Юшка з камінців (італійська казка)

***

Юшка з камінців (італійська казка) Були собі колись дві сестри. Одну звали Анна-Марія, а другу – Вітторія. В Анни-Марії чоловік був крамар, а у Вітторії – вугляр. А всім добре відомо, що, звичайно, дерево носити й вугілля з нього випалювати – зовсім не те, що в крамниці торгувати та грішми кишеню набивати. Вугляр працював багато, а заробляв мало. Зате в його маленькій хатині, що стояла на узліссі, ніколи не було сумно, бо вугляр увечері лягав, а вранці вставав з піснею. Та ще й не все з тією самою, а щоразу з іншою. Звідкіля він тільки брав їх! І всі діти у вугляревої дружини Вітторії – а їх було дві дівчинки й три хлопчики – росли веселі, червоновиді і слухняні.

У крамаревої ж дружини Анни-Марії був син-одинак, та й той вередливий, плаксивий і злий. Як уже йому та мати догоджала, як вже його панькала, а він тільки худ та блід від люті. Тому багата Анна-Марія стала заздрити бідній Вітторії.

Аж ось у той край, де жили сестри, навідались лихі гості – люта пошесть, а за нею й смерть. Не минули вони й осель вугляра та крамаря. Одного дня сестри виходили заміж, одного дня й повдовіли.

Зосталася Вітторія з п’ятьма дрібненькими дітьми. Палити вугілля – не жіноче діло, а якоїсь іншої роботи все не траплялося. Тоді й надумала Вітторія просити допомоги в рідної сестри Анни-Марії.

– Допоможи мені чим-небудь, сестро,– стала благати Вітторія.– Дай хоч трохи хліба моїм голодним дітям.

– Де ви взялися, дармоїди, на мою голову! - крикнула Анна-Марія.– Спершу поприбирай у мене в домі, вичисти в хліві, нагодуй і напій худобу, обсапай город, а тоді будеш просити.

Вітторія поприбирала їй у домі, вичистила в хліві, попорала корів, подоїла їх, весь бур’ян у городі виполола, тоді зайшла до будинку.

– А тепер ще спечи хліб,– наказала Анна-Марія.

Коли хліб витягли з печі, то сестра Анна-Марія узяла найменше хлібеня та й подала його своїй сестрі Вітторії.

– Можеш приходити ще й завтра,– сказала, виряджаючи Вітторію, Анна-Марія. А нишком подумала: «Стривай-но, поділиш таке хлібеня на п’ятьох, то недовго вони в тебе будуть отакі червонощокі».

Прийшла Вітторія на другий день, а лиха сестра.Анна-Марія позагадувала їй ще більше роботи, ніж учора. А дала за все Вітторії ще менше хлібеня. І вирішила тоді Вітторія перехитрити сестру. Замісивши в багачки хліб, вона не помила рук, а, прийшовши додому, позшкрібала з них прилипле тісто й борошно у казанець, що кипів на вогні. Тож діти мали до шматочка хліба ще ріденьку, але смачну затірку і полягали спати майже не голодні.

Так робила Вітторія щоразу, коли замішувала тісто на хліб, тому щічки в її дітей все були рожеві.

Якось Вітторія сиділа в сестри на подвір’ї і молола в жорнах зерно. Коли бачить – у ворота заходить старий жебрак.

– Дайте, добра жіночко, шматочок хліба,– попросив старий.– За цілісінький день я рісочки в роті не мав.

– Нагодувала б я вас, чоловіче добрий, та я тут не господиня. Ідіть попросіть у моєї сестри.

Почула це Анна-Марія, вибігла з хати та як накинеться на бідолашного жебрака:

– Іди звідси геть, старцюго, бо зараз собаку нацькую!

За Анною-Марією вибіг її синок. Він нахапав камінців під ногами та й ну жбурляти ними на старого.

Дідусь повернувся, щоб іти, а Вітторія шепнула йому:

– Чекайте мене ввечері на роздоріжжі коло великих олив.

Упоралась вона з роботою в сестри й пішла додому. На камені біля олив

її справді чекав старець. Вітторія дістала з кошика загорнуте в хустину хлібеня, розломила його на шість рівних шматочків і віддала один старцеві.

Той узяв хліб і запитав:

– Чию ж це ти пайку мені віддала, жінко добра?

– У мене п’ятеро дітей, а я шоста,– відповіла йому Вітторія.– Отже, я віддала вам свою пайку. Та ви не турбуйтесь, я сьогодні добре наробилась і хутко засну. А хто спить, той їсти не просить.

– Дякую тобі красненько, люба жіночко,– сказав старий.– Може, і я тобі стану колись у пригоді.

Минуло кілька днів відтоді, як Вітторія працювала в сестри. Аж ось мазун Анни-Марії глянув на небо і побачив, що там ширяє орел. І скортіло раптом хлопцеві погратися з орлом, бо в нього, виявляється, такої цяцьки тільки й бракувало. Анна-Марія так годила своєму синкові, що коли б їй крила, вона миттю шугнула б у небо ловити орла. Та що крил вона не мала, то почала благати свого вариводу, щоб погрався іншими цяцьками. Проте хлопець вимагав тільки орла, а не діставши його, заходився верещати. І не стуляє рота цілісінький день, так що всі до вечора замалим не поглухли, а сам він захворів.

– А як там твої діти,– спитала в сестри Анна-Марія,– чи здорові?

– Нічого, здорові,– одказала Вітторія.

Анну-Марію аж скривило від заздрощів. Вона послала Вітторію працювати на поле, а сама мерщій побігла до неї додому. Як побачила, які в сестри веселі, свіжі й чемні діти, то ледь не заплакала з горя.

– Ну, небожатка мої любі, щоб вам пуття не було, чим це вас мати годує, що ви такі повнощокі та веселі? – І зозла аж ущипнула найменшого хлопчика.

– Та мама нам варить затірку,– сказав старшенький хлопчик.

– Затірку? А де ж вона борошно бере?

– Мама, як прийде додому, то зшкрібає з долонь у казанець тісто з борошном,– сказала дівчинка.

«Он воно що!» – аж затрусилася з гніву Анна-Марія.

Того вечора вона примусила сестру добре пообмивати руки, а наприкінці прогнала її геть, не давши навіть шматка хліба дітям.

Пішла сердешна Вітторія додому з порожнім кошиком. От підходить вона у розпачі до олив на роздоріжжі, стала й тяжко загадалася. Що вона скаже дома голодним діткам і чим їх сьогодні нагодує? Озирнулася довкола і раптом побачила край шляху три чималі камінці. Взяла вона їх, поклала в кошик і прикрила фартухом.

Очікуючи матір, діти, як завжди, принесли води, помили добре казанця й розпалили в печі. Коли Вітторія прийшла, вода вже закипіла.

– Сьогодні, дітоньки,– сказала вона,– у нас буде не затірка, а юшка з добрим м’ясом.

І вкинула в казанець три камінці.

– А довго м’ясо вариться? – спитали діти.

– Ой, довго, дуже довго, бо воно тверде,– сказала Вітторія і постукала дерев’яною ложкою по камінцях на дні казанка.

Щасливі діти побігли гратись надвір, а мати сіла біля казанця, в якому кипіли камінці, глибоко задумалася та й заплакала.

«Вже пізно, діти нагуляються і прийдуть стомлені,– думала вона,– я покладу їх спати без вечері. Так я їх сьогодні й піддурю. Але що буде завтра? Чи знайду я хоч якусь роботу?»

Аж зненацька двері відчинились, і до хати гуртом убігли діти. Вони привели з собою жебрака – того самого дідуся, якому Вітторія коло трьох олив давала хліба.

– Мамо! Мамо!–гукнув на всю хату старшенький син.– Дідусь каже, що й він хоче їсти. Дасте йому юшки з м’ясом?

– Аякже, аякже,– сказала Вітторія.– Та м’ясо ще тверде. Нехай дідусь погріється в хаті, а ви біжіть та ще трохи погуляйте.

Коли діти повибігали з хати, Вітторія сказала старцеві:

– Не гнівайтеся, чоловіче добрий. Минулого разу я віддала вам свою пайку хліба, а сьогодні й крихти не дам, бо в хатині нема ніякісінького харчу.

– А що ж то вариться в казанку? – спитав старець.

– Ет, бодай не казати,– камінці,– відповіла Вітторія.

– Навіщо мене дурити? Адже пахне м’ясом!

– Присягаюсь вам, там нічого немає, тільки три камінці,– сказала жінка, підійшла до казанця й зачерпнула повний ополоник юшки. Глянула на неї – та й очам своїм не повірила! В ополонику був добрий шматок вареного м’яса.

– А хіба я не казав, що пахне м’ясом? – промовив дідусь, хитро всміхаючись.– Кличте діток вечеряти.

– Юшку ще треба посолити, а в мене немає солі.

– У вас червоні очі. Це означає, що ви плакали. Може, сльоза впала в казанець, а солонішого за материні сльози немає нічого в світі.

Покуштувала Вітторія юшку, а вона й справді на сіль добра.

– Діти, а йдіть лишень вечеряти! – гукнула радісно мати й насипала повну череп’яну миску юшки.

– Та вріжте ж малим по скибці хліба до юшки,– сказав старець.

Вітторія похитала головою і сумно промовила:

– Нема у мене в хаті й крихти хліба.

– Знову ви мене дурите,– сказав старий.– Погляньте-но гарненько в миснику.

Вітторія слухняно підійшла до мисника й відчинила його – а там у рядочок стоять сім кругленьких хлібенят!

Коли всі гарно повечеряли, дідусь сказав:

– Тепер би нам усім з’їсти по шматочку овечого сиру і запити його добрим фруктовим соком. Підіть-но в льох та принесіть.

Вітторія встала й подалась до льоху, хоч і добре знала, що там навіть миші поживиться нічим.

Та тільки-но вона зайшла в льох, у неї аж очі заблищали: долі звідкілясь узялось чимале барило апельсинового соку, поряд на стільчику лежить велике кружало овечого сиру броччо, а зі стелі в’язками звисають кільця копченої ковбаси і свинячі окости.

Коли діти після вечері поснули, Вітторія вигукнула:

– Ой, синьйоре старче! Та ви ж, напевне, чаклун!

– А так, ви вгадали,– сказав старець.– Для мене не штука зробити

все те, що я оце для вас зробив. Хоч, правду сказати, за останню тисячу років я добре-таки натомився. Але в горах стоїть дуб – мій одноліток, і в його дуплі я завжди перепочиваю, коли схочу. Ось і зараз я вирішив задрімати років із сотню. Але перш ніж рушати в гори до свого однолітка, я хочу повіддавати всі борги. З вами я поквитався – усе, що я дав, ви матимете завжди. Цебто: в казанці ніколи не виведеться м’ясо, у миснику – хліб, у льоху – сир і ковбаси. А тепер мені вже треба йти. Я ще маю віддати борг вашій сестрі та її вереді-синочкові.

ї дідусь, охаючи, підвівся з лавки. Вітторія наздогнала його коло дверей, схопила за рукав і почала благати:

– Ой, ласкавий синьйоре чаклуне! Прошу вас, змилуйтесь над моєю сестрою!

– Я й радий би, та не можу,– сказав чаклун.– У нас, чарівників, незламний звичай – віддячувати кожному тим, що він заробив.

По цих словах дідусь пішов собі.

Вітторія до ранку очей не могла склепити. Хоч і лиха була в неї сестра, та все ж рідна! Отож тільки-но розвиднилось, вона мерщій побігла до Анни-Марії.

Прибігає, а сестра жива й здорова виходить із хати їй назустріч та й жаліється:

– Ой, лишенько мені, сестро! Вчора ввечері знову заходив до мене отой клятий стар... Ой-ой-ой! – і схопилася за щоку.– Той самий добрий дідусь і сказав, що кожного разу, як я почну сваритися, мені шпигатиме в зуби. А як його не сваритись, бодай його дідько вхо... Ой-ой-ой! Бережи його пресвята мадонна!

На розмову вибіг на двір і синок Анни-Марії з палицею. Побачив собаку, що сидів собі тихенько біля ганку, та як замахнеться вдарити. А палиця крутнулася – та лусь синка по голові!

– Ох, персику мій золотий! І тебе не помилував отой старий дур... Ой-ой-ой! От бачиш, сестро, дитині тепер і погратися зась. Кине камінець – себе й улучить! Я тільки те й знаю, що кладу холодного рушника до його синців та саден.

Вислухала все те Вітторія, засміялась і пішла додому.

Відтоді, як стались ці події, минуло трохи не сто років. Отож незабаром знову прокинеться старий чарівник і почне вештатись по світу. Може, й вам, діти, він десь зустрінеться. Тільки ви його не бійтеся – він дідусь добрий. Але пам’ятайте: він кожному віддячує по заслузі: що хто заробив, то те й дістане.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)