Акпамик (туркменська казка)

***

Акпамик (туркменська казка)

Був собі давно-давно один чоловік, який мав семеро синів, а доньки – жодної. Аж мала з'явитися ще одна дитина. Одного разу сини спорядилися на полювання та й кажуть батькові:

– Як буде сестра, почепіть над ворітьми ляльку, а коли брат, то сідло.

От поїхали вони в чисте поле, а в матері знайшлася донька. Батько й повісив над ворітьми ляльку. А був у них ворог лихий – сусід їхній. Забрав він ту ляльку і натомість повісив сідло. Повертаються брати з полювання та аж скрикнули, на ворота подивившись:

– Гай-гай, це ж над ворітьми сідло висить! Знову в нас брат знайшовся – не будемо жити тут більше!

Та й поїхали в гори, оселилися в печері. Удень звірину полюють, додому тільки надвечір повертаються. Повечеряють та й спати лягають. Так і дні минали.

Тим часом послухайте про сестру тих юнаків.

Батько з матір'ю назвали дівчину Акпамик та все виглядали синів з дороги. Місяць минув – немає, рік минув – і не чути. Так і троє літ минуло, а синів як не було.

Аж завітав якось до старих гість із чужого села та й каже:

– Бачив я ваших синів оце. Не так уже й далеко від нас те місце, де живуть вони,– у печері на такій-от горі. І щоднини ходять на лови.

Зварили батько з матір'ю плов, почувши таку звістку, пригостили гостя, сказавши:

– Гарна твоя звістка, тільки ж несила вже нам туди йти, старі ми поробилися, немічні. Побачиш наших синів ще раз – низенько кланяйся.

Пообідав гість та й попрощався. А старі очей не зводять з тієї гори, тільки ж дочці про це не кажуть.

Так і минають місяць за місяцем, рік за роком, аж поки доросла Акпамик до чотирнадцяти літ. Збираються якось сусідські дівчата та молодиці уме влаштувати, прийшли й до матері Акпамик.

– Чи не пустиш і своєї дочки на допомогу? – питають.

– Чому б не пустити,– одказує стара мати,– аби сама захотіла.

Пішла Акпамик. А на той час був такий звичай: жінки й дівчата, які мали хоч одного брата, сідали на краще місце, а в кого не було брата, сідали де гірше.

Акпамик умостилася на попелі, а стара господиня й каже:

– Чому це ти, голубонько, сіла там? Ходи-но та сядь десь у кращому місці.

– Як же я, паніматко,– одказує Акпамик,– сяду на краще, коли в мене братів немає?

Акпамик (туркменська казка)

– Ба ні! Є в тебе семеро братів, і кожен з них такий дужий, мов лев. Тільки батько з матір'ю не кажуть тобі про це. Самі вони вже немічні, щоб іти синів шукати, а тобі не кажуть, щоб не втекла за ними. Прийдеш додому, то попроси матір дати тобі говурги1. Скажи, що голова в тебе болить. Коли ж мати дасть, то не бери ложкою, а попроси з руки. Набере мати в долоню, а ти схопи її за руку й не випускай, поки дізнаєшся про все.

Приходить Акпамик додому та й каже:

– Щось у мене, матусю, голова болить.

– Може б, ти, дочко, чого з'їла?

– Дай мені, мамо, трошки говурги. Може, й переболить, як покуштую.

Сіла мати смажити пшеницю.

– Дай мені трохи з вогню,– попросила Акпамик.

Хотіла мати набрати ложкою, але Акпамик каже їй:

– Ні, матусю, ложка рота дере, дай своєю рукою.

Що робити бідоласі – набрала в жменю. Тоді Акпамик ухопила її міцно за руку та й каже:

– А що, мамо, є в мене брати чи немає?

– Ой, ой! Рука горить! – закричала мати.

– Є в мене брати чи немає? Поки не скажеш, не відпущу!

– Є,– одказала сердешна мати.– Аж семеро.

Пішли вони перед твоїм народженням на полювання та й досі не повертаються.

– А ви знаєте, що вони живі?

– Так, вони живуть в печері на отій горі,– відповіла мати.

Відпустила тоді Акпамик її руку й каже:

– Піду ж і я туди.

– Ти не знайдеш їх,– сказала мати.– Я спечу тобі коке. Куди коке покотиться, туди і ти йди, а де зупиниться – там і живуть твої брати.

Спекла мати коке й дала дочці.

Пішла Акпамик, попереду коке котиться, а позаду кішка біжить. Так утрьох і долали вони гірську стежину, поки Акпамик так стомилася, що сіла відпочити.

А кішка тим часом і відкусила окрайчик коке. Акпамик, відпочивши, хотіла йти далі, але ж коке з відкушеним боком ніяк не могло зрушити з місця. Заплакала Акпамик і, коли сльози полилися рясним дощем, зметикувала, що горю можна зарадити. Вона замісила слізьми грудочку глини й заліпила надкушений бік. Коке покотилося далі. Довго воно котилося чи ні, а зупинилося край однієї печери.

Акпамик заглянула туди, а в печері повно одягу в плямах крові, і м'ясо лежить. Зібрала Акпамик одяг, пішла до води й перепрала геть увесь. А тоді заходилася варити м'ясо. Коли це зирк – іде семеро юнаків. Сховалась Акпамик, а сама все бачить. Прийшли брати і дивуються, що одяг випрано, їсти наварено. Переодяглися вони, пообідали та й полягали спати.

Рано-вранці пішли брати на полювання, а сестра знову перепрала весь одяг і їсти наварила, сама ж сховалася.

Приходять брати, а все зроблено ще краще, ніж учора. Ото й нарадили вони: «Треба завтра вистежити, хто це тут хазяйнує».

Вранці шестеро братів пішли на лови, а найстарший сховався, щоб підглянути, але невдовзі заснув.

Тоді Акпамик вийшла, випрала одяг, наварила їсти та й знову сховалася.

Повертаються брати, аж і вбрання їхнє чисте, і їсти наварено. Питають у найстаршого брата, хто це зробив, а тому немає ради – признався, що проспав.

На ранок знову йдуть шестеро братів полювати та й лишають підстаршого. Але й цей заснув. Так настала черга залишатися найменшому братові.

Взяв він та й порізав собі пучку, ще й сіллю присипав. Щемить палець, де вже там заснути! Дивиться він, аж виходить дівчина. Випрала одяг, почала їсти варити. Став перед нею найменший брат та й питає:

– Хто ти, жива душа чи дух лихий?

– Я не дух лихий, а жива душа – сестра ваша.

Зрадів найменший брат і чимдуж подався до старших братів розповісти їм радісну новину.

Дізналися брати, що є в них сестра, та ще й така, що сама їх розшукала, і дуже зраділи. Полюбили її, годували найкращим м'ясом та виноградом.

Аж пішли вони якось на полювання, а сестра заходилася долівку замітати та й знайшла суху виноградну ягідку.

– Кицю-кицю-киць,– стала вона гукати кішку, але та не приходила, й Акпамик з'їла родзинку сама.

Аж біжить кішка та й питає:

– Навіщо ти мене гукала?

– Бо знайшла родзинку.

– Та й що?

Акпамик (туркменська казка)

– Ти не приходила, і я з'їла її сама.

Розгнівалася кішка та й каже:

– Зараз я погашу твоє багаття.

– Не треба,– стала благати її Акпамик,– адже я не зможу знову дістати вогню.

Насилу допросилась. А наступного дня знайшла Акпамик оливку.

– Киць-киць-киць,– погукала вона кішку, але та не прийшла, й Акпамик з'їла оливку сама.

Коли це прибігає кішка та й запитує:

– Нащо ти мене кликала?

– Оливку знайшла.

– Де ж вона?

– Сама з'їла.

– Оце вже я твій вогонь погашу,– розгнівалась кішка. Та й погасила.

Взяла Акпамик кресало, але не змогла викресати вогню. Тоді вийшла з печери й бачить, що десь далеко дим курить. Надумалась Акпамик піти туди вогню позичити та й пішла до тієї оселі. Стала на порозі, привіталася, коли зирк – а там сидить дев, такий ста-рий, аж сивий увесь.

Ото й каже їй дев:

– Якби ти, дівчино, не сказала мені: «Салам»,– я тебе відразу проковтнув би.

– Я прийшла позичити вогню.

– Наставляй пелену,– сказав дев та й насипав їй туди попелу, поклавши кілька жаринок зверху, а одну під попелом сховав.

– А тепер іди собі, дочко, додому,– сказав дев і вивів Акпамик за поріг.

Іде вона додому та й не помічає, що жаринка пропалила в пелені дірочку, а з неї попіл сиплеться – так і видно, куди Акпамик пішла.

Зайшла Акпамик у печеру й заходилася їсти варити.

Брати поприходили, пообідали та й спати полягали. Вранці ж, як завжди, пішли полювати.

А дев ішов, куди його вів попіл, та й причвалав до печери. Побачила його дівчина й хутко замкнулася. Дев почекав та й каже:

– Висунь палець з дверей.

Акпамик висунула, дев ухопив її міцно за пучку й прокусив.

– Гляди не кажи братам, бо я тебе з'їм.

Акпамик злякалася та й не каже нічого братам, а дев щодня приходить і мучить дівчину.

Стала Акпамик марніти все дужче й дужче.

Бачать брати, що вона з лиця спала, та й питають:

– Що тобі сталося, сестро?

– Нічого,– одказує та, бо ж боїться дева.

Ото брати й порадилися:

– Ходімо та самі дізнаємося, що тут діється.

Поклали собі так і поховалися. Сидять на чатах,

дивляться, як Акпамик у господі порається. Аж бачать– замкнула вона двері. А то вже настав час, коли дев приходить.

Невдовзі й справді чвалає дев, у двері стукає. Але вихопили брати гостру зброю, зітнули йому голову – покотилася вона й так швидко, що де вже там її наздогнати!

А з тієї голови та стало кілька девів. Прийшли вони до печери, поїли всіх братів, тільки кістки залишили, а Акпамик не знайшли, бо вона заховалася в шкуру газелі.

Тільки-но деви пішли, як Акпамик вилізла зі шкури, зібрала, що залишилося від братів, осідлала коня й помандрувала від села до села, розпитуючи мудрих людей, чи не знає хто, як оживити братів. Тільки ніхто не міг їй зарадити.

Акпамик (туркменська казка)

Аж трапилася їй якось старезна-престарезна баба.

– Дочко,– каже та баба,– хоч деви з'їли твоїх братів, оживити їх можна. Тільки зробити це дуже важко.

– Та вже нехай, бабусю, ви тільки скажіть мені.

– Є верблюдиця, яку звати Акмая. Якщо ти покропиш її молоком кістки своїх братів, то вони знову стануть живими. Але Акмая з'їдає кожного, хто трапиться їй на очі. Зате її верблюденятко дуже любить людей.

Подякувала Акпамик, взяла конек та й поїхала шукати верблюдицю Акмаю. Довго шукала, аж поки зустрілася з верблюденятком. Те, побачивши Акпамик, одразу ж підійшло до неї, а вона погладила його, поцілувала й розповіла свою лиху пригоду.

– Гаразд,– сказало верблюденятко,– але затям собі, що мати, як дізнається, то ковтне нас обох. Ти ляж під моїм черевом і вчепися за шерсть. Коли я почну смоктати молоко, ти непомітно підстав конек.

– Гаразд,–одказала Акпамик і зробила так, як порадило верблюденятко. А те підбігло до матері й почало її смоктати.

– Щось мені людський дух чути,– сказала раптом верблюдиця Акмая.

– Ой, матусенько, що тут робити людям! – вигукнуло верблюденя і почало знову допомагати Акпамик наповнювати молоком конек.

Коли конек наповнився, верблюденятко стало скубти травицю, помаленьку прямуючи до того місця, де стояв кінь Акпамик. Коли ж Акпамик підбігла до коня, верблюдиця помітила її й ревнула щосили. Акпамик вихопилася на коня й помчала геть. Верблюди-ця кинулася за нею, але не змогла наздогнати.

– Стань же ти, моя дитино, чорним каменем.– вигукнула тоді вона, і верблюденятко вмить скам'яніло.

Приїхала Акпамик до печери й стала складати кістки своїх братів. Тільки ніяк не змогла знайти лопатки найменшого брата. Склавши все як слід, покропила кістки молоком верблюдиці Акмаї.

Ожили брати й стали протирати очі, чхаючи один за одним.

– Довго ж ми спали.– тільки й сказали вони.

Розповіла Акпамик їм усю пригоду, і брати дуже пораділи, що у них така вірна сестра.

Стали брати такими самими, як і були,;– дужими й гарними, лише в найменшого брата Байрама не було на спині однієї лопатки. Знову, як і раніше, стали брати їздити на лови, аж поки всі семеро захотіли одружитися. Невдовзі й поприводили собі жінок, тільки ж Акпамик любили дужче за них. Не сподобалося це жінкам, почали вони гомоніти:

– Нас вони так не люблять, як її, треба їй щось заподіяти.

Акпамик (туркменська казка)

А дружина найменшого брата Байрама сказала:

– Не можна цього робити, я її дуже люблю, і мене вона любить.

– Не захочеш бути з нами заодно, й тобі лихо буде,– стали погрожувати жінки, а тоді давай чаклувати.

Зробилась Акпамик глухою й німою, і що не день, то все дужче й дужче марніла.

– Що тобі діється? – запитують її брати, а вона не може їм нічого сказати.

Тоді дружина найстаршого брата й каже:

– Я знаю, що з нею.

– А що ж? – питаються брати.

– Акпамик треба вийти заміж, її серцю докучив спокій.

– То хай виходить заміж за того, хто їй до вподоби.

– А для цього треба посадити її на верблюда, й хай Акпамик їде собі, аж поки трапиться їй той, кому вона судилася,– одказала жінка.

Посадили брати Акпамик у прикрашений кеджебе й пустили верблюда.

Їде Акпамик, а назустріч їй сини падишаха й візира, вони саме на полювання зібралися. Дивляться, аж іде верблюд з кеджебе, а хто в кеджебе – не видно.

– Що всередині – моє! – вигукнув син падишаха.

– А що зовні – то моє! – сказав син візира.

Під'їхали вони, аж у кеджебе дівчина, і така гарна, що тільки б дивився на неї, ні їсти ні пити не захотів би.

– Хто ти, дівчино,– людина чи злий дух?

У відповідь ані звуку.

«Хай собі ця дівчина й німа,– вирішив син падишаха,– а я візьму її за дружину». Та й одружився.

Коли це минає рік, і в Акпамик народився син. В цей день Акпамик заговорила.

З того часу настали для Акпамик щасливі дні. Та вона ніяк не могла забути своїх братів.

Ото подарувала вона якось своєму синочкові позолочені ашики2 й загадала:

– Будеш грати з дітьми в ашики, то примовляй так:

Я – син Акпамик,

У котрої сім братів,

Сім раз кину я ашик,

Сім ашиків – сім дядьків,

А Байрам – найменший,

Та влучає перший.

Акпамик (туркменська казка)

А брати Акпамик теж весь час згадували свою сестру. Аж це якось найменший брат Байрам і каже:

– Сестра зробила нам стільки добра, а ми посадили її на верблюда та й пустили світ за очі. Вже п'ять років минуло, може, її досі й на білому світі немає, бо не чути від неї ніякої звістки. Треба поїхати та пошукати її.

От зібралися всі семеро братів та й роз'їхалися по білому світу. А найменший – Байрам – приїхав до міста, в якому жила Акпамик.

Їде він та й бачить – граються хлоп'ята в ашики, а серед них одне кидає золоті ашики й примовляє:

Я – син Акпамик,

У котрої сім братів.

Сім раз кину я ашик,

Сім ашиків – сім дядьків,

А Байрам – найменший,

Та влучає перший.

Підійшов до нього Байрам та й просить:

– А кинь іще раз.

Син Акпамик почав знову. Тоді Байрам і каже:

– Веди мене до матері.

Упізнали брат і сестра одне одного. Байрам почав розпитувати сестру про всю її пригоду, і Акпамик розповіла йому, що з нею сталося після того, як вона помандрувала на верблюді світ за очі. Вислухав брат цю оповідь і став лаштуватися в дорогу. Дала йому Акпамик сім мішків – у шести були скорпіони та фаланги, а в сьомому кишмиш та смажений горох.

– Ці шість мішків віддай старшим невісткам, а сьомий – своїй дружині.

Коли Байрам привіз додому мішки, невістки дуже зраділи й мерщій кинулися до подарунків.

Акпамик (туркменська казка)

– Це нам наша зовиця прислала! – кричали вони.

Але тільки-но вони засунули в мішки руки, скорпіони й фаланги повпивалися їм у пучки.

Коли ж полізла рукою в мішок дружина найменшого брата, то побачила, що там повно кишмишу й смаженого гороху.

Байрам скликав братів і сказав:

– Я знайшов Акпамик, вона тепер дружина падишахового сина.

Та й розповів їм усе, що було з їхньою сестрою.

Порадилися брати й прогнали своїх лихих жінок.

* Уме – день, коли дівчата й молодиці збираються допомогти котрійсь із них шити, вишивати тощо (туркм.).

* Говурга – підсмажена пшениця (туркм.).

* Коке – невелика кругленька паляничка, яку печуть для дітей (туркм.).

* Акмая – букв, біла верблюдиця (туркм.).

* Конек – коновка, зроблена із шкури і вживана замість відра для доїння верблюдиць (туркм.).

* Кеджебе – закриті ноші, прилаштовані на верблюді, для перевезення нареченої (туркм.).

* Ашик – суглоб над копитом коня, вживається для гри (туркм.).

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)