Паламаревий собака (французька казка)

***

Паламаревий собака (французька казка)

Послухайте-но цікаву історію, що сталася в одному селі поблизу Реймса. Стояла в цьому селі стара церква, в якій правив службу такий же старий кюре, тобто священик. Помічників він не мав, окрім безмежно відданого йому, теж старого паламаря. Паламар, хоч був уже старий, всюди встигав: був і дзвонарем, і сторожем, і могильщиком, і півчим, ще й допомагав кюре по господарству, тому що наймички у того не було. Та й звідки їй взятись, якщо парафія у кюре була нікчемна, парафіяни – сама біднота. Але річ не в тому, одначе...

Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув – і добре... Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.

Собака слухався паламаря у всьому. Вдосвіта будив, щоб той устиг віддзвонити до утрені, стеріг уночі, гавкав геть на всіх старців і перехожих, радісно вертів хвостом. Більше того, інколи собака бігав до лісу і приносив своєму господареві, а значить і кюре, дичину. Кюре та паламар душі не чули в цьому дивовижному собаці.

Якось собака приніс додому величезного зайця. Паламар і кюре зготували чудове рагу. Сіли вони до столу та й ну його наминати. Однак і про собаку не забули: кинули йому мозкову кістку. Схопив він кістку та й вдавився нею. Вдавився й одразу здох. Заридав паламар з горя, волосся рве на собі, в стіну головою б’ється, але що вже поробиш: лежить біля порога мертвий собака... Потужив паламар, потужив, та й утішився: потрапила, мовляв, душа його собаки прямо в собачий рай, не інакше.

Рай-то рай, але тіло поховати треба. Де ж його поховати? Адже не простий це був собака – з усіх найкращий.

– Ох, пане кюре,– зітхнув паламар,– не хочеться мені навіки з моїм собакою розлучатись.

– Правда твоя,– притакнув кюре,– вірний був пес. Придумаймо щось!

Думали вони, думали і нарешті придумали. І знаєте що? Ніколи не здогадаєтеся! Вирішили поховати собаку в отому куточку цвинтаря, де паламар вирощував капусту і селеру.

Ось так і зайняв паламаревий собака почесне місце на цвинтарі.

Минув якийсь час, і звістка про нечуваний похорон долетіла до вух пана єпископа. Обурився єпископ:

– Як! Поховати нікчемного собаку поруч з людьми! Це ж святотатство! Гей! Пошліть по цього богохульника.

Єпископ був людиною владною і ревно стежив за поведінкою своїх учнів та помічників. І не мав він ніяких вад, крім однієї-єдиної: був страшенно жадібний.

Примчав посланець єпископа до бідного кюре й наказує:

– Щоб уранці ви неодмінно були в пана єпископа!

– А не знаєте, чим я завинив? – спитав кюре і зблід з переляку.

– Напевне не знаю,– відповів посланець.– Подейкують, ніби ви поховали собаку в святому місці, де ховають тільки людей.

– О лихо мені! Адже й справді! – вжахнувся кюре.

Посланець поїхав, і аж тоді збагнув кюре, що він накоїв.

– От напасть! – вигукнув він.– Єпископ може кинути мене до в’язниці.

Весь день кюре молився, каявся, плакав...

А тим часом паламар спокійнісінько копався на цвинтарному городі неподалік собачої могили. Аж раптом... Яка несподіванка!

Наче вітер, влетів паламар, не постукавши навіть, до кімнати кюре.;

– Пане кюре! Пане кюре! – заволав він і простяг кюре стару, вкриту пліснявою скриньку, яку щойно вирив на капустяній грядці.– Погляньте, пане кюре, погляньте, що я знайшов у землі!

– Ну що там іще? – знехотя спитав кюре.

Відчинив він скриньку, та так і сів на стілець: у ній було повнісінько золотих екю. На мить забувши про всі свої лиха й гріхи, старий кюре усміхнувся і навіть очі заплющив від блаженства. Коли це чує голос паламаря.

– Пане кюре, все це золото належить вам.

– Ні, ні...– розплющив нарешті очі кюре.– Вони твої. Ти ж їх знайшов, а не я.

– Якщо так, то я вам їх дарую.

– Ні, друже мій, вони твої.

– Та навіщо вони мені? Самі подумайте.

– Гаразд. Поділимо їх порівну.

Поділили вони золото порівну. А потім кюре розділив монети ще на дві купки: одну поклав до шафи, а другу в мішечок висипав.

Наступного дня ні світ ні зоря подався він у місто.

Єпископ уже чекав кюре і, навіть не запросивши сісти, накинувся на бідолаху. Так його лаяв, що зрозумів кюре: дуже він завинив, і доведеться йому добувати віку у в’язниці. Одначе, не забув наш кюре про вразливе місце пана єпископа – його жадібність. І тому сказав смиренно:

– Пане єпископ, я винен. Я вчинив жахливо, але... але пробачте мені, грішному. Адже цей собака був найкращим з-поміж собак, і я вважав, що не буде великого гріха, якщо я поховаю його у святій землі. О пане єпископ, коли б ви знали його, то неодмінно полюбили і самі б сказали: ні, цього собаку ховати аби де не можна.

– Це ж чому? – здивувався єпископ.

– А тому, що перед смертю собака зробив заповіт.

– Що за нісенітниця! – знову розсердився єпископ.

– Це не нісенітниця, пане єпископ, а щира правда. Самі розважте: заповів він вам сто золотих екю. Ось вони!

І висипав кюре із мішечка сто блискучих золотих екю.

– Гм...– глибокодумно мовив єпископ.

Потім, повернувшись до кюре, милостиво сказав:

– Мабуть, правда ваша... Це був таки розумний собака. Що ж, нехай лежить там, де заритий.

Ось так і закінчилася дивовижна історія з собакою, який заповів єпископові сто золотих екю.

Правду кажучи, я теж шукав такого собаку, але так і не знайшов.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)