На Чорну Полонину (українська народна казка)

***

На Чорну Полонину (українська народна казка)

Жив раз преславний цар. Він славився багатством і сильною державою, але найбільше – своїми синами. Виховав таких трьох хлопців, що рівних їм ніде не було. Хлопці росли у дисципліні: кожне слово нянька було для них законом. Цар і його сини дуже любили полювати. Все їх життя минало на вловах. Знали всі ліси, всяку звірину. Хоч і велика була їх держава, та в кожній закутині вони вже полювали.

Айбо в одному краї стояла висока-висока гора, вкрита по боках лісом. Верх її називався Чорною Полониною.

Тут ще нога людини не ступала. І сам цар сюди не піднімався.

– Няньку, підемо раз на Чорну Полонину! – просили сини.

– Доки я живу й після моєї смерті не смієте туди йти!

– Чому?

– Не питайте. Я не дозволяю!

Минув якийсь час, і хлопці знову почали просити. Цар ще грізніше заказав іти на полонину.

Царевичів дуже зацікавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмілювалися йти, аби подивитися.

Минав рік за роком. Помер старий цар. Поховали хлопці свого батька. Та як вернулися додому, не сіли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.

Перші дні не бачили нічого особливого. Бродили день і ніч лісами, але ніде ніякої звірки. Ніби все тут вимерло.

Змучились, дурно ходячи, і посідали відпочити. Старший каже:

– Браття, розійдемося у три боки, так більше побачимо. Але далеко не ходім, аби було чути, як хто з нас гукатиме.

Почали розлучатися.

– На всіляку дурницю не пускайте стріли, – наказав братам старший. – Як хто вистрілить пусто, дістане три ляпаси.

На тому й розійшлися.

Старший пішов прямо, середущий – ліворуч, а менший – праворуч. Ідуть, ідуть… Нічого не бачать: ні звірки, ні птаха.

Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на дереві білку.

– Се не дурниця, – думає собі, – застрілю її.

Натяг лука й – раз! Але не потрапив, стріла лиш відірвала шматок кори на дереві.

Почули брати, збіглися.

– Що ти підстрелив? – запитує старший.

– Нич. Хотів потрапити у білку, та втекла.

– Як так, то – на! – і такі три ляпаси дав меншому братові, аж лице у того загорілося.

А середущий такі самі ляпаси втяв з другого боку.

Продовжують полювати далі.

Прикро наймолодшому. Зняв із стріли шматок кори й заховав у торбу. Не відійшов і на відстань пострілу, дивиться – на камені орел!

Ой та сього вже треба вбити…

Наладив стрілу, пустив, та знову не влучив. Стріла лиш відлупила шматок кременю.

Прибігли брати.

– Що ти підстрелив? – запитує старший.

– Нич.

Знову відлічили меншому по три ляпаси й вернулися кожний на своє місце. Наймолодший повитирав сльози, а відломок кременю поклав у торбину.

Дуже йому жаль, але йде далі. Бачить – летить ворон й у дзьобі щось світиться.

– Ба, що то?

Натяг лука і встрелив у ворона. Птах упав йому під ноги. Дивиться хлопець – а у дзьобі криця.

Прибігли брати і втретє надавали ляпасів. Тоді старший каже:

– Будемо йти в’єдно (вкупі), бо сей дурень усі свої стріли на дурниці випустить.

Рушили далі, а молодший сховав крицю в торбу.

Йдуть лісом усі троє й вийшли на галявину, а впоперек неї тікає серна. Пустили стріли і вбили серну.

– Браття, – говорить старший, – будемо вечеряти. Дивіться: колодязь. Там сядемо й приготуємо на вечерю м’ясо.

Потягли серну, а той колодязь незвичайний – з міді й шатро при ньому мідяне.

Оббілували забиту серну, зробили рожни і хочуть пекти. Але тільки зібралися розвести вогонь – нема чим підпалити! Мусять голодні лягати спати… Айбо молодший каже:

– Браття, ось ви добре дали мені по писку. Я розкладу-таки вогонь, але якщо ви згодні дістати ті ляпаси подвійно!

– Згодні…

Молодшому братові сього було доста, бо він був добрий хлопець.

– Ні, не підніму на вас руку. Я вам і так розкладу вогонь.

Взяв зі своєї торби кору, уламок кременю і крицю. Закресав і через якусь хвилину вже горіло вогнище.

Спекли м’ясо, наїлися, напилися з колодязя води й лягли в мідне шатро. Перед сном старший каже:

– Браття, спіть спокійно, я буду сторожити, щоб не погас вогонь.

Брати заснули, а старший не cпить.

До півночі в лісі була тиша. А опівночі одразу задув вихорище, аж лісом колише. Знялася страшна буря. Біля колодязя спустився семиголовий змій і просто – на царевича. Пороззявляв пащі, полум’ям все спереду себе палить.

Старший схопив шаблю і – на змія! Почалася боротьба. Хлопець геть охляв, але зрубав усі голови дракона. Коли відтяв сьому – так ослаб, аж сів. Тоді лиш отямився, як вогонь почав гаснути, бо кров змія заливала ватру. Ледве устиг вихопити одну головешку. Як брати повставали й знову пекли м’ясо, розповів їм, що уночі сталося.

Поснідали і рушили далі. Надвечір знову зустрілися коло мідного колодязя. Наносили дров, роздмухали вогонь і повечеряли.

– Тепер моя черга сторожити, – говорить середущий.;

Проходжується довкола вогню, приглядається, слухає. Раз лиш коло півночі задув вихорище, зчинилася буря й чотирнадцятиголовий Змій спустився до колодязя. Побачив багаття і просто – на хлопця! Палить його полум’ям. Царевич шаблею рубає сперед себе… Насилу переміг. Доки відтяв чотирнадцяту голову, кров майже що залляла вогонь – ледве встиг вхопити головешку й роздмухати ватру.

Рано брати повставали, й середущий розповів усе, як уночі боровся із змієм.

Знову йдуть на полювання. Ходили-блукали, щось там і підстрелили, а на вечір сіли коло мідного колодязя.

– Но, ще одну ніч переночуємо, а потім рушаємо далі.

Повечеряли.

– Тепер моя черга сторожити, – говорить молодший.

– Міркуй! – наказують йому. – Аж прилетить шаркань, а то напевно прилетить! Не соромся і пробуди нас. Ти ще молодий, приклич нас на поміч.

З тим полягали і поснули. А десь коло півночі вихопився ще сильніший вихор – аж дерева на пні вивертає. У вихорі з хмар спустився змій з двадцять одною головою. З усіх сапає полум’я і – просто до хлопця!

– Но, тут пропадати! – думає собі хлопець, але братів не пробудив, сам б’ється зі змієм. Першим махом стяв йому дві голови, другим – уже три. Кров ллється, як з потока. Коли чотирнадцяту втяв, залляло вогонь. Боротьба йшла далі у потемку. І доки царевич відрубав останню, двадцять першу голову, кров досягла ліжок, де спали брати. А з вогню уже не було й сліду.

Хлопець смертельно змучився. Сів собі та й думає: брати сміятимуться з мене, як рано пробудяться, що не вберіг вогонь. За будь-яку ціну треба його розкласти. Знайшов у торбі крицю, кремінь. Та кора геть просякла кров’ю. Ватру ніяк не можна розкурити. Зажурився хлопець. Тоді поліз на високе дерево: «А може, десь увиджу вогонь?»

Виліз, дивиться, дивиться… Нараз дуже далеко втямив слабеньке світло.

«Там є вогонь, – думає, – але се так далеко, що треба йти цілий день. Але як не піду, то не дістану вогню».

Зліз із дерева й пішов на те світло, взяв із собою стрілу й шаблю. Йде, йде довгий час. Раз глянув – проти нього стоїть чоловік, якийсь чорний-чорний! Нічого не видко – лиш чорне, як тінь. І не озивається, хоче пройти мимо.

– Стій! – гукнув хлопець. – Що ти за один?

– Я Північ. Де пройду, там минає половина ночі.

– А ти б не почекав, доки я вернуся? Поспішаю до тамтого світла.

– Йо-йой, чого би ти хотів! Доки доберешся, я цілий світ обійду і другий раз тут буду.

– Хто не хоче слухати доброго прохання, того треба примусити!

Хлопець схопив Північ і потяг до дерева, там скоро здер лика, зробив ремінь і прив’язав чорного до стовбура.

– Но, тепер ти мене дочекаєшся!

Йде далі. Раз дивиться – стоїть чоловік у сірій петечині (вовняний кожушок), а поза ним нічка розступається й сіріє на ранок. Чоловік хотів пробігти мимо хлопця, але той спинив його:

– Хто ти за один?

– Я Зоря. Куди пройду – починає розвиднятися.

– Ти би тут не почекав, доки я вернуся?

– Нікого я не слухаю, у мене своя путь…

Хлопець вхопив його за комір і прив’язав до дерева. Той мече собою, але звільнитися не годен.

– Тепер уже легше, – думає собі хлопець, – бо доки вернуся, то ніч не мине.

Довго ще йшов, аж дійшов до світла. Коли втямив світло, то воно було маленьке, а тут дивиться – вогнище, цілі дуби горять! А довкола ватри двадцять чотири розбійники. Печуть м’ясо й розмовляють.

– Де ж тут вогню дістати! Як покажуся, розірвуть мене! – бідкається хлопець.

Айбо біда служить найліпшим порадником. Царевич наскуб із кожушка вовни, шматок кори настромив на стрілу і обмотав вовною. Далі витяг лука й стрілив крізь вогонь. Вовна, пролітаючи через полум’я, затлілася. Хлопець хотів обійти багаття, взяти запалену стрілу, але його побачили. Посхоплювалися й одразу схопили. Привели до вогню і суд над ним чинять.

Царевич не знав злодіїв, але вони його впізнали, бо не раз підбиралися до царської каси.

– Спалимо його живим!

– Настромимо на рожен!

– Повісимо на дереві!

Скільки їх було, кожний інакшу смерть вигадував. Почали сваритися. Тоді встав їхній ватажок і каже:

– Не спалимо його, не настромимо на рожен, не повісимо на дереві. Всі ми його знаємо як доброго стрільця і скористаємося з нього… – А злодії аж роти пороззявляли, так слухали отамана. – Чи знаєте, чому не можемо викрасти скарбницю од сусіднього царя? Бо на його палаці сидить когут і піє, коли наближається якась небезпека, і військо поспішає цареві на поміч. Царевич піде з нами й застрелить когута. А далі буде видно, що чинити. Чи пристаєш на се?

– Най буде по-вашому, – мусив погодитися хлопець.

Приготував собі стрілу. Розбійники привели його до царського палацу. Спинилися й кажуть:

– Іди вперед один, бо якщо і ми підемо далі, когут закукурікає.

Хлопець наблизився до муру, а коли був уже коло вежі, де стояв когут, натяг лука і стрілив.

Тоді прибігли злодії. Підсадили хлопця на високий мур і кинули йому кінець мотуза, аби і їх тягнув.

Хлопець витяг одного розбійника, а як спускав на другий бік, відтяв йому голову й кинув у царський двір.

Так учинив і з іншими. Всіх зарубав і покидав під мур. Тоді спустився й зайшов до палацу. Відчинив двері у світлицю – там сторожі сплять.

Ані душі: ніякої варти. Заглянув до спальні – цар, цариця на постелях – мабуть, гарматою їх не добудитися. Пройшов до дальшої кімнати – сплять три царські дочки. У кожної з них край голови запалена свічка.

Що тут робити? Хлопцеві багатство не потрібне. Аби дати про себе чимось знати, подумав переставити свічки дівчатам до ніг. Дві переніс, а коли торкнувся до свічечки найменшої царівни, дівчина прокинулась.

– Хто ти за один? Як ти сюди потрапив?

Він – палець на уста, аби сестер не пробудила. Тоді царівна встала, взяла його за руку й повела до іншої кімнати. Хлопець розповів їй про свою пригоду, сказав, що вбив під муром двадцять чотири розбійники.

– Йой! – скрикнула дівчина. – Та се тоті злодії, що вже давно хотіли обікрасти й порізати нас. За се тобі нянько дасть багато!

– Не треба мені ніяких дарунків, лиш будь мені за жінку…

– Я буду твоєю, – й дала йому перстень з власної руки.

Хлопець тоді каже:

– Тепер я піду по братів, а ти доти мовчи…

Перед тим, як перелізти мур, у кожного злодія відрізав кінчик носа, зав’язав у хусточку, сховав у кишеню й аж тоді побіг у ліс. По дорозі прихопив головню із ватри розбійників.

Коли добіг до Зорі та Півночі, відв’язав їх і пустив на волю:

– Но, тепер ідіть своєю дорогою!

А ті, ніби їм хто очі виколов, почали тікати навмання. Хлопець ледве устигав за ними.

Як пройшли повз шатро, відразу зазоріло. Молодший царевич швидко розклав вогонь і, коли брати попрокидалися, вже горіла ватра.

– Йой, яка ніч була довжелезна!

– Довга, довга, – засміявся хлопець, – склалися тут в’єдно аж три ночі.

І розповів їм про свої пригоди – як вбив страшного змія, як поспішив шукати вогню, як прив’язав до дерев Північ і Зорю, як знищив двадцять чотири розбійники – розказав усе чисто!

Але вернімося лише до царської палати! Що там сталося? Коли розвиднялося, командир сторожі знайшов під стіною двадцять чотири розбійники. Одразу пізнав їх і шаблею відтяв кожному носа.

Вдень командир доповів цареві, що він убив злодіїв. Цар дуже зрадів:

– Проси, що лиш хочеш, все дам у нагороду!

– Хочу вашу наймолодшу доньку взяти собі за жінку.

І цар пообіцяв. Де би не віддав доньку за такого витязя!?

Покликав цар молодшу дочку:.

– Но, доню моя дорога, лагодься на своє весілля.

– Та за кого, няню, мене віддаєте?

– За чоловіка, котрий нам урятував життя і зберіг скарбницю. Він повбивав двадцять чотири розбійники.

– Добре, я за такого піду дуже радо.

У царському палаці готується велика гостина. Молода весела. Але коли побачила свого нареченого, начальника сторожі, впала на землю й заплакала.

– За сього я не хочу!..

Потім схопилася і втікла, лишила нареченого. Цар – за нею:

– Доню, та що сталося? Ти ж була весела, чому тепер плачеш?

Дівчина розповіла.

Тоді цар негайно послав гінців у ліс.

– Як побачите трьох хлопців, кличте їх на весілля!

Гості й не розходяться. А командирові сторожі така слава, що на дванадцяти подушках його посадили й довкола нього гостяться, співають…

Гінці швидко знайшли трьох братів і кличуть на весілля.

– За кого ж віддається молодша царівна?

– За того, хто вбив уночі двадцять чотири розбійники.

Хлопці посідали на коней і не стали доти, доки не прискакали до палацу.

Коли вони ступили на першу його сходинку, з-під командира висунулася вже одна подушка. Стали на другу сходинку – вибилася друга… А коли ступили на дванадцяту, з-під нареченого упала остання подушка і він перевернувся разом зі стільцем…

Царівна, як побачила молодшого з братів, то радісно скрикнула:

– Се мій молодий!

Командир сторожі сердито сказав:

– Неправда, що він повбивав розбійників!

– Доведи, що неправда!

Той нараз показує відрізані носи.

Тоді й хлопець вийняв свої докази. Люди перевірили й одразу підтвердили, що він має правду, бо у нього – кінчики розбійничих носів.

– Але й сього ще мало! – вигукує царівна. – Най командир сторожі покаже мій перстень.

А персня в того не було. Перстень мав царевич.

Цар наказав обманщика повісити, а весілля справив усім трьом: молодша вийшла за молодшого з братів, середуща – за середущого, а старша – за старшого.

І казці кінець.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)