Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

***

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

Колись у давнину серед жовтого степу, поблизу Жовтого моря, біля підніжжя трьох гір стояв височенний, як скеля, срібний палац з огорожею з литого срібла та візерунчастими срібними ворітьми.

На північ від палацу паслося сто тисяч різної худоби, і на південній стороні меж випасались незліченні стада.

А володів усіма тими багатствами молодий Алтан-Шагай-мерген.

Окрім цього, в Алтан-Шагай-мергена був ще кінь буланої масті, що звався Агуй-Шарга-морьон.

В усьому білому світі не було такого бистрого, як вітер, скакуна. Так само, як не було в світі богатиря, що зрівнявся б силою з Алтан-Шагай-мергеном.

Разом з Алтан-Шагай-мергеном жив його старший брат з дружиною, на ім’я Ногон-Тольо. Були вони вже старі, бездітні; не було в них сина, щоб погойдати в себе на колінах, не було доньки, щоб пригортати до грудей.

Сам Алтан-Шагай-мерген нічого не робив, жив аби день до вечора спав не роздягаючись, їв не пережовуючи.

Каже йому якось Ногон-Тольо, братова дружина:

– І чому ж це ти, отакий молодий, дужий, живеш неробою? Табуни наші, що пасуться на пагорбах, і рогата худоба та вівці, які випасаються в долині, давним-давно блукають без догляду. Брат твій вже зістарівся й занепав на силі, але ж ти молодий, чому не візьмешся до роботи?

«Правду каже Ногон-Тольо,– думає собі Алтан-Шагай-мерген.– Справедливі її слова, справедливі її докори!» Устав, умився й вийшов на широкий срібний ганок.

Обвів він бистрими очима золотий степ, кинув пильний погляд у далечінь і побачив свого буланого коня Агуй-Шарга-морьона, котрий скуб травичку на північному схилі далеких гір. Свиснув Алтан-Шагай-мерген, як десятеро баторів, гаркнув, як двадцятеро баторів. Прислухався буланий кінь своїм правим вухом, прислухався лівим вухом і подумав: «Чи не господар кличе мене?»

Прищулив кінь свої нашорошені вуха до загривка, закинув сніжно-білого хвоста на спину й голосно заіржав. Упав щільний туман, знявся сірою хмарою пил – помчав кінь на поклик Алтан-Шагай-мергена.

Прибіг кінь до садиби, відчинив срібні візерунчасті ворота, вбіг на подвір’я, зупинився біля срібної конов’язі, мов прив’язаний, і дзвінко заіржав.

Засідлав Алтан-Шагай-мерген коня й поїхав на пасовисько.

Приїхав – став оглядати табуни й стада, що паслись на пагорбах та в долині.

Багато з’явилося приплоду за цей час! Удвоє побільшали його табуни й стада!

Гримнув Алтан-Шагай-мерген гучним голосом, позбирав усю худобу й коней та й погнав на водопій до неозорого Жовтого моря.

Стали коні, корови й вівці пити воду, випили все Жовте море аж до гальки, постукують об камінці копитами. Напоїв усіх Алтан-Шагай-мерген, погнав свої незліченні стада на пасовисько й покинув там. Потім обвів свої багатства поглядом і замислився: «Хто ж успадкує після мене мої табуни і всю мою худобу? Брат Ногон-Сойо-мерген уже старий, а сам я – людина самотня. Одна головешка і в полі не горить, самій одній людині жити ніяк не можна. Треба мені знайти дружину!»

Отак міркуючи, поїхав він додому неквапливою риссю, дзвонячи-подзвонюючи срібними брязкальцями коло сідла.

Приїжджає додому, прив’язує свого буланого коня біля конов’язі, а сам заходить у палац. Ногон-Тольо поставила перед ним золотий стіл, принесла найсмачніші наїдки, принесла чай, стала пригощати Алтан-Шагай-мергена та розпитувати, як там табуни й стада.

– Багато прибуло нам худоби,– каже їй Алтан-Шагай-мерген,– удвоє побільшали наші табуни і стада.

Слухає Ногон-Тольо, що каже їй Алтан-Шагай-мерген, а сама пильно-пильно вдивляється в його обличчя.

– У тебе якась журба в грудях,– каже йому,– Чому сльози стоять в твоїх очах? Що тебе мучить? Не крийся, скажи мені правду.

– Ви вже давно живете в світі, Ногон-Тольо,– каже їй на це Алтан-Шагай-мерген.– Багато ви бачили, багато чули. Скажіть, де б я міг знайти собі наречену?

– Знаю я одну дівчину,– відказує Ногон-Тольо,– але не можу сказати, хто вона. Як тільки скажу – велике лихо буде.

Став Алтан-Шагай-мерген благати Ногон-Тольо:

– Скажіть, не крийте: де живе ця дівчина, як мені знайти її?

Мовчить Ногон-Тольо, не хоче казати, губи міцно стиснула, навіть лице одвернула.

Довго благав, умовляв її Алтан-Шагай-мерген.

Нарешті не витримала Ногон-Тольо й сказала:

– На захід од нас є володіння багатющого Баїн-Мунгей-хана. Цей хан має доньку, на ім’я Гхайхан-Ірен-Тарбажі, що означає: «Прекрасний різнобарвний степовий орел». Обличчям своїм вона затьмарює сонце, а потилицею – місяць. Але добути її нелегко. Сила-силенна перешкод трапиться на твоєму шляху. Якщо ти справжній сміливець, то подолаєш усі ті перешкоди і візьмеш красуню собі за дружину.

Таке повідала стара Ногон-Тольо.

Вислухавши її слова, страшенно зрадів Алтан-Шагай-мерген. Не гаючись, став лаштуватися в далеку дорогу. Вдень при світлі сонця, вночі при свічці лаштується. Що відламалося приклеює, що відірвалося – пришиває. Оглядає й випробовує свою вояцьку зброю, готує в далеку путь і свого буланого коня. Старий волос увесь скребачкою зішкрябує, із власних рук травою коня годує, із срібної чаші водою напуває.

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

Дивиться на нього Ногон Тольо, сама себе картає: «Ну, навіщо я сказала йому? Чому не втрималась?»

Питає вона Алтан-Шагай-мергена:

– Що це ти надумав, любий? Куди це ти збираєшся?

Алтан-Шагай-мерген каже:

– Ти ж сама вказала мені наречену! От я їду сватати її!

– Не роби цього, любий! Сказала я тобі, не подумавши... Скільки баторів, ще звитяжніших, ніж ти, їздили сватати красуню, але спитай – чи поверталися вони назад? Щось я не чула...

– Молодець своєї думки не покине, так само, як і вовк та собака не покинуть кістки, що трапила їм у лапи! – каже Алтан-Шагай-мерген.– Хіба не все одно, де саме ляжуть мої кістки й кістки мого коня?

Призначеного дня став він сідлати коня. Поклав на нього шовковий пітник, поверх нього срібне сідло, десятьма попругами міцно-наміцно стягнув та загнуздав коня срібною уздечкою.

А тоді й сам став одягатися. Надів шовковий дигил – халат, облямований видрячим хутром, надів панцир і відв’язав шовковий повід від конов’язі.

Ногон-Тольо вийшла слідом за ним подивитися, як він рушить у дорогу.

Спритно скочив Алтан-Шагай-мерген на свого буланого огира і вже хотів був рушати.

– Стривай! – гукнула Ногон-Тольо.– Зажди трохи!

Стисла вона м’ясо двадцяти баранів у дві грудки, двадцять копиць сіна стисла в дві грудки, поклала у налучник Алтан-Шагай-мергена й каже:

– Це тобі на дорогу... Сам голодуватимеш – їж м’ясо, кінь голодуватиме – годуй сіном.

Сказала це, попрощалась і гукнула наостанку:

– Щасливо тобі повернутися на рідну землю, живим повернутися в свій дім!

Ударив буланий кінь копитом, біля конов’язі знялась хмара Пилу – і зник вершник з очей.

Лише майнула вдалині за гірським хребтом червона китиця його шапки, блиснув проти сонця срібний сагайдак.

– Добрий молодець-вершник! – мовила Ногон-Тольо.– Добрий і його вітроногий буланий кінь!

Тим часом Алтан-Шагай-мерген скакав собі, видзвонюючи срібними брязкальцями біля сідла.

Їде він риссю, минає п’ядь за п’яддю. Десять, двадцять падей минув... Літо впізнає із співу жовтогрудки, зиму впізнає із скрекотання сороки. Почує жовтогрудку, думає: літо настало – лисячу шапку на потилицю зсуває; почує сороче скрекотання, думає: зима – лисячу шапку насуває на лоба. Отак їхав та їхав, аж доки не ослаб.

– Ну,– каже,– час дати спочинок і собі, й коневі! Оглянувся Алтан-Шагай-мерген – навкруги місце дике, пустельне; ніяк ізюбра встрелити, ніяк і коневі добре пасовисько знайти. Вийняв тоді він з налучника дві грудки м’яса та дві грудки сіна, що їх дала на дорогу Ногон-Тольо, сам попоїв і свого буланого коня нагодував.

Відпочив, підживився Алтан-Шагай-мерген, відпочив його буланий кінь, і вони рушили далі.

їде Алтан-Шагай-мерген, аж бачить – стоїть висока гора. Виліз він на її вершину, сів, закурив люльку й став роздивлятися навкруги. Кинув оком туди й сюди – побачив удалині блискучий палац Баїн-Мунгей-хана. Придивився: людей коло палацу – мов трави в долині, мов дерев у лісі.

То все підданці Баїн-Мунгей-хана. Бачить Алтан-Шагай-мерген – підходять на водопій до моря коні, корови та вівці Баїн-Мунгей-хана.

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

Передні табуни й стада чисту воду п’ють, а останні тільки мокрий пісок та водорості лижуть.

Так багато різної худоби у Баїн-Мунгей-хана!

«Чи ж схоче такий багатющий хан віддати за мене свою доньку? – думає Алтан-Шагай-мерген,– Ну, та молодець свого бажання не занехає, так само, як вовк та собака із зубів не випустять здобич. Куди надумав, туди й треба їхати!..»

Помислив так, витяг із сагайдака стрілу, наклав її вушком на тятиву свого жовтого лука й стрельнув просто в ріг палацу Баїн-Мунгей-хана.

Полетіла стріла і встромилася в ріг ханського палацу, аж палац похитнувся.

Вийшов Баїн-Мунгей-хан і наказує своїм слугам:

– Ану, висмикніть оцю стрілу!

Стали слуги висмикувати стрілу, та хоч як силкувалися, не могли нічого вдіяти.

Тим часом Алтан-Шагай-мерген сів на свого буланого коня, спустився з гори й під’їхав до палацу Баїн-Мунгей-хана. Зупинився біля палацу й каже:

– Багацько вас тут згромадилось, а не можете висмикнути із стіни стрілу простої людини!

Мовивши це, підійшов до стіни, висмикнув одною рукою стрілу й заховав у свій срібний сагайдак. А тоді припнув буланого коня шовковим поводом до срібної конов’язі й увійшов у палац Баїн-Мунгей-хана. Побачив його хан, стрепенувся на своєму шире. Алтан-Шагай-мерген вітається, вклоняється йому низько, віддає шану.

Заспокоївся Баїн-Мунгей-хан, звеселів, посадовив Алтан-Шагай-мергена праворуч од себе.

Присунув до нього золотий стіл, став пригощати й розпитувати:

– З якої це ви країни? Де ваша батьківщина? Куди їдете та як вас звуть?

Алтан-Шагай-мерген каже:

– Живу я на північній стороні, біля підніжжя трьох гір, на березі трьох морів. Звуть мене Алтан-Шагай-мерген, а приїхав я сватати вашу доньку, поспитати, чи ви згодні прийняти мене в зяті.

Зрадів Баїн-Мунгей-хан і каже:

– Добру мову добре й слухати! Я згоден віддати за вас свою доньку Гхайхан-Ірен-Тарбажі!

Сказавши це, Баїн-Мунгей-хан звелів бити у золотий барабан – скликати всіх своїх підданців, які живуть на північній стороні; наказав бити в срібний барабан – скликати всіх підданців, які живуть на південній стороні.

З’їхалося стільки людей, що ані оком їх обвести, ані полічити. Наготували м’яса – цілі гори, наготували питва – ціле море. Дев’ять днів і дев’ять ночей з радощів бенкетували, лише на десятий день порозходилися по домівках.

Так одружився Алтан-Шагай-мерген з прекрасною Гхайхан-Ірен-Тарбажі.

Трохи згодом каже він БаїнМунгей-ханові:

– Лосина лопатка в казані не вміщається, чужинець на чужій землі не вживається. Людина, яка має батьківщину, повинна їхати до своєї землі, людина, яка має свою воду, повинна їхати до своєї води.

Так сказав Алтан-Шагай-мерген і став лаштуватися в путь-дорогу.

Баїн-Мунгей-хан дав доньці в посаг половину свого багатства: половину різної худоби, половину золота, половину срібла.

До срібної коляски запрягли трьох білих іноходців і вирядили чарівну Гхайхан-Ірен-Тарбажі в путь.

їде вона в срібній колясці; Алтан-Шагай-мерген скаче верхи на своєму буланому коні. Позаду їдуть пастухи, женуть незліченні стада різної худоби.

Коли проїхали вже половину дороги, Алтан-Шагай-мерген сказав дружині:

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

– Я поскачу вперед, огляну свій палац, приготую все до твого приїзду, а ти помалу їдь слідом за мною. Там, де я проведу рису по землі, спокійно їдь далі, а де намалюю кружало – зупиняйся на ночівлю.

Сказав це, попрощався з Гхайхан-Ірен-Тарбажі й поскакав уперед.

Їде він по дорозі й бачить: червоний пил стовпом знявся до високого неба, темно-червоний пил стелеться но широкій землі. Придивився Алтан-Шагай-мерген – аж то їде йому назустріч велетенський вершник на жовтому коні, їде, а сам гатить свого' жовтого коня по клубах і по шиї сорокапудовим молотом. З’їхались вони й зупинились на дорозі.

Сімдесятип’ятиголовий Дарда-Шара-мангатхай каже:

– Гхун! Гхун! Нарешті зустрів я тебе, викрадачу чужого добра! Навіщо ти викрав мою наречену Гхайхан-Ірен-Тарбажі? Я обрав її за дружину, коли вона ще в пелюшках була, коли вона ще в колисці гойдалася! Стрілитися будемо чи боротися? Кажи швидше!

Алтан-Шагай-мерген каже:

– Для початку будемо стрілитися!

Роз’їхалися вони в різні боки, піднялись на вершини двох гір і гукають один одному:

– Ти стріляй перший!

Сімдесятип’ятиголовий Дарда-Шара-мангатхай узяв свою чавунно-срібну стрілу, поклав її на тятиву лука, натягнув і мовив:

– Якщо мені судилося загинути, лети, моя стріло, безвісти, а якщо судилося перемогти, пробий наскрізь великі й широкі груди Алтан-Шагай-мергена! Так пробий, щоб крізь рану сонце засвітило!

Напнув мангатхай свій лук і стрельнув. Полетіла його стріла з посвистом і гудінням.

Алтан-Шагай-мерген розстебнув ґудзики на своєму дигилі, випнув голі груди, стоїть – чекає. Коли це з лютим посвистом прилетіла стріла сімдесятип’ятиголового Дарда-Шара-мангатхая й пробила наскрізь міцні, широкі груди Алтан-Шагай-мергена – аж крізь рану сяйнуло проміння сонця.

Алтан-Шагай-мерген почав був падати, але зібрався на силі, підвівся й заткнув рану в грудях каменем завбільшки з лоша; рану в спині заткнув каменем завбільшки з барана; погладив рани великим пальцем, і затяглися рани, ще погладив їх вказівним пальцем – і геть одужав.

А тоді каже сімдесятип’ятиголовому Дарда-Шара-мангатхаю:

– Ти не думай, що твоя стріла заподіяла мені смерть, бо є в мене чудесна сила, щоб гоїти рани. А тепер моя черга стріляти!

З цими словами Алтан-Шагай-мерген витяг стрілу із срібного сагайдака, дістав із налучника жовтого лука, притулив стрілу вушком до тятиви, напнув тятиву й мовив:

– Як судилося мені вмерти, лети, моя стріло, безвісти, а як судилося перемогти, зітни середню голову мангатхаю й повертайся до мене назад!

Сказав – і стрельнув. Полетіла його стріла з посвистом і гудінням.

А сімдесятип’ятиголовий Дарда-Шара-мангатхай стоїть на горі й чекає. Прилетіла стріла й зітнула йому середню голову, а тоді повернулася в сагайдак Алтан-Шагай-мергена.

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

Гримнув сімдесятип’ятиголовий Дарда-Шара-мангатхай на землю, але зараз же звівся, схопив ту свою середню голову, притулив до шиї, погладив великим пальцем – голова приросла, вказівним погладив – одужав, мов нічого й не було. А тоді засміявся всіма сімдесятьма п’ятьма головами й гукає:

– Не думай, що я також не вмію чаклувати, що немає в мене чарівної сили!

Алтан-Шагай-мерген каже:

– Якщо не здужали ми перемогти один одного стрілами, давай боротися!

– Давай! – гукає мангатхай.

Спустилися вони з гір, з’їхалися на рівнині, позлазили з коней, пустили їх пастись, а самі стали боротися.

Боролися без перепочинку три дні й три ночі, та не могли подолати один одного. Боролися дев’ять днів і дев’ять ночей, боролися три місяці – не могли один одного подолати. Отак боролися вони без перепочинку аж три роки. Збивали землю ногами – здіймалися гори, топтали землю – з’являлися глибокі паді. Навколо знявся пил, заклубочів густий туман; чорний морок затулив сонце. Птахи не могли знайти свої гнізда з пташенятами, кози погубили своїх козенят, люди не могли втрапити в свої юрти.

Через три роки у сімдесятип’ятиголового Дарда-Шара-мангатхая стало серце битися слабше, ребра стали гнутися, на тілі виступив чорний піт. В очах йому потемніло. І тут схопив його Алтан-Шагай-мерген, зім’яв, мов повстину, підняв високо та як ударить з усього маху об землю!

Від цього удару сухі дерева в західній тайзі поламалися, а зелені дерева позгиналися.

Потім жбурнув мангатхая в лівий бік.

Від цього удару сухі дерева в східній тайзі поламались, а зелені дерева позгиналися.

Збагнув сімдесятип’ятиголовий Дарда-Шара-мангатхай, що смерть прийшла, і, мов цап, заголосив з жаху, як маленьке козеня, тонким голосом замекав.

Відрубав Алтан-Шагай-мерген мангатхаю середню голову, а тіло спалив на великому вогнищі й попіл на північ та на південь розвіяв. І тут замислився Алтан-Шагай-мерген: «Убив я Дарда-Шара-мангатхая, та жива його страхітна мати Еме-Хара-мангатхай, яка плодить отаких потвор. Доки вона жива, не знати спокою в світі ні мені, ні іншим людям!»

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

З такими думками помчав Алтан-Шагай-мерген у країну злих мангатхаїв.

Мов кинутий камінь, мов пущена з лука стріла, він мчав, мов сокіл, з посвистом летів.

Аж ось на шляху своєму побачив Алтан-Шагай-мерген височенну гору. Погнав коня на її вершину, скочив з сідла, сів і закурив люльку. Дивиться пильним оком, поглядає навкруги, аж бачить – виблискують удалині три мідні палаци. Схотілося Алтан-Шагай-мергенові довідатися, хто в тих палацах живе. Сховав він люльку, сів на свого буланого, спустився з гори й поскакав до блискучих мідних палаців.

Приїхав до першого, скочив з коня й зайшов у двері. Бачить: сидить чудовисько – стара Еме-Хара-мангатхай і мне ізюброву шкуру.

У старого бабиська верхні повіки очей звисали на ніс, а нижні повіки звисали на щоки: верхня губа звисала на нижню щелепу, а нижня губа – аж на груди.

Така страхітна була рідна мати мангатхаїв! Почула вона, що хтось зайшов, підняла руками верхні повіки, підперла їх товстелезними стовпами, глянула на Алтан-Шагай-мергена й засичала:

– Ти не радій, що подолав мого сина! Ще й ніч не мине, як я обірву твоє життя, мов тоненьку ниточку!

З цими словами Еме-Хара-мангатхай кинулася на Алтан-Шагай-мергена.

Метнувся Алтан-Шагай-мерген до дверей, але не встиг однією ногою ступити на поріг, як Еме-Хара-мангатхай наздогнала його й, щосили вдаривши кожем’ялкою, з голови до ніг розрубала на дві половини. З однієї половини зробила птаха яструба, а з другої половини – птаха сокола й звеліла їм літати-кружляти без упину над брамою палацу.

Тоді Еме-Хара-мангатхай вийшла за браму, рубонула буланого коня й також розітнула його на дві половини. З кожної половини вона зробила по собаці й міцно прив’язала обох собак до брами.

Покінчивши з цим, Еме-Хара-мангатхай люто зареготала й сказала:

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

– От якого непереможного ворога я подолала!

Сказала й повернулася в свій палац, знов сіла м’яти ізюброву шкуру.

Тим часом дружина Алтан-Шагай-мергена їхала і їхала вздовж риси, що її чоловік накреслив на дорозі. Там, де він накреслив кружало, вона зупинялася на ночівлю і перепочинок. Раптом риса обірвалася.

«Щось тут сталося,– подумала Гхайхан-Ірен-Тарбажі,– видно по слідах, що хтось напав на мого чоловіка й він зараз з кимось б’ється».

Поміркувала вона, що їй робити, й вирішила так:

«У битві я йому допомогти не можу, поїду краще до його палацу!» І рушила далі з усіма своїми слугами й стадами. Їде, їде – й приїхала нарешті до сяйного палату Алтан-Шагай-мергена.

Як побачили Ногон-Тольо та її старий чоловік, хто до них приїхав, зраділи так, що й словом не сказати.

– Добру дружину добув собі наш Алтан-Шагай-мерген! – кажуть.

Поставили перед нею золотий стіл, стали пригощати найсмачнішими стравами.

Розпитали її, про все довідалися, стали жити разом, дожидати Алтан-Шагай-мергена.

Через деякий час народився у Гхайхан-Ірен-Тарбажі син. Коли він народився, наказали рідні бити в золотий барабан – скликати підданців з північної сторони; наказали бити в срібний барабан – скликати підданців з південної сторони. Для всіх наготували цілі гори м’яса, цілі озера різних напоїв – почався великий бенкет. Дев’ять днів і дев’ять ночей бенкетували. На цьому бенкеті немовляті дали ім’я. Назвали його Алтан-Жоло-мерген.

Після того ще гуляли; аж на десятий день гості порозходилися.

А цей новонароджений син Алтан-Шагай-мергена лише одну ніч проспав і вже не може вміститися на шкурці річного барана, не може напитися молоком однієї корови. А як два дні прожив, уже й на шкурці дворічного барана не може вміститися, не може напитися молоком з двох корів. Отак швидко росте!

День у день хлопчина все більшає та більшає, а ніч мине – усе вищає. Небагато часу минуло, вже й з палацу вийшов Алтан-Жоло-мерген – побавитися з хлопчаками. Та хлопчаки незабаром відлупцювали його за щось і кажуть:

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

– У нас в усіх батьки є! А в тебе немає!

Заплакав Алтан-Жоло-мерген, із сльозами прибіг додому й скаржиться матері:

– Мене хлопчаки побили! Кажуть: «У тебе батька немає!» Де мій батько, скажи?

Зажурилася Гхайхан-Ірен-Тарбажі й каже синові:

– У тебе справді немає батька!

Наступного дня знов пішов Алтан-Жоло-мерген бавитися з хлопчиками. Але наостанку вони знов одлупцювали Алтан-Жоло-мергена й кажуть:

– У тебе батька немає! А у нас є!

У горі й сльозах прийшов Алтан-Жоло-мерген додому й знову питається в матері:

– Де, ну де мій батько? Скажи!

Тоді Гхайхан-Ірен-Тарбажі сказала:

– Твій батько був найкращий у світі стрілець і найхоробріший з хоробрих. Та злюща мати мангатхаїв заворожила його. Вона обернула твого батька на двох птахів – яструба й сокола, й вони без упину кружляють над брамою її палацу. А вітроногого батькового буланого коня злюща відьма обернула на двох собак і прив’язала до своєї брами.

– Я поїду до Еме-Хара-мангатхай! Присилую її розчаклувати мого батька та його буланого коня! – гукнув Алтан-Жоло-мерген.

– Ти ще малий,– каже йому мати.– Де тобі воювати з Еме-Хара-мангатхай! Вона дужа, підступна, а в тебе ще кістки тонкі, й тіло твоє неміцне.

Не слухає Алтан-Жоло-мерген матері, одне гукає:

– Не залишуся вдома! Поїду визволяти мого батька.

– Ну, гаразд! – погодилася мати.– Але спершу доведи свою силу й спритність. У наших табунах пасеться золотавобуланий кінь. Ще ніхто не міг його спіймати й приборкати. Як зумієш спіймати того коня й загнуздати – поїдеш до Еме-Хара-мангатхай, не зумієш – сидітимеш удома.

Пішов Алтан-Жоло-мерген на те місце, де випасався золотаво-буланий кінь, і заліг у траві.

Довгенько лежав, аж доки золотаво-буланий кінь підійшов ближче й став скубти траву. Тут Алтан-Жоло-мерген вискочив із своєї схованки й накинув на коня поводи. Заіржав огир, хотів був видертися, але не зміг. Алтан-Жоло-мерген спритно скочив йому на спину. Заіржав золотаво-буланий кінь, став цапа й ну підстрибувати аж до неба, бити копитами, трусити гривою!

Та Алтан-Жоло-мерген мов приріс до кінської спини.

Тоді кінь скорився й мовив:

– Бачу: знайшов я собі доброго господаря!

Примчав Алтан-Жоло-мерген додому, припнув коня міцним шовковим поводом до срібної конов’язі й став лаштуватися в дорогу – на бій з лютою непереможною матір’ю мангатхаїв.

Спорядився молодець у дорогу, засідлав коня, попроїдався з ненькою, попрощався з рідними, скочив на коня й помчав на південь.

Мати й Ногон-Тольо провели його поглядом і подумали: «Від доброго батька народився цей звитяжець!»

А хоробрий Алтан-Жоло-мерген скакав собі й скакав без перепочинку. Коли чув спів жовтогрудки, думав: «Оце літо настало!», коли чув, як ряба сорока скрекоче, думав: «А оце вже зима прийшла!»

Так він собі їхав і їхав, ніде не відпочивав, навіть на ночівлю не зупинявся. Аж ось виїхав на вершину високої гори. Побачив мідні палаци, що виблискували на сонці, й сказав:

– Ось тут вона живе – Еме-Хара-мангатхай!

Скочив Алтан-Жоло-мерген з коня, обернув його на золоту монету й поклав собі в кишеню. А сам обернувся на жовту осу й полетів навпростець до трьох мідних палаців.

Прилетів до того палацу, де жила сама Еме-Хара-мангатхай, сів на лівому ганку й став стежити за кожним її рухом, за кожним її словом.

Так просидів він тут три роки – й збагнув геть усі таємниці Еме-Хара-мангатхай, довідався, як вона чаклує, які заклинання проказує.

Після того захотілося йому подивитися, хто живе в сусідньому мідному палаці. Прилетів – бачить: походжає в палаці гарна молода дівчина, заплітає чорне волосся у вісімдесят кіс і наспівує пісню.

Тут Алтан-Жоло-мерген залетів у палац, знов обернувся на молодого красеня й питає в дівчини:

– Звідкіля ти, красуне, і як тебе звуть?

– Я жила раніш на вершині гори Мьонгьотьоула, а звуть мене Нарин-Зала-абахай,– каже дівчина.

– Як же ти потрапила сюди?

– На наше селище напав лютий мангатхай, син Еме-Хара-мангатхай- Усе зруйнував, пограбував, а мене сюди приніс. Живу тут і чекаю, коли страхітна Еме-Хара-мангатхай проковтне мене,– відказала дівчина.– А тепер скажи: звідкіля ти сам та як тебе звуть?

– Я син Алтан-Шагай-мергена – Алтан-Жоло-мерген. Приїхав я з північної сторони, щоб подолати Еме-Хара-мангатхая і визволити мого батька.

– Еме-Хара-мангатхай дужа й підступна, як же ти її подолаєш? – питає дівчина.

– Досить у мене для цього й сили, й спритності,– каже Алтан-Жоло-мерген.– Довго я стежив за нею, вивідав усі її хитрощі й таємниці.

– Коли будеш боротися з Еме-Хара-мангатхай, я допомагатиму тобі...– мовила Нарин-Зала-абахай.

Як Алтан-Шагай-мерген та його син перемогли злих мангатхаїв (бурятська казка)

Тут Алтан-Жоло-мерген вийшов з цього мідного палацу і вбіг у сусідній палац. Там сиділа страхітна Еме-Хара-мангатхай і м’яла шкуру ізюбра.

Почула, що хтось зайшов, підняла верхні повіки очей, підперла їх товстелезними стовпами й побачила Алтан-Жоломергена.

– А,– загарчала Еме-Хара-мангатхай,– бачу я: син приїхав визволяти свого батька. Проте й ніч не мине, як я обірву твоє життя, мов тоненьку ниточку!

З цими словами вона схопилася з місця, підбігла до Алтан-Жоло-мергена й замахнулася своєю чавунно-срібною кожем’ялкою... Та Алтан-Жоло-мерген не злякався й теж спритно підскочив до страхітливої баби, схопив її за коси.

Довго билися вони в мідному палаці. Так товкли одне одного, що провалили стіну й вибігли на подвір’я.

Билися три доби, не могли одне одного побороти... Билися три місяці, билися три роки... Аж тут прийшла до них Нарин-Зала-абахай, дівчина з вісімдесятьма косами, й каже:

– Ось нехай супротивники попоїдять трохи. Підживляться – їм і сили прибуде.

З тими словами вкинула в рота Алтан-Жоло-мергенові пригорщу білого проса. З’їв молодець те просо, справді підживився, й сили йому прибуло вдвоє. А в пащу Еме-Хара-мангатхай дівчина сипнула пригорщу чорного проса. Ковтнула баба те просо, й сила її враз поменшала, стала вона хитатися, стали ноги її підгинатися. Зібрав Алтан Жоло-мерген усе своє завзяття. кинув злющу бабу на землю й розрубав мечем на дві половини.

І вилетіла з обох половин сила-силенна птахів, вибігла сила-силенна звірів, вийшла сила силенна людей; одні сунули пішки, інші виїжджали верхи на конях. Птахи полетіли геть у степи, звірі повтікали в ліси, люди порозходилися й пороз’їжджалися хто куди, кажучи одне одному: «Я ось такого хана підданець!», «А я ось у такій місцині живу!» І всі вони дякували Алтан-Жоло-мергенові, зичили йому добра й примовляли: «Аби ти до кінця віку отак перемагав своїх недругів!»

Тут Алтан-Жоло-мерген приніс берести з дев’яти лісів, приніс води з дев’яти джерел. Спіймав яструба й сокола, що кружляли над брамою, потер їх берестою, обмив водою. Обидва вони з’єдналися – і враз де не взявся Алтан-Шагай-мерген!

Тоді Алтан-Жоло-мерген одв’язав од брами собак, потер їх берестою, обмив водою з дев’яти джерел, і враз на світ з’явився буланий кінь.

Дивиться Алтан-Шагай-мерген і питає в молодця:

– А хто ж ти такий? Чий ти син?

– Ім’я моє Алтан-Жоло-мерген. Я син Алтан-Шагай-мергена,– відповідає той.

Не повірив йому Алтан-Шагай-мерген.

– Якщо ти справді мій син,– каже йому,– відійди на один день відстані й стрельни з лука так, щоб мені стріла твоя одірвала ніготь з великого пальця, а самого пальця не зачепила б.

Не кажучи ні слова, молодець одійшов на один день відстані й стрельнув з лука. Влучила його стріла Алтан-Шагай-мергенові в ніготь великого пальця, а самого пальця не зачепила. Ой, як зрадів Алтан-Шагай мерген!

– Правда, правда, ти мій син!

Садовить він молодого батора на своє праве коліно, обіймає, пестить його, як немовля; садовить на ліве коліно, чукикає, як більшу дитину, розпитує про матір, про стару тітку Ногон-Тольо, про старого дядька.

Після того тіло страхітної баби Еме-Хара-мангатхай спалили на великому вогнищі, а попіл на південь і на північ розвіяли. І палаци мангатхаїв спалили дотла.

– Тепер,– кажуть батько й син,– перевелось люте плем'я мангатхаїв. Тепер житимуть люди безбоязно!

Разом з батьком та красунею Нарин-Зала-абахай Алтан-Жоло-мерген вирушив додому.

Удома з радощів утнули небувалий бенкет, гуляли дев’ять днів і дев’ять ночей. М’яса наготували цілі гори – хоч вилазь на них, питва наготували цілі озера – хоч купайся в них!

І стали жити всі вкупі радісно й щасливо.

* Шире – трон.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)