Костинин син (українська народна казка)

***

Костинин син (українська народна казка)

Десь-не-десь, в деякімсь царстві та поспорив змій з царем. Як поспорив, та й покрав з неба і сонце, і місяць, і усі зірки, та й поховав у себе у підземному царстві. От журиться цар, та ніде не найде такого богатиря, щоб те все назад у змія відвоював.

А в тому царстві та був чоловік Костин, та було у нього три сини, усі богатирської поведінки. От раз цар і посилає своїх слуг.

– Підіть, – каже, – покличте мені найменшого Костининого сина.

Той приходить.

– Що, – каже, – можеш ти мені відвоювати у змія сонце і місяць і все, що на небі?

– Ні, – каже, – не можу, спитайте середущого.

Покликали і того.

– Ні, – каже, – і я не можу, хіба найстарший брат.

Кликнули і найстаршого.

– Я, – каже, – можу, тільки треба нам трьох богатирських коней; женіть, – каже, – три табуни, може, і вибереться.

От пригнали йому три табуни, він на яку коняку не покладе руку, вона з усіх чотирьох і брязне. Аж ось з самого заду шкандибає на трьох ногах і з одним крилом така вже худорба. Він поклав на неї руку – тільки на коліна впала.

– Ну, – каже, – це буде найменшому братові; женіть ще три табуни.

Пригнали ще три табуни, він всі їх поваляв, а тільки саму задню з двома ногами та з двома крилами й облишив.

– Це, – каже, – середущому братові буде; женіть ще три табуни.

Пригнали ще, він і тих забракував, тільки взяв собі найпаскуднішу, тільки з однією ногою та з чотирма крилами. От як повибирав, ті коні у нього і просяться:

– Пусти нас, Костинин сину, на три зорі у чисте поле сильної трави попоїсти.

Він їх пустив, а через три зорі вони отяглись, узяли тіло, стали коні хоч куди.

От виїхали вони на могилу і стали з лука стріляти: де чия стрілка упаде, тому туди і їхати. Як попускали стрілки, пішли, попростились та й подались своїх стрілок шукати. Їхали-їхали, приїздять до змійового двірця – аж там найменшого брата стрілка лежить. От пішли вони в той двірець, аж там усякі й напитки й наїдки. Закусили вони, спочили; черга йти найменшому на сторожу. Той відмагається, Костинин син і каже:

– Ось вам, братця, рукавички й малахаєчка; дивіться, як буде з них мило бігти, так пускайте їх, а як кров, то й самі біжіть, і коня пускайте.

А то у нього були рукавички, що самі й хватають, самі і рвуть, а малахаєчка, що сама січе, сама і крає.

Сказав, а сам пішов та й сів під містком. Коли це опівночі стукотить-гримотить, їде змій з трьома головами. З’їхав на міст, кінь спіткнувсь.

– Чого ти, собаче м’ясо, спотикаєшся?

– Як же мені не спотикатись, як під мостом Костинин син сидить.

– Нехай він у мужика п’ять років свині попасе, то тоді сюди ворон його кості занесе.

– Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Стали вони битись, не дав йому Костинин син і вгору глянути, побив на мотлох, язики повідрізував і в кишеню поховав. Пішов у двірець, аж брати сплять; він їх побудив, подививсь на рукавички та малахаєчку – сухі собі; він їм нічого не сказав, та й поїхали другого брата стрілку шукать.

От приїхали до другого двірця, знайшли середущого брата стрілку та й пішли у двірець, а там напитки і наїдки ще лучче. Ото закусили, спочили. Черга середущому на сторожу йти. Той відмагається.

– Ну, так, – каже Костинин син, – я піду.

Знов наказує їм, як і той раз:

– Тільки, – каже, – глядіть, не проспіть! Як буде мило з рукавичок капать, мерщій пускайте їх та й коня, а коли кров, то і самі біжіть.

От то сказав, пішов під місток та й сів. Ось опівночі стукотить-гримотить, їде змій з шістьма головами; з’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.

– Стій, – каже, – собаче м’ясо, не спотикайсь!

– Як мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.

– Нехай він у мужика десять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.

– Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Як почали ж вони битись, як почали битись. Вже з тих рукавичок та малахаєчки мило так і падає, так і падає, а брати сплять. Так-сяк побив він змія, язики повідрізував, поховав і пішов до них. Зараз побудив.

– Так-то, – каже, – ви мене стережете?

Та от то погуляли там ще трохи та й поїхали вже по його стрілку.

Приїздять до третього двірця, а його стрілка як упала там, так половину двірця і знесла. Пішли вони у двірець, підкріпились.

– Тепер же, – каже, – глядіть, якомога не спіть, та як стане кров з рукавичок капати, біжіть швидше до мене.

От то сказав, пішов та й сів під містком. От опівночі стукотить-гримотить, їде змій з дванадцятьма головами. З’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.

– Стій, – каже, – собаче м’ясо, не спотикайсь!

– Як же мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.

– Нехай він у мужика п’ятнадцять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.

– Ні, – каже, – брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Як почали ж вони биться, як почали биться, вже з тих рукавичок то мило падало, а то вже й кров юшить, а кінь у стайні б’ється, аж двір розлягається. От брати, як почули, прокинулись, пустили те все та й самі на коні та до нього. Тут як прибігли, рукавички рвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує. Побили й цього змія на мотлох, спалили та й попіл за вітром пустили, так що з нього і на зазір не зосталось.

Тоді пішли у підземне царство, подіставали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коні і поїхали додому. Тільки від’їхали, може, з півпуті, Костинин син і хвалиться, що забув свої рукавички та малахаєчку.

Шкода, – каже, – що таке добро та такій погані зостанеться.

От перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та зостались жінки та діти. Як прилетів він туди, перекинувсь котиком та й грається під вікном, а діти побачили та до матері:

– Який, – кажуть, – гарний котик, візьміть його.

– Ні, постійте, це, може, враг наш; даймо йому хліба з медком, а другий з нашою отрутою: як буде їсти хліб з отрутою, то наш приятель, а як з медом, то враг.

Кинули ото, він зараз до того шматочка, що з отрутою, покачав-покачав його та й загріб.

– Це, – кажуть, – наш приятель, – та й узяли його.

От увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести от тих Костининих синів. А у того найстаршого змія та зосталась жінка і три дочки.

– Ти, – каже мати на найстаршу, – перебіжи їх дорогу та стань ліжком: вони захотять спочити, та який ляже, так і розійдеться кров’ю; а ти, – каже на другу, – стань їм на дорозі криницею: як тільки вони нап’ються, так і полопаються; а ти, – на третю – яблунею: то тільки вони з’їдять по яблучку, так їх і розірве.

Він усе слухає, та як вислухав – до рукавичок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та:

– Викиньте, – кажуть, – йому їх: це того такого-сякого, що нашого батька звів.

От викинули йому те все, він знов яструбом перекинувсь, забрав те, скоро і братів догнав.

Їдуть та їдуть, аж ось таке їм пишне ліжко стоїть, над ним холодок, а коло й зелена травиця. Ті брати кинулись до нього, а він їх опередив, як рубне по ньому, так воно кров’ю зійшло. Поїхали далі, аж яблунька така їм гарна стоїть, так яблучка самі й падають. Він знов опередив братів, як рубне її, вона так кров’ю і зійшла. Від’їхали ще стільки там, аж ось криничка, та така-то ловка, а вони вже, може, стільки днів і каплі не бачили, так і кинулись до неї, а Костинин син знов перебіг та як сіконе її, так вона кров’ю і підплила.

От стара зміїха як почула, що вже дочки попропадали, та у погоню за ними: одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю та так і летить за ними. От найменший брат припав до землі вухом та й каже:

– Ей, братця, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене і проглине.

– Постій, може, ще подавиться.

От як почали вони тікать, як почали тікать, так ні – ось-ось доганяє, так вогнем і пече. А тут стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й заперлись. Прибігла вона:

– Ей, – каже, – відчиніть, бо з кузнею проглину.

А ковалі й кажуть:

– Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо.

А самі добре кліщі понагрівали. От вона лизнула, відразу і пролизала та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Доорались до моря, вона й каже:

– У тебе батько був?

– Був.

– А косарів наймав?

– Наймав.

– А опочивати їм давав?

– Давав.

– Дай же й мені спочити та води напитись.

Як допалась же вона до моря, та пила, пила, аж поки й лопнула.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)