Чарівний кінь (російська казка)

***

Чарівний кінь (російська казка)

В далекому краї, у якійсь державі жили собі дід і баба, і за весь їхній вік не було в них дітей. Надумались вони, що ось уже літа їхні давні, скоро помирати час, а нащадка Господь їм не дав, і стали вони Богу молитися, щоб дарував їм дитину, аби було кому душу пом’янути. Дав старий обітницю: якщо народить баба дитину, тоді кого першого зустрінуть, того й візьмуть кумом. Через якийсь час заважніла стара і народила сина. Старий зрадів, зібрався й пішов шукати кума; тільки-но ступив за ворота, аж назустріч йому їде бричка, четвериком коней запряжена; а в бричці цар сидить.

Старий не знав царя, гадав, що це боярин, зупинився і ну кланятись.

– Чого тобі, дідуню, треба? – питає цар.

– Та прошу твою милість, не гнівайся лишень: похрести мого новонародженого синочка.

– Чи в тебе немає в селі знайомих?

– Є в мене багато знайомих, багато приятелів, та брати їх у куми не годиться, бо таку обітницю дав: кого першого зустріну, того й проситиму.

– Гаразд, – каже цар, – на тобі сто рублів на хрестини; завтра я сам приїду.

Наступного дня приїхав він до старого; мерщій покликали попа, похрестили немовля і нарекли Іваном. Став цей Іван рости не по днях, а по годинах – як пшеничне тісто на опарі піднімається; і приходить йому щомісяця поштою сто рублів царської платні.

Минуло десять років, виріс він великий і відчув у собі силу незмірну. У той час згадав про нього цар: мовляв, є в мене хрещеник, а який він – не знаю; волів особисто його бачити і тут же послав наказ, щоб Іван – селянський син, не зволікаючи, став перед його ясні очі. Почав старий збирати його в дорогу, дістав гроші і каже:

– На ось тобі сто рублів, іди в місто на конюшню, купи собі коня, а то дорога далека – пішки не дійдеш.

Іван пішов у місто, і трапився йому дорогою якийсь старигань.

– Здрастуй, Іване – селянський сину! Куди прямуєш?

Відповів парубок:

– Іду, дідусю, в місто, хочу купити собі коня.

– Ну то послухай мене, якщо хочеш щасливим бути. Як прийдеш на конюшню, буде там один чоловік коня продавати дуже худого, паршивого; ти його й візьми, і хоч скільки правитиме з тебе хазяїн – давай, не торгуйся! А як купиш, приведи його додому і паси на зелених лугах дванадцять вечорів і дванадцять ранків у росі – тоді ти його й пізнаєш!

Іван подякував старому за науку і пішов до міста; приходить на конюшню, глип – стоїть чоловік і тримає за повід худу, паршиву конячину.

– Продаєш коня?

– Продаю.

– А скільки правиш?

– Та без торгу сто рублів.

Іван – селянський син дістав сто рублів, віддав чоловіку, взяв коня і повів до двору. Приводить додому, батько глянув і рукою махнув:

– Пропали гроші!

– Зажди, батеньку! Дасть Бог, на моє щастя коник поправиться.

Став Іван водити свого коня щоранку і щовечора в зелені луги на пасовисько, і так минуло дванадцять світанків і дванадцять присмерків; став його кінь такий сильний і красивий, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці розказати. І такий розумний – що тільки Іван у думках замислить, а він уже знає. Тоді Іван – селянський син справив собі збрую богатирську, осідлав свого доброго коня, попрощався з батьком, з матір’ю і поїхав до столиці до царя-государя.

Їхав він близько чи далеко, скоро чи коротко, аж опинився біля царського палацу, скочив на землю, прив’язав богатирського коня за кільце до дубового стовпа і наказав доповісти цареві про свій приїзд. Цар повелів його не затримувати, пропустити в палати без усякої задирки. Іван увійшов у царські покої, помолився на святі ікони, поклонився царю і вимовив:

– Здоров’я бажаю, ваша величносте!

– Здоров будь, хрещенику! – відповів государ, посадив його за стіл, почав пригощати всякими напоями і закусками, а сам на нього дивиться-дивується: гарний парубок – і лицем вродливий, і розумом метикуватий, і зростом ставний; ніхто не подумає, що йому десять років, усякий двадцять дасть та ще й з лихвою! «З усього видно, – думає цар, – що у цьому хрещенику дав мені Господь не просто воїна, а могутнього богатиря!» І пожалував його цар офіцерським званням і повелів собі служити.

Іван – селянський син узявся до служби охоче, від жодної роботи не відмовляється, за правду грудьми стоїть. Полюбив його за це государ більше за всіх своїх генералів та міністрів і нікому з них не довіряв так багато, як своєму хрещенику. Озлилися на Івана генерали й міністри і стали радитись, як обмовити його перед самим государем. Аж якось покликав цар до себе знатних і близьких людей на обід; як розсілись усі за столом, він і каже:

– Слухайте, панове генерали й міністри! Що ви думаєте про мого хрещеника?

– Та що сказати, ваша величносте! Ми від нього не бачили ні поганого, ні хорошого; одне зле: дуже вже хвалькуватим він уродився. Не раз від нього чули, що в такому-то королівстві, за тридев’ять земель, стоїть високий мармуровий палац, а довкола височезна огорожа зведена – не проникнути туди ні пішому, ні кінному. У тому палаці живе Настуся – прекрасна королівна. Нікому її не здобути, а він, Іван, нахваляється її дістати, за себе заміж узяти.

Цар вислухав цей наклеп, наказав покликати свого хрещеника і став йому казати:

– Що ж ти генералам та міністрам нахвалявся, що можеш дістати Настусю-королівну, а мені про це нічого й не доповідаєш?

– Змилуйтесь, ваша величносте! – відповідає Іван – селянський син. – Мені того й уві сні не снилося.

– Тепер пізно відмовлятись; у мене коли похвалився, то й діло зроби. А не зробиш – мій меч, твоя голова з пліч!

Засмутився Іван – селянський син, похилив свою голівоньку нижче могутніх плечей і пішов до свого доброго коня. Каже йому кінь людським голосом:

– Чому, господарю, затужив, а мені правди не розповідаєш?

– Ой, мій добрий коню! Чого ж мені веселим бути? Обмовило мене начальство перед самим царем, нібито я можу добути й одружитися з Настусею – прекрасною королівною. Цар і повелів мені це діло зробити, а коли ні – хоче відтяти голову.

– Не сумуй, господарю! Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший. Ми це діло зробимо; тільки попроси в царя побільше грошей, щоб не сумувати нам дорогою – було б удосталь поїсти й попити чого заманеться.

Іван переночував ніч, встав уранці, прийшов до царя і став просити на похід золотої казни. Цар наказав видати йому скільки треба. От добрий молодець узяв казну, надів на свого коня збрую богатирську, сів верхи і поїхав у путь-дорогу.

Близько а чи далеко, скоро чи коротко заїхав він за тридев’ять земель, у тридесяте королівство, і зупинився біля мармурового палацу; довкола палацу стіни високі, ні воріт, ні дверей не видно. Як за огорожу потрапити? Каже Івану його добрий кінь:

– Почекаємо до вечора. Щойно стемніє, перекинусь я сизокрилим орлом і перенесуся з тобою через стіну. У той час прекрасна королівна спатиме на своїй м’якій постелі; ти увійдеш до неї просто у спальню. Візьми її тихенько на руки і неси сміливо.

От і добре, дочекались вони вечора; щойно стемніло, вдарився кінь об сиру землю, обернувся сизокрилим орлом і каже:

– Час нам своє діло робити; дивись, не наламай дров!

Іван – селянський син сів на орла; орел піднявся під хмари, перелетів через стіну і поставив Івана на широкому дворі.

Пішов добрий молодець у палати, дивиться: всюди тихо, вся челядь спить міцним сном; він у спальню. На ліжку лежить Настуся – прекрасна королівна, розкидала уві сні покривала розкішні, ковдри соболині. Задивився добрий молодець на її красу несказанну, на її тіло біле; затуманило його кохання палке, не витримав і поцілував королівну в уста солодкі. Від того прокинулась красна дівиця і з переляку закричала голосно. На її лемент кинулись, прибігли слуги вірні, піймали Івана – селянського сина і зв’язали йому руки й ноги міцно. Королівна наказала його у в’язницю посадити і давати йому в день кухлик води і фунт чорного хліба.

Сидить Іван у міцній в’язниці і думу думає невеселу: «Певно, тут мені накласти своєю головою!». А його добрий богатирський кінь ударився об землю і став маленькою пташкою, залетів до нього в розбите віконечко і каже:

– Слухай, господарю, завтра я виламаю двері і тебе визволю; ти сховайся в саду за тим-то кущем. Та м гулятиме Настуся – прекрасна королівна, а я перекинусь бідним старцем і стану просити в неї милостині; дивись, не лови гав, бо погано буде.

Іван повеселішав, пташка полетіла. Наступного дня кинувся богатирський кінь до в’язниці і вибив двері копитами; Іван – селянський син вибіг у сад і став за зеленим кущем. Вийшла погуляти у сад прекрасна королівна, тільки порівнялася з кущем, як підійшов до неї бідний дідок, кланяється і просить слізно святої милостині. Доки красна дівиця діставала гаманець із грішми, вискочив Іван – селянський син, схопив її в обійми, затис рота так міцно, що й звуку не можна було подати. Тієї ж миті обернувся дід сизокрилим орлом, здійнявся з королівною і добрим молодцем високо-високо, перелетів через огорожу, опустився на землю і знову став богатирським конем. Іван – селянський син сів на коня і Настусю-королівну з собою посадив; каже їй:

– Що, прекрасна королівно, тепер не зачиниш мене в темниці?

Відповідає прекрасна королівна:

– Певно, моя доля бути твоєю, роби зі мною, що хочеш!

От їдуть вони шляхом-дорогою; близько чи далеко, швидко чи ні, виїхали на великий зелений луг. На тому лугу стоять два велетні, один одного кулаками місять; побилися-потовклися до крові, а подужати один одного не можуть; поряд на траві лежать мітла та ковінька.

– Послухайте, браття, – питає їх Іван – селянський син. – За що б’єтесь?

Велетні перестали битися і кажуть йому:

– Ми рідні брати. Наш батько помер, і лишилося після нього майна – усього-на-всього оця мітла й ковінька. Почали ми ділитися, та й посварились: кожному, бач, хочеться все забрати! От ми й вирішили битися не на життя, а на смерть, хто живий зостанеться – той обидві речі отримає.

– А давно ви сперечаєтесь?

– Та ось уже три роки, як один одного духопелимо, а до пуття не дійдемо!

– Ех ви! Було б за що на смерть битися. Багатство – мітла й ковінька!

– Не кажи, брате, чого не знаєш! З цією мітлою і ковінькою будь-яку силу перемогти можна. Хоч би скільки ворог війська виставив, сміливо виїжджай назустріч: де махнеш мітлою – там буде вулиця, а перемахнеш – так і з провулком. А ковінька теж потрібна: хоч скільки захопиш нею війська – всіх у полон забереш.

«Так, речі хороші! – думає Іван. – Либонь, і мені згодилися б».

– Що ж, браття, – каже, – хочете, я розділю все порівну?

– Розділи, добрий чоловіче!

Іван – селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав пригоршню дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсіяв пісок на всі боки.

– Ось, – каже, – збирайте пісок; у кого більше буде, тому й ковінька, і мітла дістануться.

Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив ковіньку й мітлу, сів на коня – і тільки його й бачили!

Довго чи коротко, під’їжджає він до своєї держави і бачить, що його хрещеного батька спіткала біда велика: усе царство завойоване, біля столиці стоїть рать – сила незліченна, загрожує все вогнем спалити, самого царя стратити. Іван – селянський син лишив королівну в ближньому ліску, а сам полетів на військо вороже; де мітлою махне – там вулиця, де перемахне – там із провулком! Швидко він перебив цілі сотні, цілі тисячі, а що од смерті вціліло, те зачепив ковінькою і притяг у столицю. Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби сурмити і пожалувати його генеральським чином і казною незчисленною. Ту т Іван – селянський син згадав про Настусю – прекрасну королівну, відпросився на годинку і привіз її просто до палацу. Похвалив його цар за відвагу богатирську, повелів йому дім готувати й весілля справляти. Одружився Іван – селянський син із прекрасною королівною, відбенкетував весілля багате і став собі жити, не тужити. От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)