Король-жабенятко, або залізний Генріх (Брати Ґрімм)

***

Король-жабенятко, або залізний Генріх (Брати Ґрімм) У давні часи, коли закляття ще допомагали, жив собі на світі король; усі доньки були в нього красуні, але наймолодша була така прекрасна, що навіть сонце, яке багато бачило у своєму житті, і воно дивувалося, коли його проміння сяяло на її обличчі.

Недалеко від королівського замку розкинувся великий темний ліс, і був у тому лісі під старою липою колодязь; і ось у спекотні дні молодша королівна виходила в ліс, сідала на край холодного колодязя, і коли ставало їй нудно, вона брала золотий м’яч, підкидала його вверх і ловила, – це було її найулюбленішою грою.

Але ось одного разу, підкинувши свій золотий м’яч, вона піймати його не встигла, він упав на землю і покотився прямісінько у колодязь. Королівна очей не зводила з золотого м’яча, але він зник, а колодязь був такий глибокий, такий глибокий, що і дна не було видно. Заплакала тоді королівна і стала плакати ще сильніше й сильніше, і ніяк не могла втішитися.

Ось сумує вона через свій м’яч і раптом чує – хтось їй каже:

– Що з тобою, королівно? Ти так плачеш, що і камінь тебе пожаліє.

Вона озирнулася, щоб дізнатися, звідки голос, раптом бачить– жабенятко висунуло із води свою товсту, гидку голову.

– А-а, це ти, старий квакун, – сказала вона. – Я плачу через свій золотий м’яч, що впав у колодязь.

– Заспокойся, чого плакати, – каже жабенятко, – я тобі допоможу. А що ти мені даси, якщо я знайду твою іграшку?

– Усе, що захочеш, миле жабенятко, – відповіла королівна. – Мої сукні, перли, дорогоцінні камені і ще золоту корону, яку я ношу.

Каже їй жабенятко:

– Не треба мені ані твоїх суконь, ані перлів, ані дорогоцінного каміння, і твоєї золотої корони я не хочу; а ось якщо б ти мене покохала і зі мною одружилася, і ми гралися б разом, і сидів би я поряд із тобою за столиком, їв із твоєї золотої тарілочки, пив із твого маленького келиха і спав із тобою разом у ліжечку, – якщо ти мені пообіцяєш усе це, я миттю стрибну й дістану тобі твій золотий м’яч.

– Так, так, обіцяю тобі все, що хочеш, тільки дістань мені мій м’яч! – А сама про себе подумала: «Що там дурне жабенятко теревенить? Сидить воно у воді серед жабок і квакає, – де вже йому бути людині товаришем!»

Отримавши обіцянку, жабенятко пірнуло у воду, опустилося на самісіньке дно, швидко випливло, тримаючи у роті м’яч, і кинуло його на траву. Побачивши знов свою красиву іграшку, королівна дуже зраділа, підняла її із землі й побігла.

– Стій, стій! – крикнуло жабенятко. – Візьми мене із собою, адже мені тебе не наздогнати!

Але що з того, що воно голосно кричало їй услід своє «ква-ква»? Вона і чути його не хотіла, поспішаючи додому. А потім і зовсім забула про бідне жабенятко, і довелося йому знов спуститися у свій колодязь.

Другого дня вона сіла з королем і челяддю за стіл і стала їсти із своєї золотої тарілочки. Раптом – топ-шльоп-шльоп – ступає хтось по мармурових сходах і, піднявшись наверх, стукає у двері й каже:

– Молода королівно, відчини мені двері!

Вона побігла подивитись, хто ж це міг до неї постукати. Відчиняє двері, бачить– сидить перед нею жабенятко. Миттю зачинила вона двері і сіла знов за стіл, але зробилося їй так моторошно-моторошно. Помітив король, як сильно стукає у неї сердечко, і каже:

– Дитино моя, чого ти так перелякалася? Чи не велетень який сховався за дверима і хоче тебе вкрасти?

– Ой, ні, – сказала королівна, – це зовсім не велетень, а бридке жабенятко.

– А що йому від тебе треба?

– Ах, милий батьку, ось сиділа я вчора ввечері у лісі біля колодязя і грала, і впав у воду мій золотий м’яч. Я гірко заплакала, а жабенятко дістало мені його і стало вимагати, щоб я взяла його у товариші, а я і пообіцяла йому, – але я ніколи не думала, щоб воно могло вибратися із води. А ось тепер воно з’явилося і хоче сюди ввійти.

А тим часом жабенятко постукало знов і крикнуло:

Мила королівно, двері відчини,

Чи ти не згадала,

Що пообіцяла

Біля води глибокої мені!

Мила королівно, двері відчини!

Тоді король сказав:

– Ти свою обіцянку повинна виконати. Йди і відчини йому двері.

Вона пішла, відчинила двері, і ось жабенятко стрибнуло у кімнату, поскакало вслід за нею, доскакало до її стільця, сіло і каже:

– Візьми і посади мене поряд із собою.

Вона не наважувалася, але король наказав їй виконати його бажання. Вона посадила жабенятко на стілець, а воно на стіл стало проситися; посадила вона його на стіл, а воно й каже:

– А тепер присунь мені поближче свою золоту тарілочку, будемо їсти з тобою разом.

Хоча вона і виконала це, але було видно, що дуже неохоче.

Почало жабенятко їсти, а королівні і шматок у горло не йде. Нарешті воно каже:

– Я наїлося доста і стомилося, – тепер віднеси мене у свою опочивальню, постели мені своє шовкове ліжко, і ляжемо з тобою разом спати.

Як заплакала тут королівна, – злякалася вона холодного жабенятка, боїться до нього і доторкнутися, а воно ще в чудовому чистому ліжку спати з нею збирається. Розлютився король і каже:

– Хто тобі в біді допоміг, тим нехтувати не слід.

Взяла вона тоді жабенятко двома пальцями, понесла його до себе в опочивальню, посадила у куток, а сама лягла в ліжко. А воно стрибнуло й каже:

– Я стомилося, мені теж спати хочеться, – візьми мене до себе, а в іншому разі я твоєму батькові розкажу.

Розлютилася тут королівна і вдарила його що було сили об стіну.

– Ну, тепер вже, бридке жабенятко, ти заспокоїшся!

Але тільки впало воно на землю, як раптом обернулося королевичем із прекрасними лагідними очима. 1 став з того часу, за бажанням її батька, її милим другом і чоловіком. Він розповів їй, що його зачарувала зла відьма, і ніхто б не міг вивільнити його з колодязя, окрім неї однієї, і що завтра вони вирушать до його королівства.

Ось лягли вони спати і заснули. А другого ранку, тільки розбудило їх сонечко, під’їхала до палацу карета із вісьмома білими конями, і були у них білі султани на голові, а збруя із золотих ланцюжків, і стояв там прислужник королевича, а був то вірний Генріх. Коли його хазяїн був жабенятком, вірний Генріх закував своє серце трьома залізними обручами, щоб не розірвалося воно від туги і горя.

І повинен був у цій кареті їхати молодий король у своє королівство. Посадив вірний Генріх молодих у карету, а сам став на зап’ятки і радів, що хазяїн його звільнився від злого закляття.

Ось проїхали вони частину шляху, раптом королевич чує – позаду щось тріснуло. Обернувся він і крикнув:

– Генріх, тріснула карета!

Тісний обруч з серця спав,

Той, що так його стискав,

Коли вас втішали в тузі

Тільки жабенята-друзі.

Ось знов і знов затріщало щось у дорозі, королевич думав, що це тріснула карета, але були то обручі, що злетіли з серця вірного Генріха, тому що хазяїн його звільнився від закляття і став знов щасливим.


== Читать на русском языке ==

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)