Артемко і панська дочка (українська народна казка)

***

Артемко і панська дочка (українська народна казка)

В однім селі був дідич. І винаймив той дідич файного хлопця, щоби був у него за кучера, щоби возив його бричкою. Але той хлопець був дуже хитрий, міг перехитрити любого дідича. А дідич собі думав: «Е, це простого бідняка хлопець. Він у школу не ходив і письма не знає. Але він файний з лиця, і мені не буде соромно їхати з ним, куди треба».

Одного разу пан захотів їхати на прогулянку. І сказав пан до кучера:

– Артемку, упряжи тройку, я хочу на прогулянку поїхати. Сів пан у бричку, Артем ліци в руки. Їдуть полями, степами.

Милується дідич природою. Поїздили, помилувався дідич та й каже:

– Артемку, вертаймося вже додому.

– Е, пане, полюбуйтеся ще лісом. До вечора ще далеко, встигнемо ще додому вернутися.

– Най буде, – каже пан.

Завозить Артемко пана далеко в ліс. Пан дивиться навкруги – такі файні дерева. Буки, сосни, смерічки. Не може намилуватися пан.

Каже Артемко панови:

– Удалася вам природа лісова?

– Дуже файна, – відповідає пан Артемкови.

– Але ви ще не виділи тут у лісі чортів. Зараз будете видіти. А дідич жахнувся.

– Е, – Артемку, – сказав дідич, – то страшні потвори. Я про це читав у книжках. Нам з цим не здибатися.

– Та що з того, – сказав Артемко, – коли вони в цім лісі находяться. Та той перший, що нам покажеться, то не страшний.

– А я й цего не хочу видіти, – сказав дідич.

– Хочте, не хочте, а все одно він мусить з нами стрінутися. Хіба би ви мені заплатили.

– Та скільки ти хочеш?

– Сто дукатів.

Подав дідич Артемкови сто дукатів.

– Вивози́ мене з лісу.

А Артемко не токма не вивозив, а в ще глибший ліс везе пана. І переходить напоперек дороги чорт. Як уздрів пан живого чорта, рогатого, з хвостом, так стрясся з жаху.

– Артемку, рятуй мене.

– Порятую, але давайте мені, пане, в руку двіста дукатів. Пан подав гроші, Артемко забив їх у кишеню і об’їхав чорта другим боком. Аж тут найстарший диявол появився. Сказав Артемко до дідича:

– Отут нам обом погибель. А дідич каже:

– Артемку, ти ще зможеш урятувати себе й мене. Я тобі перепишу частину поля свого.

– Не хочу вашого поля. Дайте свою дочку за мене.

– Та я би дав, але чи вона схоче за тебе?

– Я вже трохи договорився з нею, але вона боїться вас. Казала мені не раз, що «як тато дозволить, то я готова піти за тебе». А тепер ви мені підпишіться на оцій картці, а я їй дам прочитати. І вона врадується, та й я врадуюся.

Не дуже хотілося дідичеви підписатися, за простого фірмана свою дочку дати. Але що робити, мусів підписатися, бо вздрів велику покусу на себе. Артемко підпис до кишени, коні обернув і помчали назад до двору дідича. Заскочив Артемко до світлиці дідичевої дочки, подає записку панночці в руки та й каже їй:

– Тато твій підписався, що дає тебе заміж за мене.

Зраділа панська дочка, бо Артемко їй був файний. Але дідич з того часу засмутився. Не хоче віддати за Артемка свою дочку. Бо до дідича приїха́ють паничі від інших дідичів. Хочуть висватати його дочку. А дідич був зависливий, хотів збивати маєтки, а не за Артемка бідного дочку давати.

Догадався Артемко та й штрик у світлицю до свеї панночки.

– Віддай мені ту записку. Вона подала.

А через два місяці приїхає із четвертого села дідицький син із своїми старостами до цего дідича сватати дочку. Закликає їх дідич у світлицю, гостує їх файно, кличе свою дочку. Дочка не дуже хоче йти. Але де їй подітися, як тато сказав:

– Сідай отут, коло цего свого нареченого. Вона сказала:

– Я ніколи в світі не виділа цего нареченого. Я вже маю нареченого.

Дідич каже:

– Котрого нареченого маєш?

– А того, що він вас возить у тройці.

– Того Артемка?

– Того, того, тату.

– Та ти про него не говори, я його й видіти не хочу. Не роби мені встид межи панами.

Сказав один дідич-староста:

– Ану введіть того Артемка, вашого кучера, най я подивлюся на него.

Дочка сказала:

– Я його введу сама.

Побігла вона до Артемка в конюшню.

– Іди, Артемку, борзо за мною.

Артемко врадувався, побіг за панночкою. Вона його ввела у свою світлицю, перебрала його файно у панське вбрання, взяла його попід ручки і ввела в татову світлицю, там, де були старости. Та й сказала:

– Люди добрі, можете собі їхати, відки приїхали, бо я собі маю нареченого.

А цей Артемко був у сто раз кращий від того, що прийшов у старости.

Тоді старости сказали до дідича:

– Отак, пане, силуваним оком не надивитися. Ми не змушуємо вашу дочку, як не має волі.

Але пан тріснув кулаком по столови, що аж склянки попереверталися.

– Я приказую, і так має бути, як я сказав!

Артемко витягає з кишени записку і подає гостям у руки читати. Гості прочитали та й сказали панови:

– Та ж ви, пане, підписалися дати свою дочку за цего вашого кучера заміж. Нічого вам уже тут нав’язувати. Бувайте здорови.

Пан улютився, прогнав Артемка з палати, а дочка за Артемком пішла, бо дуже його любила.

Артемко привів дівчину до свеї бідної хатини та й заплакав гірко.

– Великий сором мені, моя панночко, перед тобою, що ти з таких палат та пристала прийти до меї бідної хатини. І статок у мене в хаті, і недостаток. То є що їсти, то нема що їсти, буває й так.

А вона сказала йому:

– Як ми будемо любитися, то ми собі наживемо всього, що нам буде потрібно.

Зрадів бідний хлопчина її словам, обіймив її, обцілував та й сказав їй:

– Будемо щасливі!

Повінчалися вони двоє, жиють. Бідно жиють. Він був сиротою. Але велика в них любов була. А дідич перепитується, як вони жиють, у людей. І люди доказують дідичеви:

– А звикле, пане дідичу, як у бідних людей. Є й статок і недостаток. Але любов є в них та й радість.

Забанував дідич за свею донькою, жалує, що прогнав її з двору. Перебрався на старця, прийшов до тої бідної хатини та й проситься на ніч.

– Прийміть мене ночувати, молоді ґазди.

– Приймемо, вуйку, вас, чому би не приймили? Ви з котрого села будете?

– А ген з того села, з Перлівки.

– Ми й не чули про таке село. То, видко, далеко, – сказали молоді ґазди.

– То аж з другого повіту, то не з вашого повіту.

– Розгортайтеся, вуйку, та будете як домашній.

Молода жіночка розіклала ватру в печи, варить їсти. Зварила, поклала на стіл. Бідненька їда. Борщик пісненький, барабуля немащена.

– Будьте ласка, сідайте за стіл разом з нами їсти.

Сіли всі троє. Покуштував «вуйко» тої їди та й поклав ложку. А вони двоє так їдять смашно, що не мож надивитися. Та все цілуються та й обіймаються. А «вуйко» дивиться на них, та й покотилися йому сльози з очей. Та й собі подумав: «Та ж у мене в хаті всякі випіка́нці, всякі ва́рі. І моя дочка їх так смашно не їла, як оцего пісного борщику їсть». І жаль його взяв, та й каже він їй:

– Знаєш, дочко, що я за оден?

– Скажете, вуйку, то буду знати.

– Та я твій рідний тато, котрий прогнав тебе із твого двору, бо не хотів тебе дати за цего Артемка. Прощай мені, моя дочко, і ти, зятю, прощай. Я согрішив дуже перед вами, бо я не давав вам побратися.

Розгорнувся пан у хаті Артемка, скинув з себе те лабундя, умився. І тоді вони пізнали обоє, що це дійсно в них у хаті дідич, котрий їх розгонив. Сказав він їм:

– Діти мої, я вас забираю до себе.

І діти погодилися піти. І пішли з ним. Передав дідич зятеви своє ґаздівство, і ґаздують вони по нинішній день.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)