Хунлелю, син Арепу (чукотська казка)

***

Хунлелю, син Арепу (чукотська казка)

Поміж гір височіє крута скеляста сопка. З трьох боків вона прямовисна, наче стіна. На самісінькій горі біля ніг Хунлелю – широкий виступ, на якому стоїть яранга, а в яранзі – запаси на всю зиму: юкола, жир, дрова, багато криги; біля яранги стоять нарти.

Вдалині синіють довгі гірські пасма, шпилі яких зникають у хмарах. Вигадливо звиваються гірські річечки. Серед тундри голубіють озера, в яких відбиваються і гори, і небо. Стоїть молодий Хунлелю, спершись на списа, задумався. Навіть не бачить північного сяйва. Цілу осінь поливав сопку, видираючись нагору із шкіряним мішком, наповненим водою. От-от зірветься вниз.

Назад повертатися легше, хоча й доводилося спускатися, намацуючи ногами кожен виступ каменя. І ось небо обклали хмари, з моря подув вітер, дихнула холодом тундра, і сопку скувало крижаним панциром.

...Наприкінці літа в сусідньому стійбищі було свято. Хунлелю з усім стійбищем поїхали в гості. Мати просила хлопця не їздити, боялася його зустрічі з вождем танітів.

– Дарма! Треба їхати, бо скажуть, що Хунлелю боягуз!

Приїхали вони в чуже стійбище. На небі блимають зорі. З кожної яранги в’ється димок, на сніг од вогнищ падають криваві полиски. Усі вийшли зустрічати Хунлелю.

– Здрастуй, Хунлелю!

Хунлелю відповідав старим поштиво, як син, молодим привітно, як товариш і друг. Підлітки розпрягають оленів і відтягують нарти. Жінки струшують сніг з його одягу і ведуть у ярангу. Осторонь стоїть вождь танітів – темний як ніч.

Батько Хунлелю був колись вождем невеличкого стійбища. Він був добрий. І чукчі дедалі частіше оселялися в його стійбищі. Він жив біля річки на березі моря. Там можна було добувати морського звіра і ловити рибу. В Арепу – батька Хунлелю – не було багатства, але люди завжди були нагодовані і теплий одяг захищав їх від холоду.

Коли на них збиралися напасти таніти, він одводив своє стійбище подалі, і ніхто не називав його боягузом. І все-таки Арепу загинув від рук танітів. Маленький Хунлелю залишився з матір’ю, яка стала господарем невеличкого стійбища. Вождь танітів переслідував їх. Мати берегла сина, відводила стійбище в глибину тундри і терпляче ждала, коли виросте її син і стане дужим.

Вранці у стійбищі почалися перегони. Уся молодь поїхала до далеких гір, щоб звідти почати змагання. Літні чоловіки повиходили з яранг і ждали, сидячи на оленячих рогах або лежачи на землі. Осторонь, в оточенні малюків, спершись руками на коліна, навпочіпки сиділи жінки. Та ось у тундрі показалися бігуни...

– Хунлелю! Хунлелю! – закричали глядачі.

Він примчав першим. Хунлелю біг легко, дихав рівно, тримаючи поперек спини палицю, за яку були закладені руки. Натовп оточив його і поніс до яранги.

У вождя потемніло в очах: його, яким лякають дітей, забули на святі! І все через якогось хлопчиська.

Важко дихаючи, вождь хриплим голосом похвалив Хунлелю, а його матері сказав:

– Добре, що ти навчила його так бігати. Це йому ще знадобиться!

– Ще краще він уміє боротися! – відповіла на те мати.

Після змагання їли багато м’яса, пили чай і ковтали мухомор.

– Танок ворона! Танок ворона! – закричали гості.

Вождь танітів ніби й не чув, смоктав люльку і гомонів із дідами. Минуло багато років відтоді, як убили батька Хунлелю, найкращого танцюриста,– зараз ніхто не танцює так, як він. Вождь танітів був старшим після Арепу, хто ж одважиться кинути йому виклик і стати в коло до танцю, якщо не вийшов вождь!

Зненацька вдарили в бубон, і гості стовпилися колом. Вождь глянув у той бік. Танцювали без нього... Не витримав вождь, пішов подивитися на зухвальця. То був Хунлелю. Тоді вождь танітів узяв бубна і ввійшов і собі в коло.

Йому не треба було виходити після Хунлелю. Він довго бив у бубон, тупцяв на одному місці, присідав і важко підстрибував. Його руки, ноги і шия вже не були гнучкими, як колись, і він не міг вививатися в танці так, як Хунлелю.

– Ех, краще б не виходив у коло старий вождь! – казали воїни.

Пішов Хунлелю, за ним і юнаки – коло порідшало.

Вождь знесамовитів. Хотів наказати своїм воїнам, щоб негайно ж убили Хунлелю, та побоявся. Удав, що нічого не помітив, але заприсягся послати Хунлелю слідом за 42 його батьком.

Найсильніші воїни почали боротися з Хунлелю, проте, як гагачий пух, летіли через його голову на землю. Та в них не було зла на Хунлелю, вони реготали, плескали хлопця по плечах і відходили.

Старі воїни шепотіли на вухо вождеві:

– Хай видихнеться молодий воїн! – і посилали до Хунлелю нових супротивників, щоб стомити його. Знали – не витримає вождь і встряне в бійку, дарма що навіть замолоду не був такий спритний і відважний.

– Я втопчу його в землю! – сказав вождь і ввійшов у коло.

Дівчата позакривалися рукавами кухлянок, мати Хунлелю з переляку охнула й сіла на землю. Та щойно зійшлися бійці, як вождь танітів уже лежав біля ніг її сина. Тоді вождь з піною на губах закричав, що він ще не був готовий. І знову зійшлися два богатирі – молодий і старий.

– А зараз ти готовий? – спитав Хунлелю.

Вождь уперся ногами в землю, почервонів, на лобі й шиї в нього набухли сині жили. І знову товсті ноги вождя мелькнули в повітрі.

– Як тільки випаде перший сніг, я прийду і вб’ю тебе! – сказав вождь.

– Я ждатиму! – відповів Хунлелю.

...Чукчі приходили на допомогу Хунлелю, але Хунлелю відсилав їх назад додому.

– Якщо хочете допомогти, то не заважайте мені! – казав він усім.

Табун і стійбище знялися й пішли в сопки – так звелів Хунлелю. Сам він піднявся на сопку і збудував на ній свою крижану фортецю. І ось вона готова! «День покаже, які пісні співатимуть про мене дівчата, які казки розповідатимуть про мене старі»,– подумав відважний Хунлелю.

Вранці далеко в тундрі закуріла снігова пилюка і почувся гуркіт, наче від морського прибою. Сила-силенна танітів підступала до сопки Хунлелю – їх було стільки, що сніг довкола почорнів.

Вождь танітів сказав:

– Скиньте до моїх ніг це сліпе цуценя! – встромив у землю списа і сховав руки в кухлянку, схрестивши їх на грудях. Він лютував, що через одного хлопчиська зібрав увесь свій народ – чукчі зникли, жодної їхньої яранги не видно довкола.

Воїни кинулися на сопку, але сповзали і падали один на одного. Тоді вони заходилися рубати моржевими іклами сходинки в кризі і дертися вгору. Задній ставив ногу, коли її прибирав передній. Так, крок за кроком, вони видиралися на скелю, припадаючи до неї всім тілом.

Стоїть Хунлелю на сопці, сперся на списа, дивиться на танітів, які повзуть до нього. Передні воїни вже виразно бачать його обличчя. Важко хекаючи, вони, проте, кепкують з Хунлелю. А він стоїть і мовчить. Тільки міцніше зціплює зуби...

Та ось Хунлелю кинув бойовий клич: «Гей! Гей! Гей!» – і пустив на танітів нарти, навантажені камінням, густо втикані гострими списами.

Завили таніти, тримаючись один за одного, й полетіли із скелі. А Хунлелю, спершись на списа, незворушно стояв на сопці.

Вождь танітів кинувся до оленів, упав на перші нарти і помчав у тундру. Та Хунлелю вітром полетів за ним, перетнув вождеві дорогу, спіймав його оленів за гіллясті роги і спитав:

– Ти шукав мене?

По тому вклав йому в руки списа і звелів захищатися. Спис вислизнув із рук вождя, і Хунлелю порішив його.

І впав вождь, не зронивши й звуку.

Більше нікого не боялися чукчі.

Це зробив для них Хунлелю, син Арепу.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)