Гензель і Гретель (Брати Ґрімм)

***

Гензель і Гретель (Брати Ґрімм) Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматочок хліба.

Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:

– Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?

– Знаєш що, чоловіче, – відповіла жінка. – Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.

– Ні, жінко, – мовив чоловік, – щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.

– Ну й дурний! – гукнула жінка. – Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.

І гризла його доти, поки він згодився.

– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.

А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:

– Тепер ми пропали!

– Цить, сестро, не журися,– сказав Гензель, – якось дамо собі раду.

Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:

– Тепер не журися, сестричко, спокійно спи, – а тоді й сам ліг.

Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:

– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.

Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:

– Оце вам на обід, а як з'їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.

Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.

Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:

– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.

– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай»;

А мачуха мовила:

– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.

А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.

Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:

– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.

Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум'я знялося високо, мачуха сказала:

– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.

Гензель і Гретель сіли біля вогню, а як надійшла обідня година, з'їли по скибці хліба. Вони чули, як поблизу щось стукає, і думали, що то недалечко їхній батько рубає дрова. Але то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив'язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.

Так вони сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була вже темна ніч. Гретель заплакала.

– Як же ми тепер вийдемо з лісу? А Гензель її втішає:

– Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.

Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали при місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалася на них.

– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!

Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.

Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:

– І знову все з'їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.

Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.

А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.

А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:

– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.

Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько. – Йди як слід.

– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай», – відповів Гензель.

– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.

А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.

Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:

– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.

Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.

– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.

Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:

– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Діти

йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.

Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.

Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру.

– Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з'їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.

Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.

Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:

А хто там гризе без упину,

Руйнує мою хатину!

Діти відповіли:

Це вітер лісний

Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.

Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:

– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.

Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з'їдала, і то для неї було свято.

У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.

Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:

– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум'яні щічки, пробурмотіла тихенько: «Ласий буде шматочок».

А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.

Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з'їм.

Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!

А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.

– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки. – Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з'їм його.

Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!

– Ану годі скиглити! – гаркнула стара. –Все одно нічого не поможе.

Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.

– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.

Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з'їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

– Дурепа! – крикнула стара. – Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.

Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.

А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.

Ох і заверещала відьмище! Просто страх!

А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.


== Читать на русском языке ==

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)