Еспен Пічкур та його помічники (норвезька казка)

***

Еспен Пічкур та його помічники (норвезька казка) Був собі колись король, і дійшла до нього чутка про корабель, який однаково ходить по землі й по воді. Захотів він також мати такий корабель і пообіцяв, що віддасть тому, хто його побудує, королівну та ще й півкоролівства. Про це він звелів розголосити по всій країні.

 Знайшлося багато юнаків, що хотіли отримати королівну й півкоролівства, та не так легко було збудувати корабель.

 А на одному лісовому хуторці жило троє братів. Найстаршого звали Пер, середнього – Поль, а найменшого – Еспен Пічкур, бо він любив сидіти коло печі й дивитися на вогонь. Почули й брати про корабель, що його хотів мати король.

 От Пер і каже:

 – Дайте мені, мамо, харчів на дорогу, я хочу піти й спробувати, може, збудую для короля корабель і виграю королівну та півкоролівства.

 Узяв Пер торбину з харчами та й пішов з дому. Іде він і зустрічає старого як світ згорбленого чоловіка.

 – Куди ти йдеш? – питає старий.

 – Іду до лісу зробити коритце для батька. Він не хоче їсти разом з нами,– відповів Пер.

 – Коритце, то й коритце,– відповів старий. А тоді знов запитав: – Що ти несеш у торбині?

 – Гній,– відповів Пер.

 – Гній, то й гній,– сказав старий.

 От добрався Пер до дубового лісу і взявся з усієї сили рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, схоже було тільки на коритце.

 Коли настав час обідати, він розв’язав торбину, але в ній не було харчів, самий гній. А що йому не було чим підживитися, то й робота його не посувалася. Нарешті він узяв сокиру, почепив на неї торбину, перекинув через плече і вернувся додому, до матері.

 – Дайте, мамо, харчів на дорогу, піду і я спробувати щастя,– сказав Поль. – Може, збудую корабель і здобуду королівну та півкоролівства.

 Узяв він торбину з харчами та й пішов з дому. А дорогою зустрів старого як світ згорбленого чоловіка.

 – Куди ти йдеш? – запитав старий.

 – Іду до лісу зробити коритце для нашого поросяти,– відповів Поль.

 – Коритце, то й коритце,– сказав старий. – А що ти маєш у торбині? – знов запитав він.

 – Гній,– відповів Поль.

 – Гній, то й гній,– сказав старий.

 От прийшов Поль у дубовий ліс і заходився рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, скидалося на свинячі коритця. Та він уперто не припиняв роботи і аж пізно надвечір вирішив трохи підживитися. Він так зголоднів, що пожадливо кинувся до торбини, та в ній не було ані крихти їжі, самий гній. Поль так розсердився, що скрутив торбину в жмут, луснув нею об стовбур і вернувся з лісу додому.

 Прийшов він до хати, і тоді Пічкур каже:

 – Дайте, мамо, й мені харчів на дорогу. Може, я збудую той корабель і отримаю королівну та півкоролівства.

 – Оце якраз ти його збудуєш,– відповіла мати. – Той, що ніколи нічого не робив, тільки сидів коло печі й дивився на вогонь. Ні, не дам я тобі ніяких харчів.

 Проте материні слова не відбили в Пічкура охоти. Він так довго просив, що нарешті його відпустили. Щоправда, харчів йому не дали путніх, лише два вівсяні коржі і ковток вивітреного пива. З тим Пічкур і пішов з дому.

 Під лісом він зустрів того самого старого як світ згорбленого, немічного чоловіка.

 – Куди ти йдеш? – питає старий.

 – Іду до лісу, може, мені пощастить збудувати такий корабель, що однаково ходить по землі й по воді,– відповів Пічкур. – Бо король оголосив, що за такий корабель віддасть будівникові королівну та півкоролівства.

 – А що в тебе в торбині? – спитав старий.

 – Та харчі, але дуже вбогі,– відповів він.

 – Дай мені попоїсти, і я тобі допоможу,– попросив старий.

 – їжте на здоров’я, але не знаю, чи вам смакуватиме,– відповів Пічкур. – Там тільки два вівсяні коржі й ковток вивітреного пива.

 – Байдуже, мені все смакуватиме, аби тільки чогось попоїсти. А за те я тобі допоможу.

 Попоїв старий, потім підійшов до товстого дуба та й каже:

 – Виріж із нього шпугу, тоді приклади її назад на те саме місце. І лягай собі спати.

 Пічкур зробив так, як йому наказано, і ліг спати. Спить і чує крізь сон, що хтось рубає, пиляє, теше, струже, але сам він ніяк не може прокинутись. Нарешті старий збудив його. Дивиться хлопець, а поряд із дубом стоїть готовий корабель.

 – Тепер сідай на нього і пливи до короля. А дорогою бери на корабель усіх, хто тобі трапиться.

 – Я зроблю так, як ви звеліли,– сказав Пічкур, сів на корабель і поплив.

 Пливе він, пливе і бачить якогось довготелесого худющого небораку, що лежить під горою і їсть каміння.

 – Хто ти такий і чому ти лежиш під горою і їси каміння? – спитав Пічкур.

 – Я завжди голодний, тому радий з’їсти навіть каменюку. Візьми мене з собою, може, я десь наїмся.

 – Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

 Довготелесий сів на корабель і взяв собі на дорогу кілька великих

 каменів.

 Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік сидить на осонні і смокче чопа від діжки.

 – Хто ти такий і чому ти смокчеш чопа? – спитав Пічкур.

 – О, хто не має діжки, то мусить задовольнитися чопом,– відповів чоловік. – Я завжди такий спраглий, що ніколи не можу напитися досхочу. Візьми мене з собою, може, я десь нап’юся.

 – Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

 Чоловік сів на корабель і взяв із собою чопа.

 Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік приклав до землі вухо й до чогось дослухається.

 – Хто ти такий і яка тобі користь із того, що ти лежиш і дослухаєшся до землі? – спитав Пічкур.

 – Я дослухаюся до трави, бо чую, як вона росте,– відповів чоловік. – Візьми мене з собою, може, я почую щось цікаве.

 – Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

 Чоловік сів на корабель, і стало їх четверо.

 Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік стоїть і все в щось націлюється.

 – Хто ти такий і чому ти все в щось націлюєшся? – спитав Пічкур.

 – Я маю такий гострий зір,– відповів чоловік,– що можу пустити стрілу на другий кінець світу і влучити нею в що треба,– відповів чоловік. – Візьми мене з собою, може, я щось гарне встрілю.

 – Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур,

 Чоловік сів на корабель, і стало їх п’ятеро.

 Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік стрибає дорогою на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар.

 – Хто ти такий і чого ти йдеш на одній нозі, а до другої прив’язав сімдесятипудовий тягар? – спитав Пічкур.

 – Я такий легкоступий, що якби йшов обома ногами, то дійшов би на другий кінець світу менш як за п’ять хвилин,– сказав той чоловік. – Візьми мене з собою, може, там трапиться якась тяжка дорога.

 – Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

 Чоловік сів на корабель, і стало їх шестеро.

 Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік стоїть і затуляє собі рота.

 – Хто ти такий і чого ти затуляєш собі рота? – спитав Пічкур.

 – О, я тримаю в собі сім літ і п’ятнадцять зим,– відповів чоловік,– отож мушу затуляти рота, бо якби вони вирвалися, то миттю заморозили б увесь світ. Візьми мене з собою, може, я десь випущу їх.

 – Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

 Чоловік сів на корабель, і стало їх семеро.

 Пропливли вони ще трохи і дісталися до королівського двору.

 Пічкур відразу подався до короля та й каже:

 – Я спорудив корабель, що однаково плаває по воді й по землі. А тепер хочу отримати королівну, яку ви обіцяли за нього.

 Та королю не сподобався Пічкур – надто він був замурзаний, аж ніяк не схожий на королевича. Не хотілось йому віддавати дочку такому волоцюзі. От він і каже йому:Еспен Пічкур та його помічники (норвезька казка)

 – Не віддам я тобі королівни, коли ти не спорожниш комори, в якій стоїть тисяча бодень м’яса. Якщо впораєшся з тим м’ясом до завтра, королівнабуде твоя.

 – Спробую,– відповів Пічкур. – Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.

 – Бери хоч і всіх шістьох,– відповів король.

 А сам собі думає: «Тієї комори не спорожнить і шістсот чоловік, не те що один».

 Пічкур узяв із собою того довготелесого, що з голоду їв каміння. Від-чинили вони комору, і той поїв геть усе м’ясо, залишив тільки п’ять шматків сала, по шматку кожному з тих, що тим часом сиділи на кораблі.

 Пішов Пічкур до короля та й каже:

 – Комора вже порожня, тепер я хочу отримати королівну.

 Король заглянув до комори, а вона й справді порожня. Але Пічкур був такий замурзаний, що королю не хотілося віддавати йому свою дочку. І він вигадав нову умову.

 – У моєму льоху стоїть пиво й давнє вино, по триста діжок кожного. Якщо ти вип’єш усе те до завтра, то отримаєш мою дочку,– сказав він.

 – Спробую,– мовив Пічкур. – Але дозвольте мені взяти з »собою одного свого товариша.

 – Бери,– погодився король.

 А сам собі подумав: «Там стільки пива й вина, що з ним не впоралося б і всі семеро прибульців».

 Пічкур узяв тільки того, що смоктав чопа й завжди був спраглий, і король повів їх у льох. Там чоловік із чопом заходився випивати діжку за діжкою, аж поки не спорожнив їх, але в останніх залишив трохи пива, якраз стільки, щоб вистачило по кілька кухлів решті п’ятьом його товаришам.

 Другого дня їх випустили з льоху, і Пічкур подався до короля.

 – Я впорався з пивом і вином, а тепер хочу отримати королівну,– сказав він.

 Король не повірив йому.

 – Ану я піду й сам гляну,– сказав він.

 Але всі діжки в льоху справді були порожні. Та Пічкур був замур- заний, зовсім не схожий на королевича, і король не хотів мати такого зятя. Тож він придумав ще одну умову.

 – Коли ти за десять хвилин принесеш із другого кінця світу води королівні на чай, отоді й отримаєш її за дружину і півкоролівства в посаг.

 Король був щедрий на обіцянки, бо не вірив, що цю його умову можна виконати.

 – Спробую,– відповів Пічкур.

 Пішов він до того свого супутника, що стрибав на одній нозі, а до другої прив’язував сімдесятипудовий тягар, та й каже йому:

 – Відв’яжи свій тягар і чимдуж біжи на обох ногах на другий кінець світу, щоб за десять хвилин приніс звідти королівні води на чай.

 Той відв’язав тягар, узяв відро і так помчав, що за мить його вже й не видно було. Але хвилина спливала за хвилиною, а він не повертався, Залишилось уже не більше трьох хвилин до визначеного терміну. Король був дуже радий.

 Тоді Пічкур покликав того чоловіка, що чув, як росте трава, й попросив його послухати, де застряг посланець.

 Приклав той вухо до землі, послухав та й каже:

 – Він заснув біля криниці. Я чую, як він хропе, а тролиха сидить і чухає йому голову.

 Тоді Пічкур покликав того, хто міг улучити на другий кінець світу, й попросив пустити в тролиху стрілу. Той пустив стрілу і влучив у тролиху. Вона так заревіла з болю, що збудила посланця, який мав принести воду на чай. І коли той примчав на королівське подвір’я, до визначеного терміну залишилася ще одна хвилина.

 Пішов Пічкур до короля і каже:

 – Вода принесена, і тепер я хочу нарешті отримати королівну, як ви обіцяли.

 Та король побачив, що хлопець за ці дні ще дужче замурзався,– хіба личить йому такий зять? І придумав він нову умову.

 – У мене на подвір’ї лежить триста сажнів дров, якими я хочу підсушити зерно в лазні. Якщо ти посидиш у лазні, поки згорять ті дрова, то отримаєш мою дочку, це вже моє останнє слово.

 – Спробую,– сказав Пічкур. – Але дозвольте мені взяти одного свого товариша.

 – Бери хоч усіх шістьох,– сказав король.

 А сам собі подумав: «Нехай бере, там жару стане на всіх».

 Пічкур узяв тільки того, що тримав у собі сім літ і п’ятнадцять зим, і ввечері подався з ним до лазні. Там було так гаряче, що могла б розтопитися й кахляна груба. А вийти звідти вони не могли, бо як тільки там опинилися, король узяв двері на засув та ще й почепив на них два великі замки.

 Пічкур і каже товаришеві:

 – Випусти-но шість або сім зим, хай стане приємне літнє тепло.

 Той випустив свої зими, і жара спала. Але вночі вони почали мерзнути. Тоді Пічкур попросив свого товариша підігріти повітря двома літами. Після того вони міцно заснули і проспали до білого дня. Та коли вони почули, що король відмикає замки, Пічкур сказав:

 – А тепер випусти ще дві зими, але останню – просто в пику королю.

 Король відчинив двері лазні, а Пічкур зі своїм товаришем сидять і тремтять з холоду. Та тільки-но король переступив поріг, Пічкурів товариш дихнув зимою просто йому в обличчя, і він обернувся в замерзлу колоду.

 – Тепер віддасте за мене свою дочку? – спитав Пічкур.

 – Так, бери її і півкоролівства в посаг,– сказав король.

 Він уже боявся опиратись далі.

 Наказав король улаштувати бучне весілля і вистрілити на честь молодих з усіх гармат. Коли королівські служники пішли шукати по всій країні, чим їх зарядити, то взяли й мене. Дали мені пляшку каші й кошик молока, запхнули в гармату та й вистрілили мною аж сюди, щоб я розповів вам, як Пічкур одружився з королівною.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)