Мар’я Морівна (російська казка)

***

Мар’я Морівна (російська казка)

В далекому краї, у якійсь державі жив собі Іван-царевич. У нього було три сестри: одна Мар’я-царівна, друга Ольга-царівна, третя Ганна-царівна. Батько й мати у них померли; помираючи, вони синові наказували:

– Хто перший до твоїх сестер свататиметься, за того й віддавай – при собі не тримай довго!

Царевич поховав батьків і з горя пішов із сестрами в зелений сад погуляти. Раптом найшла на небо хмара чорна, почалася гроза страшенна.

– Ходімо, сестроньки, додому! – каже Іван-царевич.

Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розкололася стеля, і залетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився сокіл об підлогу, зробився добрим молодцем і каже:

– Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я ходив гостем, а тепер прийшов сватом; хочу в тебе сестроньку Мар’ю-царівну посватати.

– Якщо до душі ти сестроньці, я її не тримаю – хай іде з Богом!

Мар’я-царівна погодилась; сокіл одружився і забрав її до свого царства.

Минають дні за днями, години біжать за годинами – цілий рік промайнув; пішов Іван-царевич з двома сестрами в зелений сад погуляти. Знову найшла хмара з бурею, з блискавкою.

– Ходімте, сестроньки, додому! – каже царевич.

Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розпався дах, розкололася стеля і залетів орел. Ударився орел об підлогу і зробився добрим молодцем:

– Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом.

І посватав Ольгу-царівну.

Відповідає Іван-царевич:

– Якщо до душі ти Ользі-царівні, то нехай за тебе йде; я її не неволю.

Ольга-царівна погодилась і вийшла за орла заміж; орел підхопив її і забрав до свого царства.

Минув іще рік; каже Іван-царевич своїй молодшій сестрі:

– Ходімо в зелений сад погуляти!

Погуляли трохи; знову находить хмара з бурею, з блискавкою.

– Повернімося, сестро, додому!

Повернулися додому, не встигли сісти, як ударив грім, розкололася стеля і влетів ворон; ударився ворон об землю і зробився добрим молодцем – попередні були гарні, а цей ще кращий.

– Ну, Іване-царевичу, раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом; віддай за мене Ганну-царівну.

– Я сестроньку не неволю; якщо ти їй до душі припав, хай іде за тебе.

Вийшла за ворона Ганна-царівна, і забрав він її до свого царства.

Лишився Іван-царевич сам; цілий рік жив без сестер, і стало йому нудно.

– Піду, – каже, – шукати сестер.

Зібрався в дорогу, ішов-ішов і бачить: лежить у полі військо побите. Питає Іван-царевич:

– Коли є хто живий – відгукнися! Хто побив це військо велике?

Відказав йому живий чоловік:

– Усе це військо велике побила Мар’я Морівна, прекрасна королівна.

Пішов Іван-царевич далі, доїхав до шатрів білих, вийшла йому назустріч Мар’я Морівна, прекрасна королівна:

– Здрастуй, царевичу, куди тебе Бог веде – по волі чи по неволі?

Відповів їй Іван-царевич:

– Добрі молодці по неволі не їздять!

– Ну, коли справа неспішна, погостюй у мене в шатрах.

Іван-царевич тому й радий, дві ночі в шатрах ночував, припав до серця Мар’ї Морівні й одружився з нею.

Мар’я Морівна, прекрасна королівна, взяла його з собою до свого царства. Пожили вони разом скількись часу, і надумалась королівна на війну збиратися. Залишає вона на Івана-царевича все господарство й наказує:

– Усюди ходи, за всім наглядай; тільки в оту комору не заглядай!

Він не витримав, щойно Мар’я Морівна поїхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув – а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований.

Просить Кощій у Івана-царевича:

– Зглянься наді мною, дай мені напитися! Десять літ я тут мучуся – не їв, не пив, геть у горлі пересохло!

Царевич подав йому ціле відро води; він випив і ще попросив:

– Мені одним відром не вгамувати спраги, дай ще!

Царевич подав друге відро; Кощій випив і попросив третє, а як випив третє відро, набрався своєї колишньої сили, струснув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.

– Дякую, Іване-царевичу! – сказав Кощій Безсмертний. – Тепер тобі ніколи не бачити Мар’ї Морівни, як своїх вух! – і страшним вихором вилетів у вікно, догнав на дорозі Мар’ю Морівну, прекрасну королівну, підхопив її і поніс до себе. А Іван-царевич гірко-гірко заплакав, зібрався і вирушив у путь-дорогу: «Хай там що, а розшукаю Мар’ю Морівну!».

Іде день, іде другий, на світанку третього дня бачить чудовий палац, біля палацу дуб стоїть, на дубі ясний сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

– О, шурине мій дорогий! Як ся маєш?

Вибігла Мар’я-царівна, зустріла Івана-царевича радісно, стала про його здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Погостював у них царевич три дні й каже:

– Не можу у вас гостювати довго; я йду шукати дружину свою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

– Важко тобі буде знайти її, – відповів сокіл. – Лиши тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, про тебе згадувати.

Іван-царевич лишив у сокола свою срібну ложку і вирушив у дорогу.

Ішов він день, ішов другий, на світанку третього дня бачить палац іще кращий за перший, біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить. Злетів орел з дерева, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

– Вставай, Ольго-царівно! Любий наш братик іде.

Ольга-царівна тут же вибігла назустріч, стала його цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:

– Довше гостювати мені ніколи; я йду шукати дружину мою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

Відповів орел:

– Важко тобі буде розшукати її; лиши в нас свою срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Він лишив срібну виделку і пішов у дорогу.

День ішов, другий ішов, на світанку третього бачить палац ліпший за перші два, біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

– Ганно-царівно! Швидше виходь, наш братик іде.

Вибігла Ганна-царівна, зустріла його радісно, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:

– Прощавайте! Піду дружину шукати – Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

Відповідає ворон:

– Важко тобі буде розшукати її; залиш у нас свою срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Царевич віддав йому срібну табакерку, попрощався і пішов у дорогу.

День ішов, другий ішов, а на третій дістався до Мар’ї Морівни. Побачила вона свого милого, кинулась йому на шию, залилася слізьми і промовила:

– Ой, Іване-царевичу! Чого ти мене не послухався – зазирнув у комору й випустив Кощія Безсмертного?

– Пробач, Мар’є Морівно! Не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного; може, не дожене!

Зібрались і поїхали. А Кощій на полюванні був; увечері додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

Відповідає кінь:

– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну забрав.

– А чи можна їх догнати?

– Можна пшениці насіяти, дочекатися, поки вона виросте, зжати її, змолотити, на борошно змолоти, п’ять печей хліба напекти, той хліб поїсти і тоді навздогін їхати – і то встигнемо!

Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:

– Ну, – каже, – на перший раз пробачаю за твою доброту, що водою мене напоїв. І на другий раз пробачу, а на третій стережися – на шматки порубаю!

Відняв у нього Мар’ю Морівну і повіз; а Іван-царевич сів на камінь і заплакав.

Поплакав-поплакав і знов повернувся назад по Мар’ю Морівну; Кощія Безсмертного вдома не було.

– Їдьмо, Мар’є Морівно!

– Ой, Іване-царевичу! Він нас дожене.

– Хай дожене, ми хоча б часинку побудемо разом.

Зібрались і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Чого, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.

– А чи можна їх наздогнати?

– Можна ячменю насіяти, почекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, доп’яну напитися, донехочу виспатися і тоді навздогін вирушати – і то встигнемо!

Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:

– Я ж тобі казав, що не бачити тобі Мар’ї Морівни, як вух своїх!

Відняв її і повіз до себе.

Лишився Іван-царевич сам, поплакав-поплакав і знову повернувся по Мар’ю Морівну, тоді Кощія вдома не було.

– Їдьмо, Мар’є Морівно!

– Ой, Іване-царевичу! Він же ж дожене, тебе на шматки порубає.

– Хай порубає! Я без тебе жити не можу.

Зібрались і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Чого ти спотикаєшся! Чи чуєш яку лиху пригоду?

– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.

Кощій поскакав, наздогнав Івана-царевича, порубав його на дрібні шматочки і склав у засмолену діжку; скріпив ту діжку залізними обручами і кинув у синє море, а Мар’ю Морівну до себе повіз.

У ту мить у зятів Івана-царевича срібло почорніло.

– Ой, – кажуть вони, – певно, біда сталася!

Орел кинувся у синє море, схопив і витяг діжку на берег, сокіл полетів по живу воду, а ворон – по-мертву. Злетілися всі троє в одному місці, роз били діжку, витягли шматки Івана-царевича, перемили і склали як треба. Ворон покропив мертвою водою – тіло зрослося, з’єдналося; сокіл покропив живою водою – Іван-царевич здригнувся, встав і каже:

– Ой, як я довго спав!

– Ще довше проспав би, якби не ми! – відповіли зяті. – Ходімо тепер до нас у гості.

– Ні, браття! Я піду шукати Мар’ю Морівну.

Приходить до неї і просить:

– Дізнайся в Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня.

От Мар’я Морівна вибрала слушну мить і стала в Кощія допитуватись. Кощій сказав:

– За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогняною річкою живе баба-яга; у неї є така кобила, на якій вона щодня навколо світу облітає. Багато в неї й інших гарних кобил; я в неї три дні пастухом був, жодної кобили не проґавив, за те баба-яга дала мені одне лоша.

– Як же ти через вогняну річку переправився?

– У мене є така хустина – як махну праворуч тричі, з’явиться високий-високий міст, і вогонь його не дістане!

Мар’я Морівна вислухала, переказала все Івану-царевичу, і хустину викрала та йому віддала.

Іван-царевич переправився через вогняну річку і пішов до баби-яги.

Довго йшов він не пивши, не ївши. Трапилась йому назустріч заморська птаха з малими дітками. Іван-царевич каже:

– З’їм-но одне пташеня.

– Не їж, Іване-царевичу! – просить заморська птаха. – Настане час, і я стану тобі у пригоді.

Пішов він далі; бачить у лісі вулик бджіл.

– Візьму-но я, – каже, – трохи меду.

Бджолина матка відгукується:

– Не чіпай мого меду, Іване-царевичу! Настане час, і я стану тобі у пригоді.

Він не взяв і пішов далі. Трапилася йому назустріч левиця з левеням.

– З’їм-но я хоч це левеня; їсти так хочеться, що аж нудить!

– Не чіпай, Іване-царевичу, – просить левиця. – Настане час, і я тобі стану в пригоді.

– Добре, хай буде по-твоєму!

Поплентався голодний, ішов-ішов – стоїть хата баби-яги, довкола хати дванадцять паль, на одинадцяти палях по людській голові, тільки одна вільна.

– Здрастуй, бабусю!

– Здрастуй, Іване-царевичу! Чого прийшов – по своїй добрій волі чи треба чого?

– Прийшов заслужити в тебе богатирського коня.

– Воля твоя, царевичу! У мене ж не рік служити, а всього три дні; якщо збережеш моїх кобил – дам тобі богатирського коня, а якщо ні, то не гнівайся – стирчати твоїй голові на останній палі.

Іван-царевич погодився; баба-яга його нагодувала-напоїла і веліла до роботи братися.

Тільки-но вигнав він кобил у поле, кобили задерли хвости й усі нарізно розбіглися по лугах; не встиг царевич оком змигнути, як вони зовсім пропали. Ту т він заплакав-зажурився, сів на камінь і заснув.

Сонечко вже сідає, прилетіла заморська птаха і будить його:

– Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже вдома.

Царевич встав, повернувся додому; а баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:

– Навіщо ви додому повернулись?

– Як же нам було не повернутись? Налетіли птахи з усього світу, ледве нам очі не повикльовували.

– Ну, ви завтра по лугах не бігайте, а заховайтеся у дрімучих лісах.

Переспав ніч Іван-царевич; уранці баба-яга йому каже:

– Дивись, царевичу, якщо не вгледиш кобил, якщо хоч одну загубиш – буде твоя буйна голівонька на палі!

Погнав він кобил у поле; вони враз задерли хвости і розбіглися по дрімучих лісах. Знову сів царевич на камені, плакав, плакав та й заснув. Сонечко сіло за ліс; прибігла левиця:

– Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже зібрані.

Іван-царевич встав і пішов додому; баба-яга ще більше кричить-верещить на своїх кобил:

– Навіщо додому повернулись?

– Як же нам було не вертатись? Набігли люті звірі з усього світу, ледве нас не роздерли.

– Ну, ви завтра біжіть у синє море.

Знову переспав ніч Іван-царевич, уранці посилає його баба-яга кобил пасти:

– Якщо не вгледиш – буде твоя буйна голівонька на палі.

Він погнав кобил у поле; вони враз задерли хвости, зникли з-перед очей і забігли в синє море; стоять у воді по шию. Іван-царевич сів на камінь, заплакав та й заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й каже:

– Прокидайся, царевичу! Кобили всі зібрані. Запам’ятай: як повернешся додому, не навертайся на очі бабі-язі, піди у стайню і сховайся за яслами. Та м є паршиве лоша – у гною валяється. Ти візьми його і глупої ночі йди з ним додому.

Іван-царевич встав, прокрався до стайні і вклався за яслами; баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:

– Навіщо повернулись?

– Як же нам було не повернутись? Налетіло бджіл видимо-невидимо з усього світу і ну нас з усіх боків жалити до крові!

Опівночі, коли баба-яга заснула, Іван-царевич осідлав паршиве лоша, сів і поскакав до вогняної річки. Доїхав до тієї річки, махнув тричі хустиною праворуч – і раптом, де не взявсь, повис через річку високий, гарний міст. Царевич переїхав по мосту і махнув хустиною ліворуч тільки двічі – лишився через річку міст тоненький-тоненький!

Уранці прокинулась баба-яга: паршиве лоша ніби корова язиком злизала! Кинулась навздогін; щодуху на залізній ступі скаче, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Прискакала до вогняної річки, поглянула й думає: «Гарний міст!». Поїхала по мосту, тільки-но дісталася середини – міст проламався і баба-яга шубовсть у річку; тут її лиха смерть і забрала!

Іван-царевич відгодував лоша в зелених лугах. Стало воно чудовим конем.

Приїжджає царевич до Мар’ї Морівни; вона вибігла, кинулась йому на шию:

– Як тебе Бог воскресив?

– Та к і так, – каже. – Їдьмо зі мною.

– Боюсь, Іване-царевичу! Якщо Кощій наздожене, бути тобі знову порубаним.

– Ні, не дожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, як птаха летить.

Сіли вони на коня і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним кінь спотикається.

– Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

– Іван-царевич приїздив, Мар’ю Морівну забрав.

– А чи можна їх наздогнати?

– Бог його знає! Тепер у Івана-царевича кінь богатирський, кращий за мене.

– Ні, не втерплю, – каже Кощій Безсмертний, – поїду навздогін.

Скоро чи ні – наздогнав він Івана-царевича, зіскочив на землю і хотів було сікти його гострою шаблею – тієї миті кінь Івана-царевича вдарив з усього розмаху копитом Кощія Безсмертного і розбив йому голову, а царевич добив його палицею. Після цього наклав царевич гору дров, розпалив вогнище, спалив Кощія Безсмертного на багатті, а попіл розвіяло вітром.

Мар’я Морівна сіла на Кощієвого коня, а Іван-царевич на свого, і поїхали вони в гості спочатку до ворона, потім до орла, а там і до сокола. І всюди зустрічали їх з радістю:

– Ой, Іване-царевичу, а ми вже й не сподівалися тебе побачити. Ну, та недарма вже ти потрудився: такої красуні як Мар’я Морівна в усьому світі пошукати – іншої не знайдеш!

Погостювали вони, побенкетували й поїхали у своє царство; приїхали і стали собі жити-поживати, добра наживати й медок попивати.

== Читать на русском языке ==

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)