Як змії трьох сестер викрали (українська народна казка)

***

Як змії трьох сестер викрали (українська народна казка)

Був собі дід і баба, і були в них три дочки. Баба й просить, щоб він поїхав у ліс з старшою дочкою і привіз дров. От дід нарубав дров та й іде додому. Заїхав на міст, схопилась буря, дочку вхопило, а натомість грошей мішок кинуло. Вернувся додому та й плаче:

– От ти казала, щоб я взяв дочку, а от її ухопило.

Стара каже:

– Не журись, дочок у нас ще дві, а зате є мішок грошей.

А за кілька днів знову каже:

– От, старий, візьми другу дочку та поїдь по дрова.

Поїхав старий. Їде назад на те місце і на тому мосту знову схопилася шура-буря і другу дочку ухопило, а натомість мішок грошей кинуло. Приїжджає до баби:

– Ти, бабо, загубила мене при старості – повідвозив дочки.

– Не журися, є у нас ще третя дочка.

Прожили вони одну неділю і другу, стара каже:

– Е, старий! Не стає у нас дров. Їдь, старий, нарубай, візьми меншу дочку.

– Їдь ти, – каже, – стара, ти вже згубила мене з тими дочками.

– Ні, – каже, – їдь ти, старий.

Запріг дід, послухав бабу і взяв меншу дочку. Поїхав, нарубав дров і на тому ж мосту знову схопилася шура-буря, і ту дочку вхопило, тільки грошей не кинуло. Приїжджає до баби і плаче:

– Чого ти, діду, плачеш?

– Еге, чого?! Дочку вхопило, а мішок грошей не кинуло.

– Ет, старий! Буде в нас з чого жити, два мішки грошей.

Плакав через три дні, через три неділі. Як прожили собі через півроку, дав їм Бог і зачав їм в утробі сина. Через рік і родився син. Утішився старий сином своїм і через років три став той хлопець бігати. Тішиться той дід сином і каже бабі:

– Хоч нема дочок у нас, а син у нас прехороший.

Росте той син років сімнадцять і проходжає по дівчатах. Дівчата говорять:

– Красивий він, і любимо його, а за нього не підемо, щоб і нас так не поховав, як його сестер.

Задумався він: що я один у отця свого і матері своєї і не чув, щоб у мене були сестри, а тепер мені говорять, що мої сестри похапані. Приходить він до свого отця і до матері і питає:

– Чи були у мене сестри?

Вони не хотіли йому признаватися, але мусіли признатися: в який час їхав зі старшою і як одвіз середущу, і за дві по мішку грошей кинуло, а за третю нічого. Так він відповідає отцю своєму і матері:

– Коли вже, – каже, – сестер моїх нема, то я їх піду шукати.

Учувши, старий і стара почали плакати:

– Куди, синку, підеш? Нам Бог тебе одного дав, хоч дочок нема, так ми на тебе втішаємося, а ти вже нас покинеш.

– Спечіть мені дванадцять буханців і візьміть голку і несіть до коваля, і на цю голку щоб зробив булаву і пустив до моєї хати, бо я вас покину о другій годині від сходу сонця, бо як я вийду і не додержить булава, то переробляти мусить.

Вийшов він, наставив лоба і вдарила булава в лоб, і каже до матері і батька:

– От ця булава і найде сестер.

Взявши булаву і дванадцять буханців хліба, йде він та йде із цією булавою і зайшов він уже у другу землю, на чужому королівстві виходить на ниву, аж б’ються три чорти. Він приходить близько їх і питає:

– Ви що б’єтеся?

– Пропав наш батько та покинув нам чотири штуки: люльку таку, що сама куриться і кінця нема, капшук такий, що скільки всадиш руку, стільки грошей виймеш, килимок-самоліт і шапку-невидимку, і ми не можемо поділитися ними.

– Я вас розділю! Одійду од вас у другий кінець ниви, хто перший добіжить, того все буде!

Поставали вони всі три, а він у другому кінці НИви і – каже:

– Як ти, килимок-самоліт, понесеш мене: понад лісом чи через ліс?

– Ні, – каже, – понесу понад лісом.

Тут вони ану тільки бігти, він сів на килимок-самоліт, усе забрав і полетів понад лісом.

– Неси, – каже, – до старшої сестри.

Прилітає він на десяте королівство, побачила сестра і каже:

– Брате любий! Чого це ти прилетів сюди! Мій муж прилетить, тебе з’їсть.

– Не боюсь я його.

Вона вискочила і каже:

– Брате мій, уже муж летить.

Зашумів ліс, вітер… Він шапку-невидимку надів і став. Влітає муж:

– Фе, русином чути!

– Муже мій, ти по Русі літав, русом напахався, і тута тобі чути.

– Ні, жоно, русином чути!

– Як я скажу, то ти його з’їш.

– Ні, жоно моя, не з’їм.

Він шапку-невидимку зняв і став перед ним. Змій йому каже:

– Швагер милий, сідай зо мною їсти й пити.

Пили і їли троє днів.

– Я хочу від тебе йти.

А він йому говорить:

– Будеш ти мати важку пригоду – бережись, нà тобі золоту пір’їнку, як буде скрутно, то згадай собі про мене, зробиш огонь і припалиш її, то я тобі стану у помочі – прилечу до тебе…

– Бувай здоровий, швагре милий.

Вийшов на двір і говорить:

– Килимок-самоліт, як ти мене понесеш: понад лісом чи через ліс?

– А куди тобі треба?

– До середньої сестри.

– Понесу понад лісом.

Прилітає до середньої сестри, а вона і каже йому:

– Брате любий! Чого це ти прилетів сюди! Мій муж прилетить, тебе з’їсть.

– Не боюсь я його.

Вона вискочила і каже:

– Брате мій, уже муж летить.

Зашумів ліс, вітер… Він шапку-невидимку надів і став. Влітає муж:

– Фе, русином чути!

– Муже мій, ти по Русі літав, русом напахався, і тута тобі чути.

– Ні, жоно, русином чути!

– Як я скажу, то ти його з’їш.

– Ні, жоно моя, не з’їм.

Він шапку-невидимку зняв і став перед ним. Змій йому каже:

– Швагре милий, сідай зо мною їсти й пити.

Пили і їли троє днів.

– Я хочу від тебе йти.

А він йому говорить:

– Будеш ти мати важку пригоду – бережись, на тобі золоту пір’їнку, як буде скрутно, то згадай собі про мене, зробиш огонь і припалиш її, то я тобі стану у помочі – прилечу до тебе…

– Бувай здоровий, швагре милий.

Подякував він йому, вийшов на двір і питає:

– Килимок-самоліт, як ти мене понесеш: понад лісом чи через ліс?

– А куди тобі треба? – каже килимок.

– Неси, – каже, – мене до найменшої сестри.

– Понесу, – каже, – вверх лісом.

Прилетіли до найменшої сестри, вона побачила і питає:

– Брате милий, чого ти прилетів? Мій муж, як прилетить, то тебе з’їсть.

– Не боюся, – каже, – я твого мужа.

– Уже, – каже, – мій муж летить.

А тут як зашумить ліс, як підніметься вітер – тріщить, ламає, таке піднялося, що Господи!..

Прилітає змій з дванадцятьма головами:

– Фе, фе… Русином чути!

– Муже мій, – каже вона, – ти по Русі літав, русином напахався, і тут тобі чути.

А брат її надів шапку-невидимку і стоїть собі у кутку.

– Ні, – каже змій, – русином чути!

– Я б, – каже, – тобі сказала, хто тут є, та ти його з’їси.

– Ні, – каже, – жоно моя, не з’їм.

Він шапку зняв, а змій йому й каже:

– Сідай, швагре милий, зі мною їсти і пити.

Наїлись, напились – три дні їли…

– Я, – каже, – хочу від тебе їхати.

А він йому говорить:

– Будеш ти мати важку пригоду – бережись, нà тобі золоту пір’їнку, як буде скрутно, то згадай собі про мене, зробиш огонь і припалиш її, то я тобі стану у помочі – прилечу до тебе…

– Бувай здоровий, швагре милий.

Від третьої сестри він відправляється до батька, до матері, летить та по дорозі попадає у п’яту землю, а в того короля у його землі єдина дочка вганяє багато народу, і стають з нею на вагу, на якій вибирала собі за мужа такого, який її може переважити. Та не знайшлося і з тисячі бодай одного такого, щоби її переважив.

Сорок сажень вишини вага! І кому не вдасться її переважити, то йому й голову знімуть. Але вже ніхто не хоче з нею на переваги йти, і плаче народ, бо багато погублено. Він говорить:

– Килимок-самоліт, зупинися тут.

Він зупинився, а той парубок і питає:

– Люди Божі, чого ви плачете?

– Чоловіче добрий, нема вже в світі такого чоловіка, який нашу королівну переважить.

– Не журіться, люди! На другий день, як Бог дасть, то я буду там.

Закінчили вже вагу тую увечері і порозходились по домах, а на другий день, щоб усі були і ставали на вагу. Він вечором приходить до тієї світлиці, де вона проживала, але охорона стояла біля тієї світлиці і нікого до неї не пускала. Він шапку-невидимку вдів, йде просто і ніхто його не бачить. Приходить у тую світлицю, де сама вона. Коли тут приходить батько й мати і кажуть:

– Дочко наша мила, нащо ти стільки багато народу збавила?

– І доти буду збавляти, доки я не найду друга такого, як і сама.

Почув це хлопець, стоячи у тій світлиці, і говорить:

– Доволі вже губити!

Вони всі зглянулись – хтось говорить, а нікого не видно. Полягали вже спати, підступився він до королівни і каже:

– Королівська дочко, від чого ти така важка?

Вона крикнула:

– Батьку! Хтось в моїй світлиці є!

Прибігають до неї:

– Чого ти, дочко, лякаєшся?

– Батьку мій, хтось мені говорить і питає мене, чому така ти важка?

– Дочко мила, то у сні здалося.

– Ні, батьку, не спала я ще.

– Другий раз як скричиш, то велю тобі голову зняти, як ти другим.

Вони пішли знову спати, а він знову приступає до неї:

– Скажи, королівська дочко, через що ти така важка?

Вона говорить:

– Скажи, хто ти такий?

А він третій раз питає:

– Скажи, через що ти така важка?

– У мене є перстень такий, що як я накладу того персня, то мене ніхто не переважить.

– Де ж той перстень, скажи мені, а то я тобі голову здійму.

Вона йому сказала, він того персня взяв і пішов собі. На другий день мусить же вона виходити на вагу. Не хоче, але йде. Народ плаче. Викликає король:

– Хто дочку переважить, той зятем буде.

Ні один не міг визватися. Визивається хлопець.

– Можеш ти з моєю дочкою на вагу ставати?

– Можу.

– Як переважиш, – каже, – мою дочку, даю тобі всю мою землю.

Стає він на вагу – і пішла дочка угору, а він униз.

– Зятю мій милий, – каже король, – одпускаю тобі дочку мою і всю землю мою!

На другий день повінчалися, побралися, король своє королівство віддав, а жінка йому і каже:

– Усюди йди, тільки не ходи до тих дверей, що личком зв’язані.

Пробув він рік, не заглядав у тії дверці, уже дав йому Бог і сина. На другий рік не втримався він і таки заглянув у тії двері – аж там змій на гаку за язик повішаний. Він подумав, що, певно, який його швагер – треба відчепити його. Як відчепив, а змій – до його жінки!

– Друже ти мій милий, нащо тобі було його відв’язувати? Тепер я не твоя, а ти не мій!

– Бог знає! – каже. – Є у мене швагри – стануть нам у помочі. Живи з ним, жоно моя, і запитай його, де його душа.

Вертається вона до нього назад.

– Ти ж, – каже, – милий, був перш мені і тепер будеш моїм мужем, тільки скажи, де твоя душа?

– Глупая ти, жінко! Онде череда ходить, там бугай – золоті роги, там душа моя.

Вона сказала зарізати того бугая і шукати душі. Шукали, шукали і не найшли. Виходить вона до свого рідного мужа і плаче.

– Не плач, – каже, – питай його, де його душа?

Вона знову питає – він сказав на барана з золотими рогами. Звеліла вона зарізати того барана, шукали-шукали, нема душі! Вийшла вона до мужа і плаче.

– Чого та плачеш?

– Душі, – каже, – нема.

– Не плач, краще іди та попроси його, то він тобі скаже, де вона.

Пішла вона, почала просити дуже добре змія, але він думав, що душі його ніхто не найде, і каже:

– Глупа ти, жінко! Хто мою душу найде?

– Але скажи, муже мій. Скільки з тобою я жила і живу, а ти мені правди не кажеш?

– Моя душа далеко, у морі глибоко, там є стовп залізний на дванадцять сажнів, під стовпом дірка, в дірці яйце – там моя душа.

Вона вийшла до свого рідного мужа і розказала, де його душа.

– Муже ти мій милий! Як ти дістанеш? Дванадцять сажень залізний стовп, під стовпом дірка, в дірці яйце, а в яйці його душа.

– Не журися, жоно моя милая! Дістану!

Пішов він понад морем і ходив рік – не найде.

Сів він над морем та й плаче. Але збігло йому у голову, що швагри стануть йому у пригоді. Викресав огню, присмалив пір’я – прилітають усі три. Він шапку-невидимку скинув:

– Ей, швагри мої, станьте мені у помочі!

– Нащо ти, швагре милий, жінки не послухав? Нащо ти його спустив з гаку?

– Я думав, що може з вас який.

– Чого ти хочеш?

Він – каже:

– Два роки прошу, щоб жона питала, де його душа, – каже його душа у морі, там, – каже, – є стовп залізний, під стовпом дірка, а в дірці яйце – там душа. Так я оце цілий рік ходжу і ніяк не знайду. Може, ви знаєте де?

– Ні! – кажуть, – не знаємо!

А той, що дванадцять голів має, каже:

– Я знаю, ходімо ми над море, там будемо шукати!

Прийшли всі три, а він четвертий. Як дмухнув старший – розлилася вода, не видно стовпа, дмухнув другий – ще не видно, як дмухне той, що з дванадцятьма головами, – розмилася вода і видно стовп. Як ухватили його так і витурнули звідти. Стали дивитися, найшли дірку і в дірці яйце. І кажуть йому:

– Бери ти ото яйце з собою і йди просто до змія, і як буде він тебе питати: чи будеш битися, чи будеш миритися, то ти кажи: будемо битися! Як станете битися, то кинь яйце, щоб розбилося, то він і пропаде.

Приходить він до змія. Той схопився до нього:

– Будемо битися чи миритися?

– Ну, – каже, – будемо битися!

Як стали битися – той забув, що яйце в нього є – змій убив його по коліна в землю, а він змія – по кісточки. Бачить він, що з сили вже вибився, згадав про те яйце, як кине те яйце об землю – яйце розбилося, змій пропав, а він остався на королівстві.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)