Як хлопчики перемогли алмисів (алтайська казка)

***

Як хлопчики перемогли алмисів (алтайська казка)

Давним-давно колись на Алтаї жили два брати. Старшого звали Телезек, молодшого – Кобегеш. Одного зимового дня брати полювали. Слідів на снігу багато бачили, звіра жодного не добули.

Сонце західного краю землі торкнулося, зоря небосхилом розлилась, як раптом на схил гори, що сяяла в і неї, вискочила дика теке-коза.

Голову підвела, туди-сюди подивилася, понюшила, вухами ворухнула – прислухалася.

Телезек, не довго цілячись, послав стрілу. Але стріла зачепила козу ледь-ледь по рогах. Теке-коза стрепенулась і, як та птаха, перелітаючи з каменя на камінь, стрибнула на стрімке плече гори.

Тепер прицілився Кобегеш. Він нап’яв тятиву так мщно, що лопатки за спиною зійшлися. Коли з тятиви стріла зірвалася, з-під великого пальця його правої руки дим пішов. Але пущена стріла черкнула козу ледь-ледь по передніх копитцях. І коза, ледь торкаючи землі, помчала вгору кам’яними розсипами до шпиля гори. Кобегеш за нею! Та посковзнувся і впав. Ногу зламав.

Телезек хотів було віднести брата вниз, додому, але така знялася хуртовина, що Телезек сам мало не впав. Опустив він Кобегеша на землю, огледівся довкіл і побачив невеличку печеру. Притягнув туди, скільки вдалося назбирати, сухостою, запалив вогнище, влаштував брата на щойно нарубане кедрове гілля, сам поруч ліг.

Уранці прокинулися – небо ясне, вітру нема.

– Зачекай мене тут біля вогню, любий брате,– сказав Телезек. – Я піду хоч зайця, хоч білку вполюю, м’яса поїмо, живота нагріємо.

І лишився Кобегеш у печері сам. Цілий день на брата чекав, а брата все нема і нема. Вже й крайнебо згасло, тільки сніг ще де-не-де світився, і раптом побачив Кобегеш – вийшла з темних хащ жінка. Її лице подібне до місяця, як золото сяє, брови оксамитово-чорні, на одягу шістдесят гудзиків. Волосся у шістдесят шість кіс заплетено. В косах сині намистини, кожна завбільшки як модринова шишка. Стукаючись об гудзики на одежі, намистинки в її косах видзвонюють.

Зайшла до печери, простягла руки над багаттям – на тринозі стоїть мідний казан, змахнула рукою – ось і берестяне відро з водою. Налила води в казан, дістала м’ясо з рукава. Поклала в казан. Потім підійшла до Кобегеша, погладила ногу – поламані кості зрослися, пальці й нігті нагрілися.

Від того вечора зосталася жінка в печері. Поставили вони з Кобегешем два стовпи біля входу, навісили двері, вимостили поріжок. Кобегеш ходив на лови, вона їжу варила, шкури звірині шкребла, розминала, шила теплий одяг.

Скільки не ходив, скільки не шукав свого брата Кобегеш – слідів не знайшов, як спуститися самому вниз – не знає. Навколо печери ліс виріс непролазний, навіть мусі поміж деревами не пролетіти.

Минув рік. Народила жінка сина.

Аби дружину свіжою дичиною почастувати, узяв Кобегеш свій ялиновий лук, колчан зі стрілами, вийшов на лови. Недалеко відійшов, схаменувся: улюблена стріла з мідним наконечником у печері зосталася. Вернувся, одчинив двері й бачить: дика теке-коза через вогнище скаче.

Серце в Кобегеша упало, спиною мороз пішов. Збагнув він, що жона його – алмиска. Глянула коза на Кобегеша, через поріжок скікнула і втекла.

– Кобегеш! Кобегеш! – почувся далекий голос.

Упізнав Кобегеш голос свого брата.

А Телезек уже й двері відчинив, через поріг переступає.

– Довго ж я шукав тебе, любий братику,– мовив Телезек.– Як же ти сам у лісі жив?

Кобегеш голови підвести не сміє, глянути на свого брата не наважується.

Брехати не хоче, правду казати – боїться.

На той час раптом прокинувся хлопчик і заплакав.

І Кобегеш, нічого не втаюючи, повідав братові все, як було.

Телезек сказав:

– Звір хутром обростає, птаха – пером. Але людина живе для того, щоб уславити своє ім’я.

І дав він хлопчику наймення – Алмидак, в пам’ять про його матір-алмиску.

Спустилися вниз і стали втрьох в одному аїлі жити.

Удатним мисливцем виріс Алмидак. Однак верхи він ніколи не їздив. Якщо вибере собі коня в табуні, заарканить, до аїлу приведе, кінь тієї ж ночі утече невідомо куди, вранці повернеться невідомо звідки весь, у піні, на передні ноги впаде і вже не встане.

От і вирішили брати дізнатися, хто ночами ганяє коней Алмидакових. Зібрали вони смоли, обмазали спину коня і пустили. Уранці кінь повернувся, а до спини присмолилися, виявляється, білі, мов зайці, алмиси.

Брати схопили тугі луки, влучні стріли, Алмидак здійняв списа з бронзовим вістрям.

Алмиси в один голос заплакали:

– Дядьку Телезеке, помилуйте нас. Кобегеше, ми підемо від вас. Алмидаке, будемо тобі як раби служити...

– Небом присягніться!

– Присягаємо.

– Землею присягніться!

– Присягаємо.

– Присягайте вогнем і водою!

– Присягаємо.

Алмидак познімав алмисів з коня, обітер мохом і травою. Алмиси, від смоли звільнившись, прудкіш від зайців побігли. І на тому стійбищі ніхто їх більш не стрічав.

Тільки казка про них лишилася.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)