Карамелькіно (Марина Кірносова)

***

Карамелькіно (Марина Кірносова)

Андрійко дуже любив солодощі, а найбільш всього цукерки. Він міг з’їсти штук десять за раз, навіть забувши поділитися з іншими.

– Цукерки – це добре, Андрійко, але ж, потрібно їсти і супчик, і котлетки, і овочі, і фрукти, і, звичайно, кашку. Саме вони надають тобі здоров’я і багато сил, – говорила мама.

Андрійко їв не досить добре, та на тарілці завжди залишалася половина їжі.

– Я більше не можу… Нічого не лізе… – промовляв зі стоном Андрійко.

Та тільки вставав зі стола біг за цукеркою. Вазочку з ними вже почали ховати по різних шафах, але для Андрія це було навіть цікавіше – він придумав, що грає в пошук скарбів.

А ще, він просив бабусю та дідуся, щоб вони завжди привозили солодощі. Та вони вже боялися приходити до внука без гостинців!

Та на вулиці у друзів можна випросити цукерки… Так і знаходила мама Андрія у нього під подушкою та в шафі обгортки від солодощів.

– Звідки ж вони беруться! –охала вона.

Одного разу, Андрійко знайшов на верхній полці маминої шафи величезну коробку з шоколадними цукерками. Вона була новенька, мама її купила для святкового столу на Новий рік. Андрійко дивився на коробку, і тримався цілих 10 хвилин! Але потім рука сама потягнула целофанову обгортку…

– Ай-яй-яй! Як не соромно! – почув хлопчик якийсь тонкий голосок.

– Хто це? – злякався він.

– Я житель країни Карамелькіно! Навіщо тобі цей шоколад? Ми його взагалі не їмо. У нас все із карамелі.

– Ого! Я ж найбільш всього люблю карамель! – Андрійко озирнувся по сторонам і примітив на комоді малесенького чоловічка в жовтому костюмі з блискучими карамельними ґудзиками.

– Якщо бажаєш, я покажу тобі свою країну. До речі, звати мене Льодяником, – маленький чоловік зробив ввічливий поклон.

– А я Андрій! Ну давай же скоріше до твоєї країни!!! – голосно промовив хлопчик.

– Може спочатку покладеш коробку на місце? А то мама засмутиться.

– Ну добре, добре, – нетерпляче промовив Андрійко.

Тут він відчув як стає все меншим, раптом все закрутилося і через мить він опинився посеред вулиці незнайомого міста. Все навколо – і будинки, і рослини, і навіть люди з тваринами, були злегка прозорими.

– Так, тут все з карамелі. Спробуй, – льодяник підвів хлопчика до величезного дерева.

Андрій відламав маленьку гілочку з трьома листочками.

– Смачно!

– А ось там клумба з квіточками різноманітних кольорів. Всі різного смаку. І лимонні, і апельсинові, і м’ятні, абрикосові, вишневі… Всього двадцять п’ять варіантів.

– Хочу скуштувати всі!

– Ну, залишайся з нами. Тут є пустий будиночок недалеко. В нас стільки карамелі, що ми робимо з неї будинки, дитячі майданчики, навіть автомобілі у нас карамельні.

– Мені подобається! Я залишаюсь, покажи мені мій будинок, – скомандував хлопчик. Він так зрадів, що, навіть, забув подякувати Льодянику.

Перший день пройшов швидко та дуже цікаво. Андрійко їв карамель та гуляв по місту, катався в карамельних ковзанах по карамельному катку, грав на карамельному дитячому майданчику, залазив на карамельні дерева.

Проте вже через три дні Андрію стало дуже сумно, та ще й животик почав боліти. Він пригадував мамин супчик, гречану кашку і картопляне пюре… Хлопчику дуже захотілося додому та він почав плакати сидячі біля фонтану, з повільно текучою карамеллю.

– Що трапилося? Чого ревеш? Я йду кататися на карамельному катері, пішли разом? – почув Андрій Льодяника.

– Не хочу ні катера, ні карамелі, додому хочу…

– А хочеш я полечу на карамельному літаку з тобою в країну шоколаднію ?

– Ні хочу більше нічого солодкого… Я тепер хочу інших смаків…

– Інших смаків? – Льодяник скривився. – Як цього взагалі можна бажати? Я зараз же відправлю тебе додому, раз тобі не подобається більше у нас! – Льодяник ображено насупився.

Хлопчик почав збільшуватися, а все навколо крутитися, доки не злилось в усі кольори веселки. Андрійко стояв біля шафи у себе дома. Він почув голоси батьків на кухні.

– Мама я хочу їсти! – хлопчик прибіг до мами. – Що у нас сьогодні на обід?

– Червоний борщ та вареники з картоплею.

– Як смачно пахне! Я піду мити руки та буду через мить. З’їм усе, що ти мені покладеш. Це правда, от побачиш!

– Це точно наш син? – посміхнувся батько.

– Цікаво, як він обіцянку виконає, – недовірливо відповіла мати.

– А от зараз і побачимо, ти йому побільше поклади, – веселився тато.

Андрій швидко з’їв все, що йому дали, та ще й подякував мамі. З того разу він полюбив їсти корисну їжу, помітно зріс і став сильнішим.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)