Іван-королевич, його сестра і змій (українська народна казка)

***

Іван-королевич, його сестра і змій (українська народна казка)

Був собі король, і поїхав він дивитись на військо. Їздив-їздив, обдивився – усе як слід справно. Крикнув:

– Задоволені, хлопці?

Поїхав у другий кінець і там крикнув. Всі солдати одказують йому:

– Задоволені всі, ваша величність!

От він сів на коня і поїхав додому, а жарко було так, що не доведи Мати Божа. Захотілося королеві води напитися, а додому ще, може, яких-небудь оставалося верст двадцять або й більше. Що тут робити? Пити так хочеться, що аж душа горить. Дивиться він, аж на стороні від дороги геть блищить болото.

– Піду, – думає собі він, – та хоч болотяною водою промочу горло, коли нема криничної.

Під’їхав він ото до того болота, прив’язав коня там, може, до лози чи до якого куща, і пішов сам в болото, став там та й стоїть – не може зігнутися, щоб напитися води, а по коліна в воді стоїть. Став виходити з води – так ні: так його й присмоктало, і ноги не витягне з багна. Силкувався він, силкувався – нічого не вдіє. Став він та й думає:

– Коли б який чорт случився та порятував, вже б нагородив добре за те.

Коли дивиться – аж летить злий дух та й каже:

– А даси те, що в тебе дома є, про що ти не знаєш, то я тебе вирятую з біди.

– Дам, дам, голубчику, тільки вирятуй.

От той злий дух ухватив його, так і випер з болота, поставив його коло коня, а сам полетів.

Приїздить король додому, аж чує, що його жінка привела заразом двоє дітей: хлопчика і дівчинку, – так він так аж за голову вхопився.

– Боже мій! Що ж я наробив: чорту невинні душі подарував!

Іде до жінки та й хвалиться їй: – Так, – каже, – і так, така-то й така-то пригода мені трапилась у дорозі: подарував нечистій силі обох діточок, і з голови мені вийшло, що я тебе дома оставив важкою.

– Знаєш, – каже вона, – чоловіче, що?

– А що, жінко?

– Зірвемо поміст у такій-то хаті та заховаємо їх обох туди, під той поміст. То поки підростуть, будемо туди їм їсти подавати, а як виростуть, то тоді можна буде їх в другу землю перевезти: може-таки, як прийде злий дух, то не знайде їх під помостом.

– Правду ти, жінко, кажеш. Так воно і буде: заховаєм діток під поміст, може-таки, він там їх не знайде.

Ото велів король зірвати поміст, зробив там для дітей таку хатку, зробив дірочку в куточку, щоб можна було їм подавати туди їсти і пити, і закрив знову тим самим помостом зверху.

Ростуть там тії діти не по роках, а по годинах, – не так по годинах, як по хвилинах. Ще й півроку не пройшло, а вони вже давно говорять обоє і бігають там, під помостом, – такі повиростали, що якби хто подивився на них, то зроду б не сказав, що вони ще такі молоденькі. Ото проходить рік, прилітає нечиста сила за ними просто до короля й каже:

– Ну, тепер давай мені те, що ти торік подарував!

– Шукай, – каже король, – як знайдеш, то твоє буде. Що ж я тобі таке тоді подарував?

– Е-е!.. Добре ти, – каже, – знаєш, що ти мені подарував. Воно тут було, я знаю добре, тільки не знаю, де тепер ділося. Треба піти розпитатися.

От злий пішов до кочерги і питає:

– Кочерга, кочерга, скажи, де мій подарунок дівся?

– Не знаю я. Я тільки знаю, як з печі вигрібати попіл, чи там огонь, та як добра кухарка, то на ніч мене під піч положить, а як ні, то я отак, як бачите, стою у кочергах цілу добу.

Іде він до рогача і питає його:

– Рогаче, рогаче, скажи мені, де мій подарунок дівся?

– Я б тобі сказав, та й сам не знаю. Я нікуди не ходжу, тільки знаю ото, що вийняти горщик з печі, та як добра кухарка, то положить мене на ніч під піч, а як ні, то я от так, як бачите, і стою у кочергах цілу добу.

Ото йде змій до сокири і питає її:

– Сокиро, сокиро, скажи мені, де мій подарунок?

– Як же я тобі можу сказати, де твій подарунок, коли я сама далеко не захожа. Я от тільки буваю на дровітні, як от часом треба дров нарубати або де кілочок який затесати, а то усе от тута, за лавою, і сиджу, та ще, правда, як добрий господар, то положить на ніч під лаву, а як ні, то я тут і днюю, і ночую.

Пішов він до долота та й каже:

– Долото, долото, скажи мені, де мій подарунок. Я тебе буду за те в повазі держати, позолочу твою голову, ніколи й обух не доторкнеться до твоєї голови, а як не скажеш, то день і ніч будуть тебе по голові бити обухом.

– Добре, – каже долото, – скажу тобі, де ти можеш найти свій подарунок, візьми мене, понеси в кімнати і кидай в кожній хаті: де застромлюсь у помості, то в тій і шукай під помостом.

Ото поніс він в одні покої, кинув – боком упало на поміст, поніс у другий, кинув – і там упало боком на поміст, поніс в третій, кинув – застромилось. Став він поміст зривати та шарити під помостом, коли дивиться – аж вони обоє в кімнаті стоять собі. Він забрав їх і полетів. Що вже король з королевою не поплакали, що вже вони його не просили – забрав і полетів.

Довго він летів з ними – може, днів троє або і четверо, страшенно втомився, сів віддихатися та й загадав дівчинці в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати.

Сидять вони над ним обоє – та ськає, а хлопець п’яти чухає, коли дивляться, аж летить кінь та й каже до тих дітей:

– Як хочете утікти від смерті, то сідайте на мене, будемо тікати.

Посідали вони на того коня обоє і поїхали. І їдуть та їдуть, їдуть та їдуть, коли змій і прокинувся: дивиться – аж нема коло нього дітей. Кинув він раз огнем – не докинув, кинув другий – кінь і питає:

– А що, пече вас, дітки?

– Не дуже, – кажуть.

– Ну, так будемо ще бігти.

Кинув змій і третій раз огнем – кінь знову питає дітей:

– А що, чи ж пече?

– От тепер, – кажуть, – пече, та ще й дуже.

– Ну, – каже кінь, – тепер злазьте, бо як дожене нас змій, то пропадете ви, пропаду й я, усіх нас поїсть.

Позлазили діти з того коня, посідали на полі, а кінь полетів дальше, скільки видно. Не вспів він залетіти на одну гору, а тут уже і змій летить, такий сердитий, що аж іскри з нього сипляться, як із головешки. Ото долітає до тих дітей і каже:

– Ну, тепер я вас поїм, коли зі мною так зробили – утекли од мене.

– Не їж нас: ми дітки ще маленькі, самі не знаємо гаразд, що робимо. Нам кінь сказав, щоб ми сідали на нього, ми й посідали обоє, а він нас і повіз, а куди і на що – ми й самі не знаємо.

Забрав той змій їх і полетів. Летів він з ними ще довше, як перший раз, утомився і сів знову віддихатися, і знов-таки загадав дівчині ськати у голові, а хлопцю чухати п’яти. Дівчина ськає, а хлопець чухає п’яти, а нечиста сила спить. Коли дивляться вони – аж летить летючая птиця і каже їм:

– Ну, дітки, ану тікати, а то пропадете: вас змій поїсть. Сідайте на мене, я вас понесу.

Сіли тії діти і утекли, а змія сонного покинули на полі.

Ото летить та летюча птиця та й летить, коли це змій прокинувся, глянув у ноги – нема хлопця, тряхнув головою – і дівчини нема. Кинув він огонь: раз кинув, другий кинув і третій раз, а летюча птиця і питає:

– А що, дітки, чи не пече вас часом?

– Ох, – кажуть, – пече, та ще й дуже.

– Ну, так злазьте, а то як дожене змій, то й мене з’їсть.

Позлазили дітки, посідали на степу і ждуть, а птиця полетіла та й полетіла, тільки видно.

Сидять вони, плачуть та й думають, що то їм од змія буде за те, що покинули його сонного на степу, коли дивляться, аж летить змій такий сердитий, як огонь, і каже:

– Ну, тепер я вас поїм, коли ви так зі мною уже другий раз робите.

– Не їж нас, – кажуть вони, – ми діти маленькі, нічого не знаємо. Нам каже летюча птиця: сідайте, я вас понесу, ми й посідали.

Ото забрав змій їх і полетів. Знову утомився і сів віддихатися, загадав дівчині в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати, коли біжить бичок та такий же то поганий та кошлатий, що гидко на нього й глянути, і каже:

– Ей, дітки, пропадете ви, ану краще тікати. Сідайте на мене обоє, я вас понесу.

Посіли тії дітки на того бичка, він і поніс їх, та так скоро, так скоро, що й вітер не дожене – так скоро.

Проснувся змій, дивиться – нема його дітей. Кинув він раз огнем, кинув другий, кинув і третій – бичок і питає:

– А що, дітки, чи пече?

– Пече, – кажуть, – та ще й дуже.

– Влізь, – каже бичок, в ліве вухо, а в праве вилізь, вийми збрую на себе й на мене.:

Поліз той хлопчик в ліве вухо, виліз у праве і вийняв одну збрую на себе і на нього, понадівали і біжать, а змій все кида огнем. Пробігли трохи, от бичок і питає дітей:

– А що, чи пече?

– Пече, – кажуть, – не помагає і збруя.

– Полізь же, – каже бичок, – уже в праве вухо, а в ліве вилізь і візьми гребінець, і як вилізеш, то махнеш назад тим гребінцем, то стане ліс густий та здоровий такий, що уже через той ліс огонь не достане нас.

Поліз той хлопець в праве вухо, у ліве виліз, виніс гребінець, махнув тим гребінцем назад, і став ліс такий густий та здоровий, що не проїхати його, ні пішки пройти: так дерево коло дерева й поросло, та все таке ж то претовсте, що й у чотирьох не обнімеш. Летить той змій, долетів до лісу – палить, ломить, трощить, – таке лихо піднялось в тім лісі, що аж земля реве. Ото перебрався якось змій через той ліс, кинув раз огонь, кинув другий, кинув і третій – дістав. От бичок і питає:

– А що, чи пече?

– Пече, – кажуть.

– Полізь же ти, хлопче, знову в праве вухо, а в ліве вилізь, та вийми платочок біленький, та як виймеш, махни ним назад, то стане море: змій уже не перелетить через те море.

Поліз хлопець в одне вухо, в друге виліз, вийняв біленький платочок, махнув назад – і стало море, таке велике, таке велике, що й кінця ніде не видно, та такі хвилі піднялися на тому морі престрашенні, та так лютують та б’ють, об берег, що страшно на них і подивитися.

Подивився змій на те море, подивився і став на тім боці та й стоїть, а бичок пробіг ще трохи, коли дивляться – хатка стоїть. Зайшли вони в ту хатку, а там всього і їсти, і пити, чого тільки душа забажає, те й є, – так на столі і стоїть. От вони напилися, наїлися, віддихнули трохи, а бичок їм і каже:

– Ну, дітки, чи вас до батьків одвезти, чи, може, ви тут зостанетесь?

– Та ми вже, – кажуть, – останемося там, де ви будете, уже будемо разом з вами жити до кінця віку.

– Я вже, – каже бичок, – не хочу жити на світі, заріжте мене, м’ясо поїжте, а кістки в стріху заткніть, то виросте з моїх кісток Чуйко й Буйко. Вони вам стануть у великій пригоді.

– Як же ми вас заріжемо? Ви нас від смерті оборонили, а ми отце вас будемо різати?!

Ото як зачав бичок, як зачав умовляти, таки зарізали його, м’ясо з’їли, а кістки застромили в стріху, як казав бичок, і живуть собі обоє в тій хаті. Він ходить на охоту, а вона дома остається: то витопить та їсти зварить, то піде до того моря та води принесе, щоб було що пити, як брат вернеться з охоти. Так собі й живуть. Пройшло уже і з півроку, або й більше, – із кісток бичка виросли Чуйко і Буйко, та такі здорові та гладкі собаки, що страшно навіть і глянути, а приступити ніхто зроду-віку не приступить до них, такі страшні. А змій той проклятий та перекинувся парубком, таким хорошим, що й надивитися на нього не можна і очей не можна одвести, так би все на нього і дивився і день, і ніч, та іще б не надивився. Ото перекинувся він парубком та як прийде та дівчина по воду, то він ходить понад берегом та й балакає з нею. Раз якось прийшла вона по воду, а він їй і каже:

– Недобра ти, як я бачу, сестра для свого брата. У нього на шиї вже платочок нечистий, скільки він місяців його на собі носить, а ти його і не вимиєш. Попроси, щоб він його скинув, та надів на шию другий.

– Е, та то такий платок, що його з шиї не можна скидати: бичок казав, щоб він його носив до кінця віку.

– То візьми на часинку та махнеш тим платочком на це море, то воно розійдеться, тоді я перейду до тебе та побалакаємо трохи.

Прийшла вона додому і каже брату:

– Ти б скинув той платок, я б його вимила. Бачиш, який він – як ганчірка, а ти ще його на шиї носиш.

Довго брат не хотів його скидати, а далі й скинув і віддав їй, а сам пішов на охоту. А вона взяла, побігла скоріше до моря, як махнула тим платком, так моря як і не було. Змій прийшов аж у хату, так їй розказує та научає:

– Гляди, – каже, – як прийде твій брат додому, то ти занедужай та й лежи і стогни, а як він спитає, чи не хочеш часом ти чого, то ти йому скажи, щоб він дістав заячого молока.

– Добре, – каже вона.

Тим часом вона глянула у вікно, аж і брат іде з охоти.

– Ох, лихо мені! Де ж я, – каже, – тебе діну? Брат мене через тебе буде лаяти. Тікай собі скоріше із хати.

– Куди ж я буду тікати, коли брат твій уже недалеко? Він мене побачить, то ще підстрелить. – А тут він не так брата боїться, як Чуйка і Буйка, щоб не розірвали. – Сховай мене куди-небудь!

– Куди ж я тебе сховаю?

– Он скриня стоїть велика, така, що можна влізти, – сховай у скриню!

– Лізь же скоріше у скриню, а то ось уже брат коло самої хати.

От він скоріше ускочив у ту скриню, вона його зачинила і лягла сама на полу і сопе, тобто слаба стала.

Брат одчинив хату, Чуйко і Буйко ускочили в хату і зараз до тої скрині: гавкають коло неї та лапами гребуть.

А вона лежить на полу та:

– Ох, ох! Повиганяй свою прокляту собачню з хати: ще мене розірвуть. На біса ти їх сюди понаводив повну хату! Повигонь їх на двір – нехай там сидять.

Крикнув він на Чуйка й Буйка – вони посідали біля порога. Він увійшов у хату і каже:

– Давай, сестро, обідати, як є що.

– Та там з печі витягни собі та побідай, бо я нездужаю і піднятися. Я чула від людей, що мені б помогло заяче молоко. Якби ти пішов та дістав мені того молока, то я б напилася і здорова б була.

– Добре, – каже брат, – ось побідаю та трохи віддихну, то я тобі дістану.

Ото пообідав, віддихнув трохи і пішов з Чуйком і Буйком в ліс шукати зайців. Іде та й іде, коли дивиться – стоїть заєць. Він до нього націлився з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а заєць і каже:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі в пригоді стану. Проси – все тобі зроблю, що тільки тобі треба буде.

– Мені треба заячого молока: сестра моя дуже слаба, казали люди – як нап’ється, то видужає.

– Не дам я тобі свого молока, бо наше молоко – певна отрута для людей, а краще я тобі дам свого старшого сина, то більша поміч буде.

– Ну, добре. Давай свого старшого сина!

Ото взяв він зайченя і пішов додому. Приходить у хату, тільки що одчинив двері, а собаки так і кинулися знову до скрині, так її лапами деруть та тягнуть насеред хати. А в тій скрині та знову змій сховався, як побачив, що Іван-королевич вертається додому з Чуйком і Буйком.

– Та прожени отих проклятих собак, – каже сестра, лежачи на полу: – На біса ти їх понаводив сюди: ще й мене, недужую, з полу стягнуть та розірвуть.

Крикнув він на собак – вони посідали коло порога. Сам сів на лаві, чи, може, там на осліні, і питає:

– Чи нема, сестро, часом, чого побідати? Я їсти хочу.

– Витягни сам собі з печі та й обідай, бо я не здужаю і підвестись. Якби ти мені дістав лисячого молока, то б я напилася, і мені б зараз полегшало.

– Добре, дістану. Підожди, пообідаю та трошки віддихну.

Ото достав із печі, що там було, пообідав, забрав з собою Чуйка і Буйка і пішов лисячого молока доставати, іде та й іде, коли дивиться – аж біжить лисиця. Він націлився в неї з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а вона і каже йому:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі все дам, чого тільки тобі треба.

– Мені треба лисячого молока.

– Наше молоко – певна отрута, а краще я тобі дам свого старшого сина: то буде більша поміч.

Забрав він з собою старшого сина лисиці і пішов додому. А там уже змій і підговорює його сестру:

– Гляди ж, – каже, – як брат твій прийде живий, то пошли його ще за вовчим молоком!

Не вспів він це сказати, коли глянь у вікно, аж іде Іван-королевич і веде за собою лисицю, він тоді під подушку, вона прикрила його зверху, а сама лягла. Тільки що брат відчинив хату, а Чуйко і Буйко так і кинулись до подушки. Вона як закричить:

– Оце понаводив собачні в хату! Ще мало своїх, ходиш по лісу, тільки збираєш. Уже який раз прошу, щоб молока приніс, так не послухаєш. Як маєш водитися з собаками, то краще піди та принеси мені вовчого молока, а то ось який день не зможу і з полу злізти.

– Добре-добре, принесу. Підожди трохи, пообідаю та віддихну.

Пообідав і пішов вовчого молока діставати. Іде та й іде, коли дивиться – стоїть вовк. Він до нього з ружжа націлився, а вовк і каже:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: я тобі в пригоді стану. Скажи, чого тобі треба?

– Мені треба вовчого молока.

– Не дам я тобі, – каже вовк, – вовчого молока, бо наше молоко – певна отрута, а краще дам я тобі свого старшого сина, то більше помочі буде.

Забрав він того старшого сина вовка, пішов додому, а змій, як побачив у вікно, що йде брат і за ним Чуйко, Буйко, заєць, лисиця і вовк, та не вспів у скриню сховатися – підліз під піл та й сидить, а вона сіла на полу і ноги спустила додолу, щоб його не видно було. Тільки що він відчинив хату, Чуйко і Буйко так і кинулись під піл:

– Та забери цих проклятих собак: ще мене з полу стягнуть та розірвуть.

Він крикнув на них, вони й посідали коло порога.

– Ти б, – каже сестра, – мені приніс медвежого молока, я б напилася, то б одужала, а то бігаєш по лісу з собаками, на що й до чого? Хіба своїх у тебе мало? Ось понаводив повну хату, а прошу молока, так і допроситися не можу.

– Та підожди уже – дістану, не клопочи ти моєї голови: зараз пообідаю та трошки віддихну, та й піду.

Ото пообідав, забрав із собою собак і пішов. Йде та й йде, коли дивиться – з нори ведмідь вилазить, десь, видно, тільки що проснувся. Він на нього націлився, а медвідь і каже:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: тобі в пригоді стану, скажи тільки, чого тобі треба?

– Мені, – каже, – треба медвежого молока.

– Не дам я тобі медвежого молока, бо наше молоко – певна отрута, а краще дам тобі свого першого сина, то більша поміч буде.

Взяв він медведя та й пішов додому.

Бачить змій, що ніяк не допроситься сестра, щоби брат звіриного молока приніс, бо ж він хотів, щоб тим молоком вона його отруїла, от і каже їй:

– Гляди ж, як прийде брат і не принесе молока, то ти пошли його в такий-то і такий сад, нехай він нарве там для тебе груш і яблук.

Приходить брат у хату, а за ним повна хата звірини. Чуйко й Буйко нюхнули по хаті, так зараз і кинулися до скрині, дряпають її лапами та гавкають. А сестра лежить на полу та:

– Ох, ох, проси, проси… Боже мій, не… ох, ох… не допросишся, навів собак повну хату, нема й ногою де ступити, як казала, принеси молока, – не послухав. Хоч би тепер змилувався та приніс мені з такого-то й того саду груш та яблук. Та утихомир тих проклятих собак, бодай вони тобі виздихали!

Крикнув він на собак, вони посідали коло порога, сам він пообідав і пішов у той сад діставати груш та яблук. Приходить у той сад, струсив грушу, назбирав у платок груш, підійшов до яблуні, поліз і яблук нарвав там, скільки треба було, і вертається додому. Іде дорогою та й думає:

– Як же це я вліз в чужий садок, набрав груш і яблук і додому йду? Неначе – злодій. Треба зайти до хазяїна та хоч сказати йому.

Ото надумався так собі і ходить по садку, дума, чи не найде де-небудь хазяїн або хоч сторожа. Коли дивиться, аж стоїть у садку дім. Ото, дума, певно хазяїн живе, зайду я туди. Одчиняє він двері, а до нього змій кинув огнем раз, кинув другий, а королевич йому і каже:

– Ей, нечиста сило, за що ти мене огнем печеш? Я твого огню не боюся, бо я вже печений. Чуйко, Буйко, беріть його!

Ті кинулися і в хвилину рознесли на кусочки. Тоді Іван-королевич забрав яблука і груші та й пішов додому.

Приходить, а сестра і каже йому:

– Піди, братику, там-то й там на баштан, де кавуни по три пуди лежать. Принеси ще нині один кавун, мені здається, що як одну скибочку з’їм, то зараз мені і полегшає.

– Добре, – каже брат, – підожди трошки, я пообідаю та віддихну.

Ото пообідав і пішов на той баштан. Аж справді кавуни такі здорові, як бочки лежать. Вирвав він одного кавуна і несе поперед себе, дійшов додому і думає:

– От це я взяв на баштані кавуна та йду, як злодій, нікому не сказавши. Треба піти та сказати хоч сторожу, як хазяїна не найду.

Йде, дивиться – стоїть дім (а там змій живе), увійшов він у двері, а змій огнем – кинув раз, кинув другий.

– Ей, злий дух, – каже королевич, – не печи мене: я вже печений. Чуйко, Буйко!

Чуйко і Буйко як кинулися, так у хвилину і рознесли змія на куски. Забрав королевич кавун і пішов додому. Приходить туди, а той змій уже в скрині сидить. Відчинив королевич хату, собаки так і кинулися до тої скрині. Дряпають її лапами, що аж вікна дзвенять.

– Та вижени отих проклятих собак, якого це вони бісового батька возяться з тією нещасною скринею. В мене й так голова болить, як не розвалиться, а вони, прокляті, тут ще підняли крик.

Ото він обізвався до них – вони посідали біля порога. Сів він за стіл і обідає, а вона й каже йому: – Чула я од людей, що там-то і там-то є млин, і у тому млині така мука, що якби я з’їла коржа із неї кусочок, то зараз би одужала. Піди та принеси мені її хоча пригорщу.

Пішов він за мукою. Справді, думає, сестра слаба!

А змій виліз із скрині і каже їй:

– Із млина уже твій брат не вернеться – там двері зачиняються, і він пропаде у млині, а якщо часом вернеться і прийде додому, то я з ним буду битися. Якщо я його подужаю, тебе тоді за жінку візьму, а якщо він мене подужає, то ти виріжеш із мене кусочок м’яса, виймеш із мого рота зуба, напечеш пиріжків і зуб той положиш в пиріжок, і щоб ти йому дала той пиріжок з’їсти.

Ото пішов її брат у млин за мукою. Іде та й іде – коли зустрічає його чоловік на дорозі:

– Куди ти, чоловіче, ідеш?

– Іду, – каже, – в млин за мукою.

– Гляди ж, як набереш муки в млині, то іди і не оглядайся назад, бо там млин на дванадцять осад і на дванадцять дверей зачиняється, і як ти оглянешся, так вони всі дванадцятеро дверей і замкнуться – там ти і пропадеш.

Розійшлись вони. Пішов він до млина – млин відчинений. Зайшов він туди, набрав муки і йде назад, вийшов за двері та й глянув назад (хотів знати, чи йдуть за ним його собаки), а двері – трась! – і зачинили собак. Іде він уже сам без своїх собак, аж наганяє знову того чоловіка:

– Здоров, дядьку!

– Здоров. А що, набрав муки?

– Набрав, – каже.

– А бач, я ж тобі казав, щоб ти, як будеш вертатися з млина, не оглядався назад, а ти мене не послухав – оглянувся таки. Тепер же іди додому та гляди – нескоро: там віддихни, там поспи, там переночуй, бо якщо прийдеш додому скоро, то тебе змій розірве – він там у твоєї сестри і живе. Як ти прийдеш додому обідати, то сестра його на той час сховає то в скриню, то під піл, то під подушку, а сама й ляже та й стогне. Що ото тобі сестра не казала, куди вона тебе не посилала, це все навчав її змій, щоб тебе в дорозі хто-небудь зі світа згубив, бо він сам, бач, боявся, не так тебе, як твоїх собак, а тепер їх нема: в млині зосталися, – так змій уже з тобою одним справиться. Гляди ж, не поспішай додому, бо буде тобі лихо!

– Добре, не буду поспішати. Спасибі вам за раду.

Пішов ото. Де віддихне, де заночує, аби згаяти час як-небудь. Надходить уже скоро додому. А змій побачив, що він іде без Чуйка та Буйка, вийшов до нього та й каже:

– Ну тепер, Іване-королевичу, час тобі зі мною розрахуватися – я тебе з’їм.

– Ей, – каже, – не їж мене! Позволь хоч обмити своє грішнеє тіло. А то як же ти мене будеш їсти – я стільки днів був у дорозі, на мені тіло чорне, як на кабані, грязі більше, як м’яса.

– Ну, – каже, – правду ти кажеш, іди ж та обмийся.

Пішов він, наносив у казан води, розложив під ним огонь і гріє, а сорока прилетить та все:

– Прилий, прилий.

От він візьме та й приллє водою огонь. Як знову дрова розгоряться, то сорока прилетить та все:

– Прилий, прилий.

То він знову водою приллє огонь. Грів-грів, а вода все холодна.

Змій не витерпів, прибіг, кричить, щоб ліз він у воду та мився скоріш. Поліз він у воду, вимився і каже:

– Позволь же ще мені полізти на цей явір, що перед хатою стоїть, нехай я хоч з білим світом попрощаюсь.

– Ну, лізь уже, лізь, прощайся, та скоріше злазь, бо вже мені дуже їсти хочеться.

Поліз він на того явора, свиснув раз, свиснув другий раз, свиснув і третій раз – Чуйко і Буйко, заєць, лисиця, вовк і медвідь так і прилетіли. Вони вже давно в млині двері прогризли, та не знали, куди бігти, а то, як почули свист, так зараз і прибігли. Прибігли, кинулися на змія – і кусочка не осталося від нього, так і рознесли, поки Іван-королевич зліз з явора. А його сестра взяла скоренько кусочок м’яса, вихватила із рота у змія зуб, у тісто заткнула – і в піч. Зліз брат з дерева і думає:

– Перше ж я пообідаю, а після розрахуюся з сестрою.

– Чи є що обідати?

– Отам бери в печі! Ох, ох, ох, Боже ж мій, ох, ріже ж мене, ох, мучить мене, ох, не можу ж я піднятися, щоб тобі насипати! Ох, коли ж я одужаю? Ох, за що ж мене Господь такою тяжкою болістю покарав! У печі є борщ і пиріжки зо два, то бери та й їж, ох, ох!..

Таке витворяє, що неначе справді вмирає. Вона думала, що брат ще й досі нічого не знає, що вона його посилала за звіриним молоком, щоб його отруїти, і за грушами та кавунами, щоб його там змій розірвав.

Ото брат наївся борщу, витяг з печі пиріжок, тільки що вкусив зубами, а зуб як вискочить з пиріжка в лоб, так неживий і покотився. Чуйко кинувся його рятувати, зачав лапою гребти того зуба – зуб вискочив з голови королевича та в голову Чуйка, покотився і Чуйко неживий. Кинувся до Чуйка Буйко. Давай лапою витягати з лоба той зміїний зуб – зуб вискочив та в Буйка. Ото уже лежать утрьох неживі. Став ведмідь кігтями дерти зуб – вискочив зуб і його вбив. Підскочив до ведмедя вовк, гребнув лапою, зачепив зуба – зуб вискочив із ведмедя та в лоб вовку – лежить і вовк неживий. Остався тільки заєць та лисиця. От лисиця хитра й каже:

– Ну, тепер твоя черга, чорте куций!

– Ні, ні, не моя, чорте довгохвостий!

– Та рятуй ти, чорте куций!

– Рятуй ти, чорте довгохвостий!

Торгувались-торгувались, таки стало так, як хотів заєць.

Лисиця лягла за вовком та через спину лапою гребе, та й назад гребне, та й знову назад, дума, як зачепити зуб, то він вилетить угору! Тільки все не попадає. Ото підняла вона голову – ось той зуб, і думає собі:

– Ось на тім місці якраз треба положити лапу, самій сховатися і після так дряпнуть.

Та як дряпнула – зуб вискочив та їй в голову, так і покотилася лисиця. Остався один заєць і думає собі:

– Як би то так зробити, щоб вийняти зуб і самому не пропасти? Прикочу я до лисиці колодочку, а сам гарненько роздивлюся, в яке місце зуб застряв, сховаюся за колодочку та з-за колодочки й буду виймати його. Якщо попаде у лапу, то не вб’є, а як одіб’є лапку, то буду й на трьох скакати, адже ж часто буває так, що охотники відбивають нашому брату ногу – живуть же вони якось і на трьох, так і я буду жити.

Ото побіг, найшов десь на дровітні колодочку, прикотив її до лисиці кругом разів десять, роздивився, де той зуб, сам сховався за колодочку і вуха прищулив, дряпнув раз, дряпнув другий – не вилазить зуб: зайчик маленький, так сили нема, а тута ще й не дістане добре: лисиця гладка, а в зайця передні ноги короткі. Скотив зайчик колодочку на лисицю і поставив її якраз над зубом, сам став за колодочкою, прищулив вуха, протяг лапку, дряпнув – зуб вискочив та в колодочку так загруз, що й не видно його звідтіля.

Зайчик такий радий, такий радий, що його зуб не вбив. Стрибав, стрибав по хаті і побіг в поле дивитися, аж лежить в яру здохла корова, а коло неї так багато птиці, як комашні – кругом так і обліпили те стерво. Вліз заєць туди, всередину, і сидить. Коли це прилітає орел і з ним орлята на поживу до того стерва. Тільки що посідали їсти, а зайчик вхопився за орлятко і держиться. Просить орел, щоб заєць віддав йому дитину, так ні, не дає.

– Як принесеш, – каже, – мені трохи живущої води, то тоді віддам.

– Дай же, – каже орел, – мені в’язку бубличків, бо коло тієї криниці, де живуща і цілюща вода, кругом стоять з дрючками маленькі діти, і як почну брати воду, то вони мене вб’ють.

Ото заєць дістав в’язку бубликів, почепив орлу на шию – і полетів той, тільки видно. Прилетів туди, дивиться – дітки. Він скинув з шиї бублики, розсипав коло криниці. Діти кинулися збирати бублики, а він набрав живущої і цілющої води і полетів назад. Прилетів до зайця, віддав йому воду, а заєць розірвав орленя до половини, помазав перше цілющою водою – обидві половинки злились докупи, помазав живущою водою – воно й ожило. Він тоді його пустив, забрав воду і тоді побіг до своїх. Прибіг туди, помазав живущою водою, помазав і цілющою – всі пооживали.

Тоді королевич взяв свою сестру, прив’язав її до того явора, що стояв перед порогом, поставив перед нею відро вугілля і друге відро, щоб вона повне сліз наплакала, а сам пішов до свого батька.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)