад до свого міста.

 «Швидко щось вони повернулися»,– думає шахзаде й виходить назустріч, а візир цілує перед ним землю й проголошує:

 – О, шахзаде! Від того, хто прийшов з гір, хіба можна чекати добра? Коли ми зупинилися, щоб перепочити, вона вночі перерізала дітей, а сама втекла. Що нам лишалося діяти? Ми повернулися додому.

 Як почув це шахзаде, став плакати й голосити:

 – Ой, горенько! Ні, ні, це неправда! Я піду її шукати.

 Просить дозволу в падишаха й рушає в дорогу.

 Хай він собі йде, а ми повернімося до його дружини.

 Вона, втікши од візира, до самісінького ранку йшла дорогою, аж поки прибилася на вершину якоїсь гори. Але так стомилася, що одразу ж заснула.

 І сниться їй, що хтось каже:

 – Не плач, дитино моя! Там, де поховані твої діти, зараз нікого немає. Іди туди, викопай їх із землі, віднеси до річки, обмий водою, й діти твої оживуть.

 Прокидається жінка, згадує свій сон і думає: «Невже той сон – правда? Та вже що буде! Коли смерть, то разом з дітьми».

 Ось вона встає і йде туди, де стояло шатро, аж там нікого вже немає. Тоді вона знайшла те місце, де поховали її дітей, й зробила все так, як її навчено вві сні.

 І коли вона дітей обмила, вони ожили й почали просити хліба.

 «Якщо я знайшла своїх дітей, то не втрачу і їхнього батька»,– думає вона й рушає в путь.

 А шахзаде, не знаючи, в який бік подалася дружина, снує самотній у горах.

 Дружина ж його тим часом іде та й іде, аж бачить: сидить під горою жінка та й варить щось у казані.

 Озирнулася бідна мати сюди, поглянула туди та й гадає: «Що вже буде, а підійду до вогню. І так стільки пригод мені трапилось».

 Підійшла вона до жінки-девихи, цілує її в груди та й каже:Пасербиця (турецька казка)

 – Ой, матусю!

 Девиха ж одразу відповідає:

 – Ходи до мене! Я бачу, ти стомилася. Насиплю тобі юшечки, під’їж трохи з дітьми. Добре, що ти назвала мене матусею, а то я тебе одразу ж кинула б у вогонь із твоїми дітьми вкупі.

 Бідна жінка з переляку аж тремтить.

 Девиха насипає миску юшки й подає бідній матері, а та годує своїх дітей і сама покуштувала.

 Потім девиха питає, звідки вона прийшла й куди простує, і нещасна мати розповідає свою пригоду.

 – Га, щоб у нього очі повилазили! – розсердилася девиха на візира.– Як же в нього рука звелася на дітей? Ти не турбуйся: він буде покараний. А ти зустрінеш свого шахзаде. Але тут не затримуйся, бо увечері прийдуть сорок моїх синів і, коли тебе тут знайдуть, буде біда. По той бік гори є печера, побудь кілька днів там.

 Девиха дала нещасній матері кілька перепічок, і та пішла з дітьми ночувати в печеру.

 А вдосвіта, поки діти ще спали, встає жінка й виходить з печери. Поглянула сюди-туди й помітила пастуха. Підходить до нього й питає, чиє стадо він пасе, а той відповідає, що й він, і його дружина-садівниця служать шахові.

 – Пожалій мене й моїх діток, добрий чоловіче, поведи мене до своєї жінки, дайте мені притулок! – благає бідолашна пастуха.

 Пастух пожалів її й увечері привів додому, звелівши дружині, аби та навчила сіромаху поратися в садку.

 І ось пастух пасе череду, а жінки пораються в садку. Колишня дружина шахзаде виростила сім кущів троянд і кожному з них дала ім’я одного зі своїх хлоп’ят. І заквітли ці кущі небаченої краси трояндами. Почали оті квіти продавати в усіх містах та країнах. Якось завезли квіти в те місто, де саме блукав шахзаде. Як побачив він квіти, та ще й почув, що називаються вони так, як семеро його синів, одразу ж подумав: «Це ж їх виростила моя дружина!»

 Розпитує він у квіткарок, де вони беруть такі троянди, а ті й відповідають, що такі квіти ростуть лише в садку такого-то падишаха.

 Шахзаде швидше їде в те місто й починає бродити довкола падишахового саду. А його дружина дала кожному з синів по троянді, названій його іменем, і випустила побавитися на вулицю. Батько одразу ж упізнав своїх дітей. Він узяв у одного хлопчика троянду, поцілував його й дав свій перстень. Той і побіг до матері.

 Ледве-но побачила жінка той перстень, одразу ж зрозуміла, що то був шахзаде.

 – Коли той чоловік прийде знову, поклич його в сад,– велить вона синові.

 На другий день, коли діти бавилися перед ворітьми, знову прийшов шахзаде. Хлопчик побачив його і покликав у сад.

 Шахзаде входить у сад, дивиться – його дружина поливає квіти. Вони пригорнулися одне до одного, й сердешна жінка розповіла йому всю свою пригоду.

 Шахзаде забирає дружину й дітей та й везе додому. Коли він розповів усе своєму батькові, падишах наказав покарати візира.

 А потім вони сорок днів і сорок ночей святкували своє повернення.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)