Чинибек (киргизька казка)

***

Чинибек (киргизька казка)

Колись дуже давно жили собі два чоловіки – Мінбай та Джузбай. І була в Мінбая тисяча овець, а в Джузбая всього лиш сотня. Мав Джузбай сина Чинибека.

Одного разу Мінбаїв син, пасучи отару, приліг та и заснув. Тим часом між вівці закрався вовк і давай «рахувати» їх по одній. Побачив це Чинибек, що пас неподалік і свою отару, помчав до сина Мінбая й узявся будити його:

– Уставай мерщій! Прокидайся! У тебе в отарі вовк! Годі спати, прокидайся скоріше!

Мінбаїв син схопився на ноги, протер кулаками очі та як дасть Чинибекові у вухо.

– Навіщо ти мене розбудив? Що мені твої вівці, що мені твої вовки, коли я бачив такий чудесний сон? Спробуй тепер повернути його, – примовляв він, частуючи Чинибека добрячими стусанами.

Та хіба терпітиме Чинибек? Схопив він палицю, розмахнувся й тріснув байського сина по голові. Зчепилися хлопці й покотилися в траву.

Потомилися – помирилися. Тоді Чинибек і каже:

– Розкажи, що тобі приснилося. Що то за дивовижний сон?

– А таки дивовижний, – розповідає Мінбаїв син.– Сниться мені, наче над головою у мене сонце, у ногах повновидий місяць, а на грудях – вранішня зірка Чолпон. Чудеса!

Замислився Чинибек. Подумав-подумав та й каже:

– Може, ти продаси мені цей дивовижний сон?

– Згода, – зрадів Мінбаїв син. – Давай мені стільки овець, скільки зарізав вовк у моїй отарі, і забирай собі сон.

Погодився Чинибек на таку умову.

– Ходімо лічити,– каже.

Рівно сотню овець зарізав

вовк в отарі Мінбая. Довелося Чинибекові віддавати свою отару. Тож ударили по руках і розійшлися в різні боки. Радіє Мінбаїв син, що обдурив Чинибека й поповнив свою отару. Радіє й Чинибек, бо йому дістався дуже гарний сон.

Коли смеркло, прийшов Чинибек додому.

– А вівці ж де? – питається батько.

– Не сварися, татусю. Я віддав їх за дуже гарний сон. – радо відповідає Чинибек.

– Всю отару? Та за які ж такі чудеса?

– Таточку, це дивовижний сон: над головою у мене сонце, у ногах повновидий місяць, а на грудях вранішня зірка Чолпон.

Дуже розгнівався батько Джузбай.

– Дурню ти безпросвітний! Телепню безголовий! Хто ж це купує сни? – кричав він, розмахуючи руками. – Зараз мені прижени отару. Без овець можеш не вертатися.

Вигнали Чинибека з дому. І пішов він куди очі світять. Довго йшов, зголоднів, змарнів, поки й зовсім вибився з сил. Коли це летить ворона. Гукає її Чинибек:

– Тітко ворона, допоможи мені. Бачиш, умираю з голоду. Чогось попоїсти принеси.

– Попоїсти тобі?.. А про те й забув, як ти кидав у мене чим попало, коли я на твоїй оборі між вівцями шукала собі в соломі яке зеренце. От і маєш тепер за те, – прокаркала гнівно ворона й полетіла геть.

Через якийсь час з’являється в небі голуб. Знову гукає Чинибек:

– Брате голуб, допоможи мені, бачиш, я умираю з голоду. Кинь чогось попоїсти.

– А забув, як ловив у сильце всіх моїх братів, що злітали до тебе на подвір’я пошукати під снігом якої крупинки? Ти їх смажив та їв. А тепер просиш їсти у мене? Не діждеш,– гнівно прогув голуб і полетів собі далі.

«Ніколи більше отак знічев’я не робитиму зла», – зарікся тоді Чинибек. А сам уже так втомився, що ледве ноги пересував. Потьмарився йому світ. Зрештою видерся на якийсь пагорб, сів одпочити й одразу ж заснув. Аж на світанку хтось будить його:

– Уставай! Сідай на коня!

Якийсь таємничий вершник посадовив Чинибека на коня позад себе й кудись повіз. Коли трохи розвиднілось, обернувся невідомий до Чинибека, зрозумів, що помилився, й вирішив убити його. Вже поставив на лука стрілу і навіть прицілився.

Лиш в останню мить завагався, опустив зброю, придивився уважно до своєї долоні й махнув рукою:

– Доля!

А була це красуня дівчина, дочка чарівника Гульгаки. Заручили її з джигітом Омурали, сином старого Сеіта. Саме цієї ночі на тому пагорбі, де заснув Чинибек, мала дівчина стрітися з нареченим. Але той, помилившись днем, не прийшов. А на пагорбі відпочивав Чинибек. Дівчина скорилася долі. Айсулу – так звали дівчину – стала дружиною Чинибека й навчала його всіляким чарам.

Минали дні. Почув Омурали, що його наречена вийшла заміж за Чинибека, й надумав поквитатися з ним. Зібравши джигітів, Омурали вирушив у дорогу. Дізналась про це Айсулу, розповіла Чинибекові. Став Чинибек білою юртою на дорозі Омурали. В юрті пахло смачною стравою, на вогні варилося м’ясо. Коли це їде Омурали.

– Щось тут не так, – одразу насторожився він. – Треба спалити цю білу юрту.

– Хіба може людина обернутися на юрту, – заспокоювали його джигіти.– Просто хазяїн кудись відійшов. Ходімо, покуштуємо м’ясо.

Зрештою джигіти, а з ними й Омурали, увійшли до юрти. Не чекаючи господаря, взялися знімати з вогню казан. Та раптом чавунний казан тріснув навпіл і всіх, хто був у юрті, ошпарило юшкою.

Почув про загибель сина Сеіт і вирушив у дорогу сам. Довідався про це Чинибек, перекинувся верблюденям і вийшов назустріч Сеїту. Та Сеіт одразу впізнав Чинибека, прив’язав верблюденя на буйлу й привів додому. А тут скрутив його мотузкою і заходився бити, примовляючи з кожним ударом:

– Воскреси мені сина! Віддай невістку!

Побачили це дві доньки старого Сеіта Ашимджан та Кішимджан. Узяв їх жаль за верблюденям. От вони й просять батька:

– Таточку, дорогенький наш! Хіба може людська дитина обернутися на верблюденя? Не мучте його, краще віддайте нам. Ми поведемо верблюдення поїти до того смердючого озера, що навіть собаки з нього не хлебчуть. Якщо верблюденя питиме – це таки тварина, а якщо не питиме – то це Чинибек. Тоді вже робіть із ним, що хочете.

І таки умовили батька.

От привели дівчата верблюденя до озера, міцно тримаючи за аркан, підпустили до води. Тієї ж миті Чинибек перетворився у ртуть і пірнув на самісіньке дно. Дівчата з переляку зацокотіли зубами. Потім кинулися додому.

– Чи не я вам казав, безглузді манірниці! Не послухались, накоїли лиха! Покажіть хоча б, де пірнув Чинибек,– заревів од злості старий Сеіт і, схопивши дівчат за руки, поволік їх до озера.

– Тут,– показали дівчата наймілкіше місце біля самого берега.

Старий узявся пити з озера воду. Тоді Чинибек перекинувся павуком і поліз на високе дерево. Щойно Сеіт обернувся на трясогузку, щоб зловити павука, як Чинибек перекинувся в кібчика й ухопив трясогузку гострими кігтями.

Повернувся додому Чинибек і про все розповів дружині. «Треба нам перебратися жити в інші місця», – вирішили вони й незабаром відкочували до аїлу хана Кара. Поставили невеличку юрту та й зажили собі тихо та мирно.

Якось виїхав Карахан на полювання з соколом. От пустив він сокола на зайця. Але птах, не наздогнавши здобич, не повернувся, як належить, до мисливця, а сів на Чинибекову юрту. Під’їхав хан до юрти й гукає:

– Є хто вдома чи ні? Подайте мені мого сокола!

– Це, певно, хан,– сказала Чинибекові Айсулу.– Вийди-но скоріше надвір та подай йому сокола.

Не маючи й гадки про щось лихе, Чинибек їй і каже:

– Вийди сама, моя зіронько. Що тобі може зробити хан?

Айсулу вийшла з юрти. Як побачив хан Чинибекову дружину-красуню, впав з коня.

– Хіба вам ніколи не потрапляли на очі вродливі жінки? – усміхнулася Айсулу, ще й посадила хана в сідло, притримавши йому стремено, потім і сокола з юрти зняла.

Закохався хан у вродливу молодицю та й замислив за всяку ціну на ній оженитись. От одного разу кличе він до себе Чинибека.

– Славний батире Чинибеку, чи не нудьгуєш ти на самоті? Давай розважимося трохи, зіграємо в схованки. Ти виграєш – забирай моє ханство, а я виграю – віддавай мені Айсулу,– пропонує підступний хан.

– Добре,– погодився Чинибек.– Але скільки днів триватиме наша гра і кому ховатися першим?

– Грати ми будемо по три дні. Я старший за тебе, отже, мені й починати,– оголосив хан і заховався першим.

Метушиться Чинибек, шукає.

– Що загубив, Чинибеку? – питає його дружина.

Розповів Чгнибек про гру.

– Не журися. Іди до конюшні, побачиш там великого білого цапа. Упіймаєш його за бороду, смикнеш та ще даси стусана – не витримає хан, зізнається,– підказала йому Айсулу.

Так і зробив Чинибек. Знайшов він у конюшні цапа, вхопив його за бороду й заходився лупцювати.

– Ти виграв, батире Чинибеку, – здався викритий хан.

Вдруге заховався Карахан.

Знову метушиться Чинибек, а не знаходить нічого. Знову дружина радить йому.

– Не марнуй час, Чинибеку. Краще візьми сокиру й зрубай дерево в яру.

Чинибек подався до яру, знайшов дерево й узявся було за сокиру.

– Ти виграв, батире Чинибеку, – озвалося дерево голосом хана.

Ось уже й утретє заховався Карахан. Айсулу покликала Чинибека та й питає, де він збирається шукати.

– Там, де й досі шукав: хан тепер або цап, або дерево.

– Ой ні, Чинибеку-батире, неблизько сьогодні хан. Він лежить над озером Сасик-коль, перекинувшись у чорного верблюда. Наготуй дванадцять березових палиць і добряче лупцюй його, поки не поламаєш усі. Інакше на цей раз не зізнається хан..

Все зробив Чинибек, як наказала дружина. Взяв дванадцять березових палиць і поламав їх усі на горбах верблюда, що лежав над озером Сасик-коль. І хан обернувся в людину.

Чинибек (киргизька казка)

– Знов ти виграв, батире Чинибеку, – мовив він.

Настала черга ховатися Чинибекові. Розгубився Чинибек, не знає, як йому бути. Думав, думав, знічев’я вхопив кемента і приволік його до дружини.

– Не роби цього, Чинибеку, бо хан переможе нас,– зупинила його Айсулу. Обернула вона чоловіка в наперсток, одягла наперсток на палець та й сіла дошивати собі сукню. Де тільки не шукав хан, а про наперсток так і не здогадався. Зрештою зовсім вибився з сил.

– Ти переміг, Чинибеку-батире, – здався вкрай знеможений хан.

Чинибек, посміхаючись, звівся на повен зріст.

На другий раз Айсулу зав’язала Чинибека на нитку вузликом, нитку ту просилила в голку й сіла за шитво. Хан шукав-шукав, поки й з ніг звалився.

– Твоя взяла, Чинибеку-батире.

Знову, всміхаючись, став перед ним Чинибек.

На третій день Айсулу обернула Чинибека в голку й заколола її у свій комірець. Знову хан не знайшов Чинибека.

– Чинибеку-батире, твоя перемога,– остаточно здався присоромлений хан.

– Я ось де сиджу, як це ви не помітили? – зареготав Чинибек і ковзнув з комірця Айсулу.

Карахан не дотримав слова, не віддав Чинибекові ханство. Тільки ще більше розізлився на Чинибека й не втрачав надії все ж таки звести його зі світу. Якось знову запрошує хан Чинибека до себе в гості, садовить його поруч з собою, плеще лагідно по плечу, вихваляє, не шкодуючи слів, а зрештою й каже:

– Ти славетний батир і великий мудрець, я ж могутній хан. Наша слава гримить між усіх, хто живе на нашій землі. Хай же знають про нас і на тому світі. Поїдь до мого покійного батька, побалакай з ним віч-на-віч, дізнайся, як йому там живеться й привези від нього листа.

Погодився й на таке Чинибек. За порадою Айсулу він попросив у хана довжелезний волосяний аркан, захопив під пахву чималеньку колоду й спокійно повернувся додому. Порадились та від імені ханового батька написали такого листа:

«Сину мій, твоє ханство славне і сила твоя велика. Та коли хочеш, щоб руки твої ще міцніше тримали владу, приїжджай на пораду до мене».

На сьомий день привіз Чинибек того листа до хана.

Хан прочитав написане й дуже зрадів.

– Покійний батько просить мене до себе, – оголосив народові хан. А Чинибекові наказав:

– Тепер переправ мене до батька тією ж дорогою, що й сам до нього ходив.

І на те погодився Чинибек. Він узяв довжелезного волосяного аркана, прив’язав ним хана до колоди й поволік на вершину гори.

– Скоро будете біля батька, – мовив ханові Чинибек і скинув його у прірву. Так загинув жорстокий і заздрісний хан.

Тоді Чинибек зібрав людей і звернувся до них з такими словами:

– Оберіть собі на хана гідну людину, що піклується про народ, гостру розумом і відважну душею.

А сам Чинибек зі своєю дружиною-красунею відкочував до батька. Зрадів Джузбай поверненню сина, що став батиром та мудрецем, і влаштував бучний банкет.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)