Біда навчить думати (українська народна казка)

***

Біда навчить думати (українська народна казка)

Був у однім селі чоловік та й жінка. Мав чоловік таку натуру: чи є за що, чи нема за що, а все любив жінку бити. Поб’є жінку, піде в сад на лавку та й спить. І так пару років він з жінкою воювався. А в царя була дочка. Подали їй на стіл курятину. їла царівна ту курятину, та й сперлася кісточка куряча їй в горлі. Зачала вона ґвавтувати. Цар і царева жінка штрикли до неї.

– Що є, дочко, з тобою?

А вона вже й не може говорити, бо кісточка пробилася в одну сторону горла та й у другу. Цар покликав до свеї дочки найстарших лікарів. Вони оббадали її й сказали:

– Без операції не обійдеться.

А дочка сплакала дуже та й прошептала татови й мамі:

– Я не дамся оперувати, бо доктори проріжуть і залишиться мені шрам на шиї. Не буде то мені файно виглядати. Я дівчина, мені треба буде віддаватися. Мене будуть хлопці обминати. Тату й ви, мамо, я читала в книжках, що є по містах і селах такі примівники. Вони можуть мене вилікувати без операції.

– Добре, донечко, – сказав цар. – Пішлю шандарів по всіх куточках нашої держави. І найдуть такого примівника.

Розіслав цар шандарів по всіх селах. Шукали вони, шукали та й не могли найти. Аж у послідній час два шандарі зайшли в одно село, перепитали ціле село та й знов нічого не найшли. І вертаються оповісти, що не найшли нічого.

Виходять вони на край села, витягли по цигарці закурити, мац по кишенях за сірником, а сірника нема. Сказав оден до другого:

– Зайдім у цю хату та запалимо з ватри. Увійшли в хату, а там молодиця порається коло печі.

– Можна, молодичко, запалити в вас цигарку? – спитав шандар.

– Можна, можна.

І сказав тихо шандар до шандаря:

– Запитаймося ще в цеї молодиці. Може, вона кімує якого примівника?

Запитали, а вона каже:

– Знаю, знаю примівника, пане. Є. Він у саду на лавці спить. Але він вам не признається, що він примівник.

– А чого не признається?

– Його треба бити, аби він признався. А так не признається. Таїться. А то добрий примівник, справжній лікар.

– Нічого, нічого, молодичко, ми йому дамо. Ми від цего. Ми б’ємо!

Прийшли вони до него, збудили його. Файно з ним говорять.

– Чули ми, що ви лікар-примівник.

– Який я, пани, лікар? Я простий хлоп, селянин, неписьменний і темний.

– Нічого, нічого, нам люди сказали, що ви примівник. Вставайте і йдіть з нами.

– Не піду я з вами нікуди.

– Ой підеш ти зараз із нами по неволі, як ми тебе попоб’ємо. Ти у нас не будеш довго таїтися.

І б’ють його, і мечуть ним по землі. Та що, бідолаха не може сказати, що він примівник. Беруть його і б’ючи ведуть аж до повітового постерунку. Приводять і кажуть:

– Це справедливий лікар-примівник, лиш його треба бити. Він нам не признався, але ви тут беріться за него по-свойому.

А там як зачали його бити та обертати, то мало що живий він був. А один моцний шандар здоймив кулак, вер його одним ударом на землю, і він уздрів, що вже конець йому може бути, та й подумав собі: «Ану скажу, що я примівник». І сказав.

– А видиш, чоловіче, – сказали шандарі. – Аж тепер ти сказав правду. Чого ж ти, дурню, зразу не признався? То були би тебе не били. Ми тебе передаємо до царя лікувати його доньку. Вона їла курятину та й їй сперлася кістка в горлі. Мусиш вилікувати без операції.

І сказав він:

– Буду пробувати.

Повезли його просто до царя в палати. Цар сказав йому:

– Вилікуєш мою доньку без операції, оця скринька тобі грошей буде.

– Де ваша донька лежить? – спитав він.

Повів його цар у світлицю, де лежала на ліжку слаба царівна.

– Коли вилікуєш дочку мою, потиснеш цей ґудзик, що на стіні, і дзвінок мені подзвонить.

Та й пішов цар. А цей подивився на ту дочку цареву та й подумав: «Не такі тут докторі були та не могли нічого зробити, а я що зроблю? Краще зроблю сам собі тут смерть». Та взяв крісло, а на него поклав друге крісло. Та й накопичив купу крісел. Та й думає: «Вилізу на цю купу, головою до землі грянуся, розіб’ю собі голову та й помру».

А царева дочка лежить і дивиться на ту його роботу і думає, що то з того буде. Поліз він на ту купу крісел, а крісла завалилися, він упав на підлогу та й ноги задер. Та й не вбився, тільки вдарився об підлогу. А царя дочка як розсміялася з того, так їй та кістка й виштрикла на простирало. А він завидів то, штрик та й ту кісточку в руку, та й дуже врадувався. А царівна така весела стала, схопилася з ліжка та й «лікаря» поцілувала. А він борше до дзвіночка, натиснув кнопку, і цар за мить був уже в світлиці.

– Тату, я вже дужа, здорова. Танцювати можу йти. Сказав цар «лікареви»:

– Маєш честь та й гонор. Та й славу велику по всій державі моїй. І подав чоловікови скриньку грошей. Чоловік так урадувався, як би на світ народився. Та й пішов собі.

Вийшов чоловік за царську браму, аж тут нараз цар вийшов на сходи та й кричить на него:

– Ану ще вернися, чоловіче, до мене!

Чоловік йойкнув сам до себе та й подумав: «Що цар ще хоче з мене?» Вернувся та й питає:

– Яке ще завдання, царю?

– В мене є мама, тато, дід, баба, тета. І всі вони мають дуже багато років. Не мають сили ніякої і горбаті. Я би хотів, аби вони швидше ходили і були направлені, негорбаті. Такі, як у середніх роках люди бувають.

– А де вони? – спитав «лікар».

– Я зараз їх покличу.

Посходилися вони в одну кімнату, бідолаха подивився на них та й подумав: «Боже милий! Та цим лиш свічки треба. На цих людях уже мох виріс. Що я маю з ними робити?»

Думав, думав та й надумав. Та й сказав цареви:

– Махом вимуруйте в цій кімнаті піч склеплену. Прийшли мулярі, поклали піч. Він сказав:

– Внесіть сухих дров букових.

Внесли дров, він махом наклав ватру. Дрова згоріли, лиш грань лишилася. А ті всі старі сидять кріслами та й дивляться, що робиться. Навернувся чоловік до тих людей та й сказав:

– Котре з вас найгірше слабе?

А там одне ледве встало. Таке старе, що аж кістки пукають.

– Я, – каже.

– Розболікайтеся.

– Та чого?

– Я кладу вас у піч, щоби ви ізшкруміли, а я тим салом, що з вас витече, буду лікувати оцих решту всіх.

А той старий каже:

– Я не хочу. Я дужий.

Тоді він перепитав усіх, і всі сказали:

– Ми дужі, здорові. Ніхто не хотів іти в піч.

– То най кожне з вас підпишеться на оцій картці, що воно вже здорове.

І всі підписалися, що здорові й дужі. Чоловік картку до кишені, а тих старих в коридор до зици́рки. Кричить: «Струнко!», і то все струнко стоїть. Хоч тріщать кістки, але мовчать. «Кроком руш!»– кричить на старих. А вони по коридору троп, троп, троп. У ногу йдуть!

Вилітає цар із свеї світлиці.

– Що є?!

– Ми всі дужі, здорові, як цвек.

– Слава богу, – сказав цар. – Та й нашому лікареви слава. Подав «лікар» цареви ту картку, а цар йому ще дві жмені грошей.

Прийшов чоловік до хати. Жінка вздріла, що він іде, та й у душі їй похололо від страху, що він її тепер уб’є. А він їй у ноги впав, та встав та й цілує її. З радощів, що так багато грошей до хати приніс. Та й дякує, що вона сказала шандарям, що він примівник.

А цар прославив його на цілу державу як великого лікаря.

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)