Кадирове щастя (казахська казка)

***

Кадирове щастя (казахська казка)

Жили собі два брати. Старший був розумний і працьовитий, а молодший, на ймення Кадир, був дурний, ледачий і заздрісний. Про нього й казка.

Прийшов Кадир до брата й каже з досадою:

– Чому так виходить, брате, скажи, будь ласка! Одного ми з тобою роду-племені, одного батька діти, а доля у нас різна. Тобі щастить в усьому, а я завжди в дурнях. Твої вівці плодяться і гладшають, а мої - здихають одна за одною; твій кінь переміг у перегонах, а мій скинув мене на півдорозі; у тебе на столі завжди м’ясо й кумис, а в мене і юшки катма; у тебе лагідна дружина, а на мене жодна дівчина не дивиться; тебе шанують навіть аксакали, а наді мною безсоромно діти кепкують...

Усміхнувся старший брат:

– Не інакше як щастя мені допомагає.

– Чому ж воно не допомагає мені?

У кожного своє щастя, брате. Моє любить працювати, твоє, видно, спить собі десь під деревом.

«Ну постривай,– думає Кадир, – знайду я своє щастя, примушу його працювати на себе».

І того ж дня вирушив він на пошуки щастя.

Йде та йде. Далеко забрів. Вискочив із-за каменя кошлатий

лев, став попереду на дорозі, жде. Злякався Кадир, а бігти все одно нікуди не втечеш: голий степ навколо. Що робити?

Лев і каже:

– Хто ти такий?

– Я – Кадир.

– Куди йдеш?

– Іду шукати своє щастя.

– Ну, тоді слухай, Кадире,– сказав лев,– коли знайдеш щастя, спитай у нього, що мені робити, щоб не болів живіт. Ніякі трави не допомагають. Замучився я, ледь животію... Пообіцяєш виконати моє прохання – не займу тебе, а то відразу загризу.

Кадир пообіцяв левові виконати його прохання – і звір відпустив хлопця.

Іде далі Кадир. Бачить: серед випаленого сонцем поля сидить старий, стара й дівчина дивовижної краси, і всі гірко плачуть, наче за покійником.

Зупинився Кадир.

– Чого ви плачете, шановні?

– Велике у нас горе,– відповідає старий, – Три роки тому купив я це поле, віддав за нього все, що мав за душею. Працюємо, працюємо, як прокляті, а врожаю все нема й нема... Дружно піднімаються сходи, буйно зеленіє поле весною, обіцяючи багаті жнива, але серед літа, хоч скільки поливай землю, усе жухне й гине по самісіньке коріння. А причини такого лиха – ніхто сказати не може. От помирати нам доведеться. Видно, нема у нас щастя...

Кадир і каже:

– А в мене хоч і є щастя, але воно спить десь під карагачем. Це я помандрував на його пошуки.

Почав старий благати Кадира:

– Серце моє, хай не дме тобі вітер в обличчя, хай не вмістяться твої успіхи за пазухою! Якщо допоможе тобі випадок найти своє щастя, не відмов, запитай у нього, чи не знає воно, від чого гинуть наші посіви. Все життя тобі дякуватиму.

Кадир пообіцяв старому вернутися на це місце з відповіддю і знову рушив в дорогу.

Через кільканадцять днів Кадир прийшов до великого міста – столиці могутнього ханства. Тільки-но він з’явився на вулиці серед галасливої юрби, як на нього накинулась варта й потягла до ханського палацу. Кадир від такої несподіванки геть розум утратив, бо не знав, у чому його провина.

Але хан зустрів його милостивою усмішкою і лагідними словами.

Кадирове щастя (казахська казка)

– Будь моїм гостем, іноземцю,– сказав хан,– і розкажи, хто ти й куди прямуєш.

Кадир упав навколішки і, плутаючись у словах, розповів про себе ханові.

Вислухавши його, хан наказав:

– Устань і підійди до мене, Кадире. Не бійся мене. Я звертаюся до тебе не як до раба, а як до друга. Є і в мене прохання до тебе. Коли ти зустрінешся зі своїм щастям, запитай у нього, чому я, володар великого, багатого і могутнього ханства, живу безрадісно й страшно нудьгую в золотому палаці. За відповідь, якою б вона не була, я щедро обдарую тебе.

І ось Кадир знову в дорозі. Непомітно спливло три роки. Прийшов він якось до високої чорної гори і бачить: коло стрімкої скелі стоїть крислатий карагач, а в затінку його мертвим сном спить роздягнена й роззута, немита й нечесана істота, схожа на людину.

«Невже це і є моє щастя?» – подумав Кадир і почав будити лежня:

– Вставай, прокинься, час братися до роботи! Он щастя мого брата працює на нього, не покладаючи рук. А чому ти не хочеш служити мені? Прокинься, вставай швидше!

Довго він кричав і штурхав ледацюгу. Нарешті істота ворухнулася, потягнулася, підвела голову й, позіхаючи, стала протирати очі. Це і було Кадирове щастя.

– Це ти, Кадире? Даремно ти тиняєшся по світу, ноги б’єш. Лежав би ти краще під таким ось крислатим деревом, спокійніше б тобі було. Щастя допомагає розумним та працьовитим, як твій брат, а таким, як ти, дурням та неробам, і щастя не допоможе. Та коли вже ти прийшов до мене, – сідай і кажи, як знайшов сюди дорогу, що бачив, з ким зустрічався, про що розмовляв і чого тобі від мене треба.

Почав Кадир розповідати, а щастя час від часу позіхає, сопе. Коли дослухало розповідь до кінця, навчило Кадира, що кому відповідати зворотньою дорогою, а потім і каже:

– Багато, Кадире, в тобі поганого, але є й хороше. Ось за це я й хочу нагородити тебе. Іди додому. Велика радість чекає тебе попереду. Не кожному таке випадає. Гляди тільки, не прогав його. На все добре!

Простяглося знову Кадирове щастя на траві під карагачем і захропло на всю долину. Почав був Кадир знов трясти його, щоб довідатися про своє майбутнє, але куди там – весь упрів, а щастя так і не розбудив. Постояв він, постояв та й поплентався додому.

Дістався до столиці, завітав до хана. Хан зрадів йому, наказав вийти з палацу всім слугам та охоронцям, посадив гостя біля себе:

– Розповідай, Кадире!

– Моє щастя відкрило мені причину твого суму. Ти правиш країною, і всі називають тебе ханом, думаючи, що ти чоловік.

А насправді ж ти жінка. Тобі важко ховати істину і не під силу одній нести військову звитягу і турботи управління. Знайди собі достойного чоловіка, і радість знову повернеться до тебе.

– Правду сказало твоє щастя, Кадире, – прошепотів схвильовано хан і скинув з голови дорогоцінну шапку: чорне волосся впало на кольоровий килим, і побачив Кадир перед собою дівчину, прекрасну, як троянда.

Почервонівши, красуня сказала:

– Ти перший, хто відкрив мою таємницю. Будь же моїм чоловіком і ханом моєї країни!

Занімів Кадир від таких слів, замахав руками:

– Ні, ні, не хочу бути ханом! Моє щастя чекає мене попереду!

І пішов він далі.

Ось зустрічають його старий, стара і їхня красуня дочка.

– Що ти скажеш нам утішного, дорогий Кадире?

– Скажу я вам,– відповів Кадир, – що в сиву давнину на вашому полі якийсь багач, наляканий навалами іноземців, закопав сорок мішків золота. Тому й не родить ваша земля. Викопайте золото, і грунт знову стане родючим, а ви самі будете найбагатшими людьми в цій країні.

Заплакали від радості бідняки, обнімають Кадира. Старий і каже:

– Ти зробив нас щасливими, Кадире. Залишайся з нами. Допоможи нам викопати золото. Бери собі частину скарбу, бери за дружину нашу дочку. Будь моїм сином і зятем.

Сподобались Кадиру старі, ще більше сподобалася їхня дочка, але він не залишився з ними.

– Ні, – сказав Кадир, – моє щастя чекає мене попереду!

Кадирове щастя (казахська казка)

І пішов далі.

Йшов, йшов – стоптав чоботи, намуляв ноги, насилу шкандибає по безлюдній стежці. Побачив камінь, сів та задумався:

«Ось уже скоро кінець шляху, а де ж обіцяне мені щастя?»

І тільки він подумав так, зирк – перед ним лев стоїть.

– Ну,– каже лев,– чи приніс ти мені, Кадире, пораду? Або ліки.

– Ліків не приніс, але є спосіб позбутися хвороби. З’їж найдурнішу у світі людину – й відразу одужаєш.

– Дякую, Кадире. Шукатиму тепер такого дурня. Можливо, ти мені допоможеш у цьому? Розкажи, яких людей бачив у мандрах, про що розмовляв з ними. Поки не розкажеш, не відпущу тебе.

Нічого не вдієш, почав Кадир розповідати і про свою розмову із щастям під старим карагачем, і про хана, про старих з їхньою красунею дочкою.

Заблищали у лева очі, заклацали зуби, настовбурчилася грива. Каже лев:

– Ну й дурень же ти, Кадире! Таке щастя у тебе в руках було, а втримати його ти не зміг. Ти відмовився від влади й пошани, відмовився від багатства й благополуччя, відмовився від двох прекрасних наречених... Та якщо я навіть тричі обійду всю землю, все одно не знайду дурнішої за тебе людини. Ось ти і порятуєш мене!..

І, розгнівавшись, лев кинувся на Кадира. Мов підстрелений беркут, Кадир з переляку впав на землю. І це його врятувало: лев ударився грудьми об камінь і відразу сконав.

– Яке щастя! – не тямлячи себе від радості, закричав Кадир,– Неминуча смерть загрожувала мені, а я лишився живий! Яке щастя!

Коли Кадир повернувся додому, ніхто не впізнав його: обличчя те ж саме – вдача інша. Наче вдруге народився джигіт, новою людиною став. Завжди веселий, з усіма привітний, він більше ні на що не скаржився, нікому не заздрив. З ранку до вечора працював тепер, співаючи пісень, і всі хвалили його за розсудливість і чемність. З кожним днем примножувалось багатство Кадира, став він зразковим сім’янином і зажив у радості й пошані.

– Як поживаєш, Кадире? – питали в нього друзі.

– Щасливіше за всіх на світі! – відповідав з усмішкою Кадир.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)