Діамантовий паркан (українська народна казка)

***

Діамантовий паркан (українська народна казка)

Це було дуже давно. Тоді ще колія не ходила, дідичі гнали людей на панщину, били, мордували їх і нікого не боялися – ні Бога, ні чорта. Мали страх тільки перед чумою, яка ходила, мов королева, по світі. Як приходила, то навіть великі пани покидали свої палаци і тікали, мов зайці від бубона.

Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.

Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці якусь дитину.

– Чий це хлопчик? – спитав пан людей.

– Його тата й маму забрала чума.

– Що він робить у шанці?

– Вмирає з голоду.

– Ні, не вмре, – сказав пан, – я його візьму до себе.

Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда – хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:

– Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця? Поведи його до стайні ночувати.

Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.

Дідич, щоб мати забавку, купив собі рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний ліс. Раптом перед ним, ніби із землі, з’явився олень. Дідич вистрілив і не поцілив. Вистрілив ще раз – і даремно. Вистрілив утретє, а олень повернувся до нього і навіть не тікає. Це розсердило дідича. Прицілився знову, але вже не вистрілив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий – за руки, а третій – за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.

Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидів панисько в ямі днину, другу, а на третю покликав чортів:

– Пустіть мене, добродії, додому, бо моя жінка й сліпий хлопець журяться і плачуть.

Старший чорт відповів:

– Я тебе відпущу, але спочатку підпишеш папір, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижні коло твоєї хати зчиниться великий вихор, – то я прийду за тобою.

– Най буде так, добродію, – погодився пан. – Давайте сюди той папір, най його підпишу, бо хочу додому.

Чорт приніс папір і пляшку з чорнилом. Пан підписав, навіть не прочитавши.

Вернувся додому. Ходив кілька днів своїми покоями, в полі, в саду – дивився на все і не міг надивитися. Потім почав журитися. Почорнів від гризоти, не їв і не пив, аж зістарівся.

– Чого ти, чоловіче, зажурився? – спитала його жінка.

– Як мені не журитися, коли я чортам підписав цидулку, що через два тижні буду назавжди їхнім. Я від чуми втік на дерево, а від чортів не втечу. До пекла так не хочу вертатися, що просто вмираю. Врятуй мене, жінко!

Пані мовчала. Весь час нічого не робила, тільки думала, як має врятувати від чортів чоловіка.

Два тижні минули, ніби в долоні сплеснув. Настала остання днина. Пан не лягав спати, бо знав, що не засне. Сидів на стільці й дзвонив від страху зубами. Раптом надворі щось загуділо, завило, заскиглило, завужкотіло. То був страшенний вихор. Так крутився навколо хати, що дах підіймав.

Хтось постукав у шибку і каже:

– Виходь надвір, бо вже час настав.

Пані до чоловіка:

– Пусти Іванка, най вийде до стайні й подивиться, чи вихор не зірвав із неї дах.

Дідич зрозумів її. Взяв хлопця за руку, повів до дверей:

– Піди, Іванку, і помацай, чи зачинена стайня.

Отворив двері і пхнув хлопця вихорові у зуби. Той схопив його, як соломинку, підняв угору й полетів.

Довго летів Іванко аж попід самі хмари. В широкій долині вихор опустив його на землю, перекинувся на чорта й запитує хлопця:

– Ти є той пан, що підписав нам цидулку?

– Ні, я – Іванко. В мене сліпі очі. Пан знайшов мене у шанці і привіз до себе, але пані, коли я осліп, навіть не хотіла їсти мені дати, як людині.

– Ходи зі мною, – сказав чорт і повів хлопця до криниці. Зачерпнув жменю води і бризнув йому в очі.

– Ану витріщися, хлопче!

Іванко розплющив очі й усміхнувся.

– Мої очі все бачать! Я вже не сліпий?

– Ні, але за це маєш нам служити, – прохрипів старий чорт.

Хлопець втішився.

Чорт повів його до стайні, вказав на трьох коней:

– Чорному давай щоднини три відра грані й три гарапники. Білому – два відра грані й два гарапники. Сивому – одно відро грані і більше нічого.

Чорт дав Іванкові дротяний гарапник і повів до кринички, зарослої зіллям. Вода ледве світилася в ній.

– До цієї кринички не підходь, воду з неї не бери.

– Нащо мені ця вода? – відповідає байдуже Іванко.

Звідти пішли до трьох казанів. Чорт ударив патиком по найбільшому й промовив:

– Під нього клади багато дров, аби весь час булькало у ньому, а під цими двома підтримуй лише маленький вогник. І не смій дивитися, хто в них вариться.

– Не журися, господарю, все буде так, як хочеш.

Чорт лишив його самого. У пеклі була така спека, що у роті висохло. Іванко не привик смажитися й паритися, його так мучила спрага, що не міг витримати. Пішов до кринички, засунув у воду руку, щоб напитися. Коли витягнув, побачив, що рука позолотіла.

«Диви, чудасія!» – подумав і засунув у криничку голову. Голова теж позолотіла. Натягнув капелюха аж на вуха і пішов до казанів.

У найбільшому казані уже ледве булькало. Хлопець підкинув дров і сів спочивати. Але спочинку не мав, бо увесь час свербіла кортячка подивитися, кого варять чорти. Нарешті став на купу дров, заглянув у казан: там кипіли у смолі його пан і пані. Вони впізнали хлопця і жалібно почали просити:

– Погаси, Іванку, той вогонь, бо в нас уже кістки розпадаються.

– Ага, погасити? Ніколи не погашу!

– За що така страшна кара, Йванку?

– За те, що ви мене чортам віддали.

– Скільки ми тут будемо кипіти?

– Доти, поки вас чорний шляк не трафить.

Іванко ще підкинув дров і пішов до коней.

У стайні знайшов гарапника, почав вимахувати ним і ляскати в повітрі. Сивий коник спитав:

– За що нас будеш бити?

– Не знаю. Так велів найстарший чорт.

– Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маємо таку саму душу, як і ти. Колись чорт зробить і тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Ліпше тікаймо звідси. Сідай на мене і – гайда…

Хлопець подумав і дав згоду.

– Але спочатку повідв’язуй нас усіх від жолобів, бо ми – чесні люди.

Іванко повідв’язував і випустив зі стайні цілий табун коней. Сів на сивого коника і рвонув так, що пекло загуділо. Табун, спущений з припонів, біг слідом за ними. Тікали, мов шалені, полями, лісами, горбами, ярами.

Найстарший чорт спав після обіду. Його збудили крики, від яких двигтіло пекло.

– Що там сталося? – спитав.

– Повтікали коні, а разом з ними й сліпий хлопець.

Чорт скочив із ліжка, як ошпарений, і кинувся їх наздоганяти. Біг, рвучи землю під собою.

Іванкові почало вже плечі пекти. Не міг стерпіти болю і сказав:

– Конику, мені в плечі пече… Чорт наздоганяє. Що робити?

– Не бійся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько – кинь один рушник йому на голову.

І коли чорт наблизився, Іванко фурнув на нього рушника. А той рушник був незвичайний: так замотав йому голову, що чорт спіткнувся об камінь і запоров носом. Почав швидко розмотувати рушник. Але хіба його розмотаєш, коли він звивається, як найжвавіша змія! Чорт нарешті кинув рушника на землю, але той сплутав ноги, зв’язавши їх, як добрий воловід. Чорт упав і ще раз розбив носа. Доки він розплутався, Іванко був далеко. Чорт гнався, як скажений. От-от знову наздожене втікачів. Іванко промовив:

– Конику, чорт пече мене в плечі. Що маю робити?

– Кинь на нього і другий рушник.

Коли чорт був уже зовсім близько, Іванко шпурнув у нього другим рушником. І той наробив дідькові повно клопоту: так його затемнював і заплутував, що чортисько шалено качався у порохах, у глині, у болоті. Став такий, як свиня в спеку. Бив ногами в землю, ніби на нього напала якась трясучка. Потім знову біг, аж язика вивалив. Почав пекти пекельним вогнем Іванкові плечі. Парубок закричав:

– Конику, так пече, що, відай, згорю. Що маю робити?

– Витягни з мого лівого вуха гарапник.

– Вже витягнув, конику.

– Кидай чортові під ноги.

Кинув. Ой, як схопиться гарапник, як упереже чорта! Той звився учетверо. Гарапник так різав і краяв чорта, що тільки свистав. Дідько побачив, що гарапник не пустить уперед, почав тікати геть до пекла. Гарапник підганяв.

Іванко добрався до самої столиці. Кінь став, віддихався і каже:

– Отут розлучимося, Йванку. Вирви з моєї гриви три волоски. Як будеш у біді, потри один волосок, і я прибіжу, аби стати тобі у пригоді.

Кінь полетів, а Йванко затис у жмені волосочки й пішов шукати заробітку, бо дуже зголоднів. Та куди не заходив, люди від нього бокували:

– Він не такий, як усі. Ніби золотий…

Другого дня проходив попри величезний королівський сад. Побачив там садівника, вклонився низенько і спитав:

– Чи нема для мене якоїсь роботи?

– А що вмієш робити?

– Все, що скажете.

– Тоді підтинай квіти і дерева. Але знай: коли підітнеш так, що вони зів’януть, то твоя голова буде там, де стоять ноги.

Іванко ходив з ножицями по саду й підстригав квіти та дерева. Там були три квітки, які дуже любила сама королівна. Вона щоранку приходила до них, милувалась ними. Та сталося так, що Іванко підтяв оті три квітки. Вони опустили головки і почали в’янути.

Парубок зажурився. Увечері не лягав спати, бо гризота йому не давала чистої години. Королівна дізнається, що її квітки зів’яли, і садівник зітне йому голову. Вийшов надвір і потер волосок. Тої ж хвилини прилетів до нього кінь і спитав.

– Чого ти хочеш, приятелю?

– Біда, конику. Хочу, аби паркан, який огороджує королівський сад, зробився до ранку діамантовим.

– Все буде по-твоєму. Йди спати.

Кінь полетів, а Йванко невдовзі заснув. Уранці побачив високий діамантовий паркан навколо королівського саду. Коли сонце зійшло, паркан так виблискував, що не можна було дивитися на нього. Садівник ходив попри нього й очам своїм не вірив.

Ось і королівна. Як побачила паркан, то забула і про свої квіти.

– Хто це збудував? – спитала садівника.

Садівник поклонився їй і відповів:

– Не знаю. Спитайте мого челядника.

Покликали челядника.

– Як тебе звуть? – спитала королівна.

– Іванко.

– Це ти змайстрував діамантовий паркан?

– Так.

– То як його зробив?

– У мене є сила, що може будувати діамантові паркани.

– Ходи зі мною на шпацир, – запросила його королівна.

Серце дівчини почало стукати скоріше, аніж завжди. Від першого разу так закохалася в Іванка, що уже не бачила й діамантовий паркан.

Другого дня король сповістив усіх людей світу, що його єдина донька хоче вийти заміж. Той, хто принесе найфайніший букет квітів, стане її чоловіком.

З усіх кінців світу до королівського палацу приносили чарівні букети.

Іванко зажурився. Він теж закохався в юну королівну. Блукав, як п’яний, по саду й чекав, аби вона вийшла хоч на хвильку. Зустрілися нарешті. Королівна каже:

– Без твоїх квіток не буде в мене весілля.

Іванко ще не встиг нічого відповісти, як вона побігла до палацу.

Коли настав вечір, Іванко потер другий волосок. Прилетів сивий кінь.

– Чого хочеш, приятелю? – спитав парубка.

– Хочу завтра уранці мати такий букет, якого ще на світі не бувало.

– Не гризися. Все буде по-твоєму. Іди лягай спати.

Кінь полетів, а Йванко ліг спати. Вранці, коли прокинувся, на столі стояв чарівний букет. Яких тільки квіток у ньому не було! І білі, і жовті, і червоні, і блакитні. Всілякі. Але вони не були такі, як усі інші квіти. Від них розливалося таке ясне світло, як від сонця.

Іванко відніс квіти до палацу і поклав коло інших букетів.

Король дав наказ, щоб другого дня до палацу зійшлися всі ті, хто приніс букети.

Іванко зажурився: а в чому він увійде між панів?

Потер третій волосок. Прилетів сивий кінь.

– Чого тобі, приятелю, треба?

– Біда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатші принци.

– Не журися, лягай собі спати. Завтра вранці усе будеш мати.

Коник полетів. Іванко добре виспався, а вранці на лаві побачив те убрання, яке собі просив. Одягнувся у нього файненько і пішов до палацу. Там уже були всілякі королі, королевичі, принци і князі…

Іванко поклонився королю, королеві й королівні. Став коло стіни й чекає, що з того буде далі.

Король встав з престолу і промовив:

– Ану, дорогі гості, беріть до рук свої букети. Най моя донька вибере нареченого.

Всі зробили так, як сказав король.

Квітки королевичів, князів і всяких принців одразу зів’яли, а букет Іванка блищав собі, як сонечко. Та й він був такий файний, що словом не розкажеш і пером не опишеш.

Королівна підходила до всіх женихів, дивилася на їхні букети, але нічого не казала. Потім стала коло Йванка й мовила:

– Оцей букет мені найбільше любиться…

Того ж таки дня було весілля.

Я саме заблукав до королівської столиці. Почув музику, співи і гойки в палаці і теж зайшов туди чарку горілки спорожнити. Мене запросили за весільний стіл, добре частували, аби мав що людям розповідати…

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)