Білокоровий (українська народна казка)

***

Білокоровий (українська народна казка)

Мала баба козу та й купила козі сінця. Та й зараз буде файна казка з кінця. Ви будете тихо? Та й я буду.

Колись я був у пана, і була в него корова надіжна. Пару раз я вийшов, хотів подивитися, чи ся не вположила – не було нічого. А ще раз вийшов – коров ся вположила. І що мала вродити теля, то вродила дитину, хлопчика малого. Я подивився на це та й іду до пана. Та й кажу панови:

– Ідіть, бо якась дитина ссе корову.

Пан вийшов, подивився – правда. І злякався пан. Приходить до хати і каже пані:

– У нас якесь неприємство. А пані питає:

– Що таке?

Каже пан:

– Корова вродила хлопця, а не теля. Треба цю корову зарізати. А та корова була віщун, а хлопець – піввіщун. Пішов пан шукати різника, аби корову знищити. А корова говорить до хлопця:

– Ти – Білокоровий, таке тобі буде ім’я. Аби-с знав, як хто тебе буде питати.

У понеділок приходить до пана різник. Корова каже до сина:

– Будемо гинути. Але як будеш робити так, як я скажу, то не загинемо. Як зараз зайде чоловік з ножем до стайні, аби-с міцно ймився мені за роги.

Різник заходить, і в той мах корова зривається, а Білокоровий тримається за роги. Вискочила корова і полетіла, як вітер, попід облаки.

Залетіли вони далеко і стали на задолині. Корова поплекала Білокорового. А там був явір, поверх півметра загрубий. Каже корова:

– Ану йди, синку, його витягни. І стрімголов гіллям у землю аби-с забив.

Пішов Білокоровий, спробував – не годен. І приходить д’мамі. А мама знає, що він не годен. І каже до сина:

– Ой ще, сину, тебе треба плекати цілих два тижні.

Що наша дитина вростала за рік, то цей за годину. У два тижні знов посилає його мама-корова:

– Ану, – каже, – йди тепер та попробуй того явора витягнути. Пішов Білокоровий і взявся до того явора. Обіймив руками, вирвав, на руках перевернув і забив гіллям успід, а корінням наверх. І приходить д’мамі.

– Що, сину, витяг? Він відповідає:

– Витяг.

– Забив стрімголов?

– Забив.

– Отепер мемо ся, Білокоровий, розходити. Білокоровий у плач:

– Куди ви, мамо, йдете?

– Будемо вже, сину, розходитися. Ти вже сам даш собі раду.

І обцілувала його корова, і здоймилася й полетіла. А він плаче, сумує за мамою. І походжує по тій полянці. В один бік, у другий.

І дивиться – якась є стежка потоком. І він ся втішив. Іде він тою стежкою, аж бачить – на ялици золота шабля висить і золота рушниця. Поліз він на ялицю, взяв ту шаблю й ту рушницю. І дуже ся втішив. І зробився з него цілий віщун, знає, що наперед буде.

Іде він, дивиться – якийсь чоловік лупає каміння. Дуже Білокоровий втішається. Приходить д’тому.

– Боже помагай! Ти як називаєшся? Той відповідає:

– Лупайкамінь.

– Ми би не були, – каже, – товариші? А той каже:

– Чому ні?

– То ходім далі.

Ідуть вони удвох далі. А там знов якийсь є. Тягне буки і гне з них ожівки. Приходять д’нему.

– Боже помагай! Ти як називаєшся? Він відповідає:

– Крутибук.

– Ми би не були товариші? Той каже:

– Чому ні?

– Ходім далі.

Ідуть вони далі, підходять на гору, дивляться, а там забив якийсь грубу штаму в землю та й колише горою. Приходять д’нему.

– Боже помагай! Ти як називаєшся? Каже той:

– Хитайгора.

– Ми би не були, – каже, – товариші?

– Та чому ні?

Так вони зібралися всі штири. І всі були дужі – Лупайкамінь, Крутибук, Хитайгора і Білокоровий. Але Білокоровий був ще й віщун, знав наперед, що має бути.

Виходять вони на гору. А там колись давно сиділи опришки. Там вони багато всякого позакопували: пили, горшки й інші річі. Каже Білокоровий до товаришів:

– Хлопці, може б, ми збудували тут собі дім?

Хлопці відповіли:

– Най буде.

Лупайкаменя післав Білокоровий, аби лупав каміння на фундамент, Крутибука – аби носив дерево, Хитайгору – аби розхитував ту гору, щоб було рівно. А Білокоровий пішов відкопати і поприносити все, що було сховано. Бо він був віщун і знав, що де є. Приніс то все, і три карабіни приніс.

Зачали вони будувати ту хату. І нема вже що їсти. Каже Білокоровий:

– Хлопці, треба йти на польовання. Хто хоче йти? Крутибук каже:

– Я йду.

Та й Лупайкамінь каже:

– Я йду.

Та й пішли вони, та й убили оленя. Там його розібрали. Та й трохи взяли на гору і кажуть:

– Маємо, хлопці, що їсти.

А Білокоровий знає, що вони вбили. Каже він:

– Підемо всі і винесемо решту того м’яса.

Пішли вони всі чотири і принесли. Це вже було перед вечором. Зварили собі вечерю, Білокоровий приніс горівки, що була захована опришками. Переночували вони – і на другий день до роботи. І за тиждень побудували дім: штири кімнати й кухню.

Тоді каже Білокоровий:

– Три будуть іти на польовання, а один – варити їсти. Хто буде сьогодні йти на польовання, а хто зостається їсти варити?

Лупайкамінь каже:

– Я лишаюся варити обід.

Крутибук, Хитайгора й Білокоровий пішли на польовання, а Лупайкамінь варить обід. І тут приходить бородатий Ліктиборода і стукає:

– Одчини двері!

А Лупайкамінь каже:

– Я не хочу. Ліктиборода каже:

– Утворяй двері, бо ти зараз юшкою очі попарю.

Лупайкамінь утворив двері. Ліктиборода входить, юшку випив, м’ясо в пазуху та й пішов.

Білокоровий знає, що обіду нема, а ті два – ні. Приходять вони до хати, а Лупайкамінь спить. Питають:

– То ти не варив їсти?

– Та, – каже, – так мені ся здрімало, що й не мав-єм коли варити обід.

Нічого не признається. А Білокоровий знає, що був Ліктиборода. А Хитайгора й Куртибук не знають. Варять вони собі обід, а Лупайкамінь сам не свій. Як зварили, він і їсти не хотів. І нічого не признавався.

Другий день каже Білокоровий:

– Хто лишається варити обід? Крутибук каже:

– Я.

Ті три пішли на польовання, а Крутибук лишився. Якурат доварює він обід, приходить Ліктиборода.

– Утвори двері!

– Хто там? – питається Крутибук. Ніхто не відповідає.

– Та хто там?!

– Ліктиборода.

– А ви що хочете?

– Та прийшов на обід.

– Як прийдуть хлопці, то буде обід. Каже Ліктиборода:

– Ти не жартуй, бо зараз юшкою очі випарю.

Утворив Крутибук двері. Входить Ліктиборода. Юшку випив, м’ясо в пазуху і пішов. Крутибук перепудився і ліг спати.

Приходять хлопці – обіду нема. А Білокоровий знає, хто то поїв обід.

– Ти чого спиш, а не вариш їсти? Каже Крутибук:

– Так ми ся задрімало, і я заснув. Де я сподівався, що засну? Крутибук теж не признається, хто з’їв обід. Варять усі разом другий обід.

На третій день каже Білокоровий:

– Хто лишається обід варити?

– Я, – каже Хитайгора.

Та й ті пішли на польовання, а Хитайгора лишився. Доварює він обід. Приходить знов Ліктиборода.

– Утвори двері!

– Я не втворяю.

Знов каже Ліктиборода:

– Утвори двері! А цей знов каже:

– Я не втворяю.

Утворяє Ліктиборода сам. Та й береться до горшка та й юшку п’є. Хитайгора дивиться на Ліктибороду і думає, що цей за два-три махи все вип’є, і ніц не лишиться. Та й каже Хитайгора:

– Не пийте всю юшку, беріть всього половину, бо зараз хлопці прийдуть та й будуть голодні, як ви все заберете.

Ліктиборода лишив з літру тої юшки та й лиш кусочок м’яса. Хитайгора борше вставляє в піч друге м’ясо.

Приходять ці з польовання, Білокоровий знає, що нема вбіду. А Лупайкамінь і Крутибук ідуть позаду, та й приказує один одному:

– Ба чи той Хитайгора зварить обід нині? А Лупайкамінь каже:

– Я би щось тобі сказав, аби ти й мені сказав. Я був зварив обід, але прийшов Ліктиборода та й забрав.

Тоді Крутибук і собі каже:

– То і в мене таке склалося.

Приходять вони до хати – обіду нема. Ще не доварився. Каже Білокоровий Хитайгорі:

– Чого ти так спізнив з обідом?

– Я не думав, що ви так живо прийдете. Доварилося, попоїли.

На четвертий день знов каже Білокоровий:

– Хто лишається варити обід? Кажуть ті три:

– Мабуть, ти, Білокоровий.

І Білокоровий лишився, а вони втрьох пішли на польовання. Варить Білокоровий обід. Якурат доварюється, приходить Ліктиборода.

– Утвори двері! Білокоровий відповідає:

– Зараз, зараз, мінуточку!

Бере шаблю з клинка і утворяє двері. Та вхопив Ліктибороду за бороду, обкрутив ту бороду на свою руку. Виводить його надвір. Там був такий явір, коло метра грубости. Він шаблею раз у того явора! Явір розколовся, а Білокоровий бороду Ліктибороди в той розкіл і присилив ’го. Та входить до хати і розсипає по мисках обід.

А ті три йдуть з польовання і говорять. І приказує один одному, чого їсти не зварив. Через Ліктибороду. І говорять собі всі три і прикваплю-ють. Каже один:

– Чи з’їв уже Ліктиборода обід, а чи застанемо його? Приходять – усе на столі! Лиш один на одного позирають. Каже

Білокоровий:

– Намучили-сте ся, хлопці. Аж четвертої днини з’їмо обід, як ся належить.

Наливає одному чарку, другому, третьому, а собі ніц. Хлопці попоїли. Тоді каже Білокоровий:

– Ану, хлопці, ходіть зо мною. Ви виділи того явора, знаєте його?

– Знаємо.

Приходять, а то ні явора, та й ні Ліктибороди. Витяг Ліктиборода явора і потяг на той світ.

– Ой, друзі мої, друзі, – каже Білокоровий, – чого ви не кажете, хто в нас обід забирав?

П’ятої днини знов ідуть ті три на польовання. Білокоровий каже:

– Наполюйте якнайбільше м’яса. А трохи ми вже маємо. Аби-смо наварили і напекли, бо мемо йти шукати Ліктибороду.

Хлопці наполювали багато м’яса, одно поварили, друге попекли, збираються і йдуть. Замкнули хату і йдуть по сліду, а то лиш тріски з явора по камінню – слід, куди пішов Ліктиборода.

Прийшли вони до скали. Там була велика діра. Білокоровий знає, що в тій дірі є змія з сімома головами, а нічого їм не каже.

– Ти, Лупайкамене, іди лупай каміння і роби цебер. А ти, Крутибуче, іди крути з бука ужевку, щоб була якнайдовша. А ти, Хитайгоро, іди принеси дерево, аби забити тут слупа.

Це все вони зробили, і каже Білокоровий:

– Котрий, хлопці, йде вперед шукати Ліктибороду? Лупайкамінь каже:

– Я робив цебер та й я сідаю перший. Каже йому Білокоровий:

– Правою рукою тримайся за цю линву, а в ліву бери шаблю. Білокоровий знає, що там є змія з сімома головами, та й каже йому:

– Як ті щось буде грозити, рубай його шаблею, а якби тебе замага-ло, похитай линву, і ми тебе витягнемо нагору.

Лупайкамінь спустився, не міг нічого там зробити, похитав линвою, і витягли його нагору. Питаються:

– Що там?

(Білокоровий знає, а ті два не знають).

Каже Лупайкамінь, що там змія і має сім голів. Білокоровий каже:

– Хто тепер спускається туди?

– Я, – сказав Крутибук. – Я крутив линву, я й спускаюся.

– Ставай у цебер, лівою рукою тримайся за линву, а правою шаблю тримай. Що побачиш, рубай і ніц не питай, нічого тобі не буде. Якби тобі хтось перешкодив, знищуй його.

Спускають його вспід, а він як уздрів ту язю, перепудився страшно. І хитає линву, аби його нагору взяли. Витягли його і питаються:

– Що там? Чого ти не спускався далеко?

– Ой, – каже, – там язя, я втяв їй одну голову. Як пустилася до мене, то я замало й шаблю не загубив.

Каже Хитайгора:

– Ану я піду.

То саме: стає у цебер, лівою рукою тримається, а в правій – шабля. Спускається до язі, махає шаблею і втяв їй дві голови. І хитає линвою, аби його нагору взяли. Вийшов він, і каже до него Білокоровий:

– Що ти там видів?

– Йой, – каже, – таке нещастя!

А Білокоровий знає, бо він віщун. А Хитайгора каже:

– ... Там є більше змій, не лиш ця.

А Білокоровий думає: «Ти це збрехав». Бо він усе знає, лиш їм не признається. Каже Білокоровий до своїх товаришів:

– Тепер моя черга йти. Ви полюйте, аби-сте мали багато м’яса. Один аби сидів тут, коло цебра, а два на полюванні. Щоби-сте не були голодні. Щоби ви, хлопці, файно жили, не сварилися, один одного поважали. Бо я не знаю, чи скоро вернуся. Я не вернуся, доки не найду Ліктибороду. Бо як ми його не знищимо, то він нам не дасть життя.

Бере Білокоровий золоту рушницю на плечі, шаблю в руку, сідає в цебер і спускається в ту яму. Спустився д’змії, як зачав тою шаблею сюди-туди махати, відрубав їй усі голови геть. І впав на той світ, на золоту дорогу. Та й дивиться – лиш тріски з явора по камінню. Іде він дорогою за тим слідом. Дивиться, а там якась хата. Приходить він д’тій хаті, а з неї дівчина вийшла.

– Йой, пане! Йой, пане! Він питає:

– Що таке?

– Відки ви ся взяли? Ідіть геть!

– Та кажи, що таке.

– Тут є такий дідо Ліктиборода. Він зараз вас може знищити.

– А де той дідо?

– Та, – каже, – притяг бородою явора та на печі спить. Білокоровий заходить до хати та й питає:

– Ти, Ліктибородо, спиш?

А Ліктиборода підоймив голову та й каже:

– Ти що хоч’?

– Та я зварив обід, хотів аби-с прийшов.

Підоймається Ліктиборода з печі, а Білокоровий вже напоготові. Мах-мах сюди-туди і порубав золотою шаблею Ліктибороду. Виходить Білокоровий надвір і каже до тої дівчини:

– Я буду цю хату палити.

А та дівчина говорить до него:

– Йой, не треба палити, бо тут є ще три дівчини. Каже він їй:

– Іди скажи їм, най ідуть геть з хати.

Дівчата вийшли з хати, а він ту хату запалив, і згоріла вона разом з Ліктибородою, зі всім. Тоді бере тих штирьох дівчат з собою і йде д’тій дірі. Приходить д’тому цеброви, пише він картку і дає одній дівчині. «Це буде жінка Лупайкаменя», – було написано в тій записці. Стала вона в цебер, імилася за линву, Білокоровий похитав за линву

і витягли її нагору, на цей світ з того. Вийшла вона з цебра та й питається:

– Котрий тут Лупайкамінь?

– Я.

– Білокоровий сказав, що я маю бути ваша жінка. А ті два питаються її:

– А ще там є дівчата?

– Є, – каже, – ще три. Казав Білокоровий, аби ви борше знов давали цебер на той світ.

Дали вони цебер, пише Білокоровий картку і подає другій дівчині, тій, що вона має бути жінка Крутибука. Стала вона в цебер, імилася за линву, Білокоровий похитав, і витягли її нагору. І питається вона:

– Котрий Крутибук? Білокоровий призначив, що я є його жінка. Знов спускають цебер, знов пише Білокоровий картку і подає в руки третій дівчині, що має бути жінка Хитайгори. Витягли її нагору, і питає вона:

– Хто такий Хитайгора?

– Я, – каже Хитайгора.

– Білокоровий призначив, що я буду ваша жінка.

А ці три – Хитайгора, Крутибук і Лупайкамінь – радяться. Що далі робити? Жінка Хитайгори каже:

– Та спускайте цебер, бо тепер буде йти Білокорового жінка. А ці далі радяться. Та й каже один до одного:

– Ба яку він жінку собі лишив? Чи краща від наших, чи ні?

А Білокоровий знає, що вони говорять. І що він думає? Жінка Хитайгори знов каже:

– Та спускайте, бо він просив, щоб скоро спускали.

– Зараз, зараз.

Нарешті порадилися, що мають робити, та й пускають цебер на той світ. Висилає Білокоровий свою жінку. Похитав линву, витягли її нагору. Дивляться вони – їх жінки файніщі. І знов радяться, що мають робити. Каже Лупайкамінь до Хитайгори й Крутибука:

– Підтягнути його до половини гори, а від половини утяти линву, і най він упаде, най розіб’ється там.

Білокорового жінка вмліває, а вони далі радяться всі три. Каже Крутибук:

– Добре ти, Лупайкамене, порадив. Бо, – каже, – якби він сюди вийшов, то він би нами командував.

А Білокоровий знає про це. Він не сідав у цебер, а наклав каміння. Похитав линвою, а вони витягли цебер до півдіри і линву втяли. І той цебер з камінням упав і розсипався на пісок.

Білокоровий не тому вибрав ту дівчину за жінку, що вона нефайна, а за її сумління, за те, що вона з щирим серцем усе поправді сказала йому за Ліктибороду. Що Ліктиборода має до помочі змію з сімома головами і дванадцять медведів.

І подумав Білокоровий: «Куди ж я тепер дінуся?» І йде назад дорогою туди, де спалив Ліктибороді хату. Прийшов, дивиться, а воно вже все догорає. Та й іде дорогою далі, та й сумує, та й думає: «Я для своїх друзів хотів добра, а вони мені – смерти».

Іде він далі дорогою вдолину. Та й утяв кавалок верби та й зробив собі сопілку. Іде дорогою та й грає. Дивиться – біжать д’нему дванадцять медведів. Вже недалеко него вони. Він вибив денце з сопілки, а медведі приходять та й кажуть:

– Грай. Він каже:

– Нема денця. Випало та й загубилося.

– А де би дістати денце? – питають медведі. Каже Білокоровий:

– Отам є явір. Я цею шаблею махну і розколю його, і треба живше з него серце вибрати, аби заложити в сопілку.

Як махнув Білокоровий шаблею, як ударив, і явір розколовся. Ті всі медведі запхали нараз лаби в розколину, а цей шаблю витяг, і то все там присилилося. Він язики медведям повідтинав і пішов далі дорогою.

Іде він дорогою, дивиться – вгорі блищиться щось, як зірниця. А то орля підлетіло. Там була криниця з водою, а коло тої керниці була невелика ялиця. Орля злетіло і сіло на ту ялицю. Він дивиться, а з керниці підоймила голову язя. Він помалу підсунувся і втяг язі голову. Тулуб у воду впав, а голова на землю. Говорить орля до Білоко-рового:

– Летить мама, ховайся десь. А він каже:

– Де сховаюся? Нема де.

Орля злетіло на землю і каже:

– Ховайся мені під крило.

Надлітає орлиця та й дивиться, що орля на земли. І думає: ’Такого ще не було. Чи моя дитина жива?» Прилетіла й питається своєї дитини:

– Що з тобою?

– Мамо, якийсь пан зрубав голову змії.

– А де той пан?

– Пішов удолину.

Не признається, що в него під крилом. Орлиця полетіла й полетіла долів. І зміркувала, що мала би вже його догонити. Та вертається й каже:

– Брешеш, сину!

– Мамо, – каже, – він у мене озде під крилом. Я боявся, аби ви його не забили з утіхи, що я ще жию.

Тоді каже орлиця до свої дитини:

– Ану вставай, най я його вижу.

Орля встало, та й говорить орлиця до Білокорового:

– Як тебе звати?

– Білокоровий.

– То ти, – каже, – зрубав язі голову?

– Я.

– А що ти за це хочеш?

– Що би я хотів, то ви мені не годні зробити. Відповідає орлиця:

– Такого на світі нема, щоби я не зробила. Білокоровий їй каже:

– Як так, то ви мене відци перенесіть на той світ. А вна каже:

– Воліла би-м двоє на місяць давати орлят за воду, ніж би мала тебе на той світ перенести. Я, – каже, – давала одно на місяць язи за воду. Там є в мене дві діжки. В одну діжку би-с насипав води, а в другу м’яса, аби були повні обі. Бо, – каже, – як не стане води або м’яса, то нам обом буде смерть.

Білокоровий пішов наполював здобичі і набив повну бочку м’яса. І насипав бочку води. І дуже втішний, бо все це він зробив до чотирьох день. Семої днини прилітає орлиця, кладе тоти бочки на себе і його зверху. І йде в ту діру, де він сходив. Летить вона, і не так живо, як я говорю, прилітає недалеко тої хати, що вони будували, і орлиця ув’яває – не стало м’яса. Зараз обом буде смерть. Білокоровий довго не думає, а лиш сподні підтягає і рубає кавалок литки, і дає їй в дзьоб. Орлиця трошки піддужала і прилітає недалеко хати, там, де його товариші і жінка. Сіла орлиця та й питає:

– Білокоровий, з чого то таке солодке м’ясо, що ти мені дав напослідку?

А Білокоровий каже:

– Видів, що ми обоє гинемо, і втяв собі кавалок литки. І показав їй ту рану на литці. І сказала вона йому:

– Підтягай сподні вище.

Та як брьохнула тим м’ясом на рану, і литка зцілилася. Відтак брьохнула водою, обмила. І роздякувалися, вона полетіла собі на той світ, а він лишився в цім.

Приходить він недалеко хати. А ці розґаздувалися, вже мають осьмеро свиней з поросятами. І його малий хлопець пастушить то. Він підходить до свого синка.

– Ти чий? – питає.

– Я не знаю. Мама казала, що якогось Білокорового.

Це вже вісім років перейшло, як він за Ліктибородою на той світ пішов. Каже він:

– Сину, іди скажи мамі, най вийде надвір. А хлопчина каже:

– Йой, вас ті три уб’ють.

– Не бійся, сину, – каже Білокоровий, – іди скажи мамі, аби вийшла.

Син вбігає до хати та й каже:

– Мамо, якийсь пан вас кличе.

А ті учули. Та зброю в руки і надвір. Подивилися, а то Білокоровий, і руки пов’янули у них. Не знали вони, що Білокоровий ще жиє.

Білокорового жінка була у них кухаркою. Вони нізащо її мали. А тепер один говорить з Білокоровим, а другі пішли й перебрали Білокорового жінку. Так красно, файно зібрали її, аби Білокоровий не видів, що його жінка така нещасна. Тоді просять його до хати, гостять його. А він мало що говорить до них. Та й каже:

– Ой, друзі мої, друзі, я вам зичив хліба, а ви мені – смерті Нічого, – каже, – завтра буде суд.

Вони питаються:

– Який?

Він їм відповідає:

– Оця золота шабля буде робити суд. Будеш кидати її, куди хоч’ Котрий не винен, у того не попаде, а котрий винен, того порубає.

Рано поснідали та й по сніданку ідуть надвір. Каже Білокоровий:

– На тобі, Хитайгоро, цю шаблю.

– Та куди кидати?

– Куди хоч’.

Хитайгора кинув удолину, шабля відти ся вертає та й попри него в землю забилася. Каже Білокоровий:

– Ану ти, Крутибуче.

Цей кидає в той бік, що й Хитайгора. Шабля відти ся вертає і теж коло него забилася в землю.

– Ану ти, Лупайкамене, бери кидай.

Лупайкамінь думає: «Куди ті кидали, туди й я кину». Та й кинув, куди кидали ті. А шабля вертається та й Лупайкаменеви по шиї. Та й стяла шию. І відтоді Лупайкаменя жінка вже була кухаркою.

Та купив я горнець, та й цій байці конець.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)